Ірина Цілик. Фото: Nastya Telikova
"Я відчуваю в ньому щорічне народження якоїсь надії"
Що для тебе Різдво?
Мені певною мірою соромно зізнаватися в тому, що я людина геть не релігійна, і це свято я відзначаю у власний спосіб. Для мене це дні великого світла, яке я відчуваю. Це одне з моїх улюблених свят. З одного боку я розумію, що лежить в основі цього свята, але я не ходжу до церкви. То здавалося б, до чого тут я? А з іншого боку, мені важливо бути частиною цього загального процесу. Я відчуваю в ньому щорічне народження якоїсь надії. Це звучить дещо поетично і пафосно, але так воно і є. Весь грудень в країнах Центральної і Західної Європи відчутний адвент. Люди готуються. Приємно відчути це світло в темні грудневі дні. І мені це близько. Адже ми гребемо тут з останніх сил. Особливо в грудні. І хочеться вірити, що ми побачимо цю першу зірку, яка має нам вказати шлях. І ми всі якось допливемо.
"Я з тих авторок, котрі пишуть потроху"
І якщо її не виходить роздивитися, її завжди можна один одному в якийсь спосіб подарувати. Це час, щоб ділитися. Ділитися в зимовий час, коли всього найменше. Твоя нова книжка називається "Тонкий лід". І перерва між книжками була доволі довгою.
Я з тих авторок, котрі пишуть потроху. Щороку якась дрібка віршів. Так, була дуже довга перерва. 8 років тому виходила попередня збірка поезій.
Почасти твої читачі реагують на суголосність досвідів. І це те, про що ми цього року багато говоримо. Тебе читають дружини військових, знаючи, що ти теж дружина військового. І вони знають, що так, як опишеш ти, вони ймовірно не наважаться описати, бо не знайдуть слів. Але вони можуть прийти в твої тексти і побути там зі своїм досвідом. Обидві твої книжки пов’язані з твоїм досвідом. І цей досвід – досвід дуже багатьох людей. Що для тебе означає оце творення з власного переживання, яке потім стає чиїмось?
Це складне запитання. Адже поезія – це простір моєї максимальної приватності, на відміну від інших текстів. Наприклад, есеїв, колоністики, де я завжди думаю про читача. Звісно, ми мусимо думати про наших читачів, глядачів. І мені подобається про них думати. Оці невидимі ниточки між нами мене завжди дуже гріють. Я в цьому переконуюся, приїжджаючи в якісь зали, де ти зустрічаєш людей із суголосними досвідами і поглядами. І як на мене, на цьому я і тримаюся всі ці останні роки. Але поезія, – це, правда, якісь згустки емоцій, які виплескуються в теперішньому режимі, щоб їх відпустити і піти далі. Звісно, не може не зачіпати те, коли твої слова для когось стають такими, ніби йдуть зсередини для іншої людини.
Але я маю сказати, що в цій книжці "Тонкий лід" є ціла серія віршів про мого чоловіка, про моє чекання на нього. Це він зараз вже в Києві служить, а ще минулого року він був не поруч. Я підрахувала, що з наших 18-ти років подружнього життя 3 роки він був не поруч, а на фронтах.
Але окрім цього циклу саме в цій книжці, мені здається, є певна панорамність. Я сама це випадково усвідомила, коли склала до купи всі тексти і перечитала рукопис одним махом. Раптом мені стало ясно, що цей пазл зібраний з дуже різних тем. Загалом, я ніби досліджую питання роз’єднаності та незіставності досвідів між усіма нами. І те, що мене хвилює, як попри цю різницю досвідів, нам залишитися разом. Чоловікам і дружинам; тим, хто залишився в Україні, і хто виїхав; українцям і нашим іноземним колегам та друзям, які часто мають дуже багато емпатії, але все одно перебувають в іншій реальності та не здатні нас зрозуміти. І такого у мене там багато. І я з різних боків це кручу, в це вдивляюся.
У мене є вірш "Жінки загиблих". І коли я почала писати, для кого цей вірш, а це 6 чи 7 імен, це теж був момент усвідомлення, що в моєму близькому колі є вже 7 вдів. Таких дівчат, як я. І я сьогодні вагаюся, чи дарувати одній з них книжку. Бо з одного боку розумію, що вона прагне зберігати пам'ять про всі ці події, з іншого боку, страшно когось зайвий раз тригернути, коли можна було б цього не робити. Цих відкритих питань у мене особисто дуже багато. Як про це писати? І чи писати? Але врешті я не шкодую, що в такий спосіб я говорила зі своїми друзями. Коли іноді ти не знаєш, як з ними говорити, можна спробувати принаймні так.
"Перша зірка"
Чи ти готова нам щось почитати?
Давай я прочитаю той різдвяний вірш. Нехай це буде добра традиція. Вірш називається "Перша зірка".
Всі втомилися. Якщо зовсім чесно, втомилися справді всі.
Але ж нині нам має бути вділено трохи див,
Щіпку ніжності й дрібку радості поміж болю і потрясінь.
Шкарубка долоня тепло погладить спину – ходи.
Ходи ближче, я розповім тобі трішки правди або казок.
Як жили-були ми – красиві люди під час війни.
Скільки ми знали туги й любові, мали сміху й нічних гризот,
Як на фронті кінчалися зброя і чиїсь сини.
Або доньки. І всі ці чорні діри не залатати нічим.
Бо завершується рік, залишаються імена загиблих.
Ти уві сні так гірко, страшно знову про щось кричиш.
Розплющ очі. Зварю тобі кави, подам тобі знак.
Атеїсти й віряни, військові й цивільні, біженці або ні,
Всі однаково стануть. Задертих голів легіон.
Безутішні й просвітлені, слабкі й незламні у цій борні
Стануть поруч, а хтось підніме пальця і скаже: "Он!"
Онде світиться несміливо, маленька й тиха, така як є.
Але інших не треба, ця досконала в своїй красі.
Шкарубка долоня ніжно гладить, заспокоює, воздає...
Нині хтось народився. Дівча? Хлопчик? Годяться всі.
"Міста сили"
Коли ти говорила, що любиш магічний реалізм, я подумала, а чи знаєш ти, що зняли нову колумбійську екранізацію роману Габріеля Гарсіа Маркеса"Сто років самотності". Я подумала про те, що ми виросли з думкою про Макондо. З думкою про те, що можна отак серед лісу, тропіків, трави, загубившись, відбудувати собі місце сили. Ти – одна з авторок проєкту, який 30 грудня почнеться на Радіо Культура за кураторства Гаськи Шиян. Він називається "Міста сили". Це – 26 есеїв, які написали українські письменники про різні міста і містечка України і не тільки. Вони спробували через цю географію розповісти про те, як ми переживаємо свої стосунки з простором і з собою в просторі. Тебе можна буде почути 31 грудня. Ти написала про Київ. Що означає для тебе словосполучення "Місто сили Київ"? Що означало для тебе написати текст не для читання, а для слухання?
Це був виклик. Писати про найближчих завжди дуже важко. У мене з Києвом дуже непрості стосунки. З одного боку, це моє місто і місце сили, з іншого боку, це моя Ахіллесова п’ята. Бо я дуже болісно сприймаю всі його недоліки. Я все це бачу. Я бачу те, за що можна не любити Київ. І водночас я так сильно його люблю, що мене це все дуже зачіпає за живе. Мені завжди хочеться згладжувати кути і наводити фокус на його красу. Питання навіть не у візуальній красі. З цим у нас теж є проблеми: схильність до еклектики, несмак. На жаль, архітектурні ансамблі – це не те, що бережеться в нашому місті. Але тут є особлива енергія, яку саме зараз я дуже відчуваю.
Всі ці перехрестя стали ще більш яскравими. Перехрестя різних людей, різних доль. У Києві за ці два роки населення виросло на 50%. І це зрозуміло, бо сюди переїхали люди з інших регіонів України. І не тільки України. Тут чимало іноземців. І їх сюди тягне, як магнітом. Для декого – це приземлені причини. Але мені все ж хочеться вірити, що в Києві вони надихаються його силою. Я буквально сьогодні закінчила великий матеріал для швейцарців. Я писала, що попри те, що мене так фруструє, для мене це все одно територія щирості. Тому я хочу бути тут, серед цих людей. І розповідати про Київ з усіх різних сторін.
"Мені випала дуже відповідальна задача – написати про столицю"
Тобі цікаво, що написали колеги?
Дуже цікаво. Я навіть не знаю весь список. Я подавала кілька пропозицій: Київ і кілька міст на сході України, які я встигла ніжно полюбити. Мені випала дуже відповідальна задача – написати про столицю.
Коли ми ухвалювали рішення, моїм внутрішнім барометром, чому це маєш бути ти, стали спогади про 2014 рік, ту нашу довгу київську зиму. Ми тоді ще не були знайомі. Але коли я думала тоді, що про ці протести треба написати, а потім читала твої твори, розуміла, що можна відпочити. Ти тоді говорила про те, що кожного разу – це нова лінія неповернення. І тоді, в процесі того, як ми все це разом переживали, ти написала дитячу книжку про Київ.
Це була спроба написати пригодницьку повість про дружбу дівчинки і міста, з яким вона може говорити, яке вона може чути.
Ти пишеш про Київ. Пишеш у такий час, коли це доволі болісно. Але ти легко написала дитячі книжки в цей час. І я подумала, що те, що ти можеш сказати своїм голосом про це місто, буде дуже важливим. А мій улюблений момент в цьому проєкти – про Харків. Про нього пише письменник з Ужгорода. А про Ужгород пише харківський письменник.
Чех в цьому проєкти написав про Париж. І це теж дуже несподівано.
Так. У нас є кілька неукраїнських міст. І це справді один з найцікавіших сюжетів – сюжет Артема Чеха про Париж. І сюжет Остапа Сливинського про японське місто. Яке українське місто, крім Києва, залишається для тебе особливим?
Важко обрати. Я на початку проєкту пропонувала міста Сходу, бо це те, що мені дуже болить. Я за роки війни дуже полюбила деякі міста. І дуже стрімко їх втратила. Для мене це був досвід, який багато чого мені сказав. Якби я пережила щось подібне, якби мені довелося залишити Київ, боюся, я б втратила величезну частину своєї ідентичності. І я не знаю, як би я це витримала. І це мені додало розуміння, як люди, які втратили свої міста, потребують підтримки. Бо іноді до нас це не доходило. Принаймні в 2014-15 роках. Я хотіла писати і про Авдіївку, і про Красногорівку. Бо я встигла їх дуже полюбити. А тепер я не можу туди поїхати.
"В Одесі я виступатиму в суботу"
Розкажи, де тебе можна буде послухати в Одесі.
В Одесі я виступатиму в суботу. Дуже тішуся, що Національний художній музей мене запросив. У них є підземний простір. Це буде о 16 годині. Приходьте. Адже Художній музей – це теж місце сили.
