Ольга Харлан на Олімпіаді-2024 у Парижі. Фото: AP/Andrew Medichini
"Ольга, звісна річ, – це наша зірка"
Проаналізуймо бронзу на Олімпіади у Парижі української фехтувальниці Ольги Харлан.
Я трошки ввійду в історію. Олімпійські ігри ― це цикл 4 роки. Команди готуються протягом цих років. У нас команди рапіра-жіноча й чоловіча, шпага-жіноча й чоловіча і шабля-жіноча й чоловіча. Усі ці команди 4 роки тому почали готуватися до Олімпійських ігор. Але війна дуже вплинула на підготовку наших спортсменів. Деякі спортсмени пішли на фронт, дехто залишив свої міста. Миколаїв, Харків, Дніпро, Запоріжжя, Львів ― це міста, що їх російські бандити почали бомбити. Тому була порушена підготовка до Олімпійських ігор. Наші команди вийшли на останній цикл, і нам дуже радісно, що все ж таки дві наші жіночі команди ― 5-м номером шпажна та 4-м номером шабельна ― потрапили на Олімпійські ігри. А ще додатково по одному чоловіку могли виступити наші від Європи. І на цей відбір поїхали рапіра-жінки, рапіра-чоловіки, шпага поїхала, і трошечки їм не вистачило. Влада Харькова за двійку билась, але потрапляла лише одна людина. Дуже шкода, що ця війна вплинула, бо наші фехтувальники здебільшого готувалися за кордоном. Ольга Харлан із Миколаєва, батьки залишились там, а вона виїхала в Італію і два роки тренується з усією командою. Слава Богу, що федерація Італії допомагала і допомагає нашим шаблісткам виступити у цих змаганнях.
Щодо змагань. Шаблістки мені дуже сподобались. Вони так завзято фехтували, і Аліна Комащук, і Олена Кривицька, і Харлан, пропускали один-два удари. Ольга, звісна річ, – це наша зірка. Коли я був старшим тренером збірної України з чоловічої рапіри, то в цей час почала підніматись у нас шабля, а Олі Харлан було 15 років. Я почав нею опікуватися, підходив до неї, а вона тоді програвала, плакала. І я казав: "Олю, буде все добре". Через два роки вона стає олімпійською чемпіонкою ― у 17 років витягує команду! Вони зустрілися зі збірною Китаю, і до останнього бою ми програвали 40:33. Тут вийшла 17-на дівчинка Харлан і відіграла 7 ударів. Це Пекін 2008 року. Уся фехтувальна співдружність, вся Україна були вдячні Олі. Зараз їй 33 роки. Стільки витримати, коли Миколаїв розбомбили… Ми перед самою війною були в Миколаєві на змаганнях, ходили по тих місцях, де Оля Харлан починала, в її залі. Я казав команді: бачите, вона тут виросла, і ви теж можете вигравати змагання! А потім ми дивимось по телебаченню ― розбомбили і спортивну залу, і мерію Миколаєва, просто жах… Рашисти ― наші вороги номер один. Таке зробили з нашими спортсменами, з нашими людьми. Коли Оля Харлан вийшла на бої, перша зустріч була більш-менш нормальна. І от вона зустрілась із Анною Баштою, це чемпіонка світу з Азербайджану, але вона росіянка з Тольятті! І Харлан виграє у неї чвертьфінальний поєдинок. Потім вона йде далі, і, на жаль, француженці програє бій за перше місце. А тут основний бій ― з кореянкою. Кореянка почала основний бій дуже агресивно.
Ця бронзова медаль ― як золота, і для фехтування, і для всієї України
Коротка ремарка. Француженка ― дуже потужна, вона другий номер у світовому рейтингу.
Вона ― лівша. А Олі з лівшами трохи тяжче, бо у нас немає ліворуких. У нас уся команда фехтує правою рукою. І ось кореянка почала вигравати, веде 11:4, 12:5. І Оля знаходить у собі мужність, думаю, вона всередині настільки сконцентрувала себе на нашій країні, на своїх батьках, і з таким азартом починає битися, як на фронті. І ми всі відчували, що це справжній боєць. Вона зрівнює рахунок, і останній удар ― 15:14. Оля виходить сміливо, як наші козаки колись виходили ― й рубанула до такого рахунку. Вона цілувала і тренерів своїх, і доріжку, і сльози з’явились… Це був настільки мужній вчинок! Ця бронзова медаль ― як золота, і для фехтування, і для всієї України.
Є хороша цитата із книжки, яку ви подарували Українському Радіо: "Елітарність розпочинається не з причетності до заможності, а у вмінні виборювати право називатися найкращим". Свого часу ви вибороли право називатися найкращим у багатьох поєдинках. А сьогодні Оля Харлан підтвердила ― ця бронза зі смаком золота. Що у наших дівчат попереду ― ще будуть бої?
У нас іще командні бої. У шпага-дівчат в особистих дві наші дівчини потрапили у вісімку. Це дуже гарний результат.
У збірну СРСР більше двох українців не пускали
Кілька слів про себе. За все своє фехтувальне життя я 15 років був у збірній команді Радянського Союзу та України. Провів 500 тисяч поєдинків, тобто пів мільйона. Я вів щоденники з 12 років до 35-ти. Усі бої у мене зафіксовані. Це й навчальні бої, і спаринг-бої, і змагальні бої тощо. Усе підраховано. Можете собі уявити, який обсяг роботи роблять фехтувальники. У нас щодня було по три тренування ― 7-8 годин кожного дня. А один день грали у футбол чи баскетбол. Я виборов понад 150 медалей. У збірну СРСР більше двох українців не пускали, тому що з п’яти ― три гравці мали бути з Росії. Хоча вони слабкіші. У той час наша рапіра чоловіча була однією з найсильніших у світі. Мали бути чотири, але були два спортсмени ― я і Василь Станкович. Хто витягував команду? Чотири поєдинки з чотирьох виграю я, а три ― Станкович. І ми стаємо чемпіонами світу.
Зараз я багато їжджу на фронт, виступаю там, ми возимо гуманітарну допомогу з депутатами Київради, зі спортсменами. І я бачу, наскільки мужні наші воїни, наскільки наша нація непереможна. Так само у спорті. Я бачу цих молодих завзятих хлопців. Їм не вистачає фінансування, усі тренувальні центри бомблять, Харківський шпажний центр ― щодня, пів Миколаєва розбомблено, Дніпро, Запоріжжя, Одеса. Усе знищується російськими бандитами. Але ― наша нація все переживе і переможе!
Юрій Чиж. Фото з відкритих джерел
