Олександр Книга. Фото: facebook/oleksandrkniga
"Це наш опір, це наш фронт"
Чому для вас було важливо, що фестиваль "Мельпомена Таврії" має бути в Херсоні, має відбуватися попри все і навіть обстріли?
По-перше, тому що це наш опір, це наш фронт. Тому що там, на Лівому березі, ви знаєте, існує Херсонський руський театр, який створили рашисти. Там частина колаборантів, колишніх наших працівників, працює. І для нас дуже важливо, щоб ми не зупинялися, щоб Херсонський театр звучав. Щоб звучав фестиваль "Мельпомена Таврії", тому що ми символ для херсонців. Тому що в нас тисячі херсонців під час фестивалю купували квитки, тисячі людей приходили і знайомилися з мистецтвом. Для нас було дуже важливо і тоді, в 22-му році, коли я вирвався з окупації і ми провели фестиваль, і він був підхоплений, і він тоді носив гасло "Мельпомена – Голос Херсонщини", і сьогодні цей голос знову звучить. Сьогодні у нас гасло "Мельпомена" – "Культура відродження", тому що вони знищили наші будинки культури, школи, вони знищили наші домівки. Але ми все одно не просто мріємо, ми точно знаємо, що ми обов'язково повернемось, відбудуємо все. Недаремно наш символ, наша "Мельпомена Таврії"– наша грецька богиня. Ви бачили, може, цей кліп. Ми знімали його в розгромленому Палаці культури села Посад-Покровське, яке було на лінії вогню між Херсоном і Миколаєвом. Його розстрілювали просто з танків, так як розстрілювали Сєвєродонецький театр. Чесно кажучи, ми хотіли зіграти там виставу під час фестивалю. Для нас це було дуже важливо. Ми хотіли "Позивний "Горобчик" зіграти саме там, бо це про долю жінки на війні. Але коли ми приїхали туди, ми зрозуміли, що там небезпечно навіть зайти глядачу, тому що може обвалитися стеля. Але ми зняли кліп, він мав десятки тисяч переглядів. І це як символ того, що незламна Україна, незламна наша "Мельпомена", наша дівчинка Таврійська, яка обов'язково все зробить так, щоб було добре.
"Нам дуже хотілося показати, що Херсон живе, що театр працює"
Я бачу, що 5 вистав зіграно у Херсоні, 21 виставу – в Миколаєві, який теж потерпає від обстрілів, і фінал фестивалю відбувається в Києві. Що це за вистави і хто їх учасники?
У нас є програмний менеджер, це Анастасія Ларіна, вона зараз навчається в Німеччині, і вона відбирала вистави. Взагалі останні кілька років саме вона є програмним директором нашого фестивалю. Так сталося, що було дуже багато заявок – більше 50. Але буквально вже на фінішній прямій ми зрозуміли, що у нас немає коштів. Ми стукали в усі двері, але, на жаль, такого ресурсу ми не знайшли. І ми тоді звернулись до своїх колег, до друзів, до театралів. Нам потрібно, щоб фестиваль відбувся. Це конче необхідно. Необхідно для Херсонщини в першу чергу, і для України безумовно. І ми сказали: якщо можете приїхати за власний кошт, добратися до Херсона або до Миколаєва, то давайте. І тоді от ми відібрали ті театри, які погодились. Більшість з них були – це недержавні театри. Ви знаєте, що вони у нас дуже потужно розвиваються, вони запеклі, вони хочуть, щоб про них говорили. І вони сказали, що ми доїдемо до Херсона, до Миколаєва, ми цього не боїмося. Звісно, були Національні театри і державні, їх було чимало. І таким чином формувалась програма. А вже в останній момент, коли ми запускали старт реклами, команда USAID побувала в нас у Херсоні і сказала, що ні-ні, ми не можемо залишити вас без підтримки. Вони підтримували нас всі ці роки війни. Вони підтримали нас у 22-му році з фестивалем. Потім, коли ми повернулися в Херсон, вони допомогли нам відродити роботу театру, тому що він був пограбований, була знищена техніки, нічого не було. Завдяки USAID ми придбали все і ми маємо змогу сьогодні випускати вистави і грати їх. І вони сказали, що ми вас підтримаємо. Тоді ми вже змогли дозволити собі більш широку рекламу, змогли запросити ще деякі колективи, які ми дуже хотіли, щоб вони приїхали до Херсону, і їх підтримати, і вони показали своє мистецтво. І, звісно, ми мріяли про те, щоб нас побачив широкий глядач. Нам дуже хотілося показати столичному глядачеві, що ми є, що Херсон живе, що він опирається, що театр працює кожного дня. Я вам скажу, що я вже забув, коли в мене був вихідний за останній рік. По-перше, його нема де проводити, а по-друге, дуже багато роботи. В Херсоні купа дітей, які 3 роки не мають соціалізації, купа людей, які повертаються попри все і йдуть в театр. І жінка мені каже: "вірите, я вперше за 2 роки одягнула сукню". Для мене це стимул ще більше працювати.
"Мельпомена Таврії" має статус міжнародного театрального фестивалю. Чи можлива зараз участь у ньому учасників з інших країн?
У фестивалю "Мельпомена Таврії", в нашого театру дуже багато друзів за кордоном. Ви не повірите, вони всіх хотіли їхати. Наші друзі з Португалії, з Туреччини, всі хотіли їхати. Ми їх просто відмовили. Ми сказали, що, по-перше, ми не можемо вас прийняти. По-друге, добиратись сьогодні до України дуже важко. Тому якщо в минулому році ми долучали міжнародні театри, але вони грали в себе і нас підтримували, то в цьому році ми вирішили не зачіпати їх. Хай вони бережуть свою енергію на наступний рік. Ми мріємо, що в наступному році "Мельпомена" вже відбудеться у Херсоні. А деякі театри все-таки дуже захотіли. Наприклад, польський театр із міста Легниці нас знайшов і сказав, що хоче провести акцію у своєму місті в підтримку Херсонського театру і навіть зібрати якісь кошти для того, щоб нас підтримати. Ми сказали, добре, тоді грайте у себе на своїй сцені, але говоріть про Херсон, збирайте кошти. І ми зустрінемося з директором цього театру на "Золотому Леві", буквально на початку жовтня у Львові.
У нас є певний "фінансовий голод", але ми випускаємо вистави
На "Золотий Лев" ви теж плануєте поїхати?
Так, ми веземо виставу. Ми веземо якраз "Позивний "Горобчик". Це вистава, яка народилась вже в Херсоні. У нас вже є кілька вистав, які народились в Херсоні. Це моновистави, тому що, по-перше, в нас немає ресурсу і акторів дуже мало, які сьогодні перебувають саме в Херсоні. У нас є певний "фінансовий голод", але ми випускаємо вистави, і для нас дуже важливо, коли народжується вистава саме в Херсоні. Раніше за сезон ми випускали до 15 прем'єр. Сьогодні, якщо ми 3-4 прем'єри випустили за допомогою різних фондів, Українського культурного фонду, то ми щасливі з цього. До речі, якраз зараз ми випускаємо і до Нового року народяться ще кілька прем'єр.
Війна змиває колоніальний накип
Гасло цьогорічного фестивалю – "Культура відродження". Як воно прозвучало в тих виставах, які були показані? Про що говорить сучасний український театр загалом в такій непростій ситуації? І наскільки це відродження проявляється в цих мистецьких пошуках?
Це дуже добре. Війна змиває з нас отой колоніальний накип, від якого ми багато тисячоліть навіть потерпали. Сьогодні ми витягуємо із забуття українських письменників, драматургів, тих людей, прізвища яких були десь заборонені, десь не на часі, як казали, десь ще щось. Раніше ми ставили Чехова, у нас була "велика руська культура", яка виявилась просто ницою. Я не знаю, яка культура могла виховувати таких людей, які прийшли сюди на нашу землю і творили тут таке. Тому мені було дуже важливо, щоб приїхало багато недержавних театрів, які показували українську класику, яка, може, ніколи не йшла. А у нас був і Шевченко, і Леся Українка, і багато інших речей. І саме цікаве, що це молоді режисери, молоді актори, які з таким захопленням, з "вогнем в очах" це робили і передавали цю енергію глядачу. І глядач з захопленням просто сприймав все те, що вони йому показували. Це і драматургія сучасна, і сучасні поети, які народили вірші вже під час війни. Це якраз і є те відродження, про яке ми говоримо. Тобто фізично відбудувати потрібно знищене, або навіть побудувати нове. Бо ми потребуємо сьогодні сучасних культурних центрів, де людина може себе розкрити, показати свій талант, може просто знайти людину, яка з нею просто поговорить і співставить свої думки. І ми, як мистецька установа, яка працює в Херсоні, одна з небагатьох, до речі, готові сьогодні поїхати в село, навчити ту людину, яка зможе там сказати якесь нове слово, показати якісь нові речі. І якраз тут, з одного боку, є освітня платформа, а з іншого – оте відродження, дати поштовх. Адже наше українське село має свій колорит. Воно має свої якісь речі. Але це те, що наше, українські, цікаве, яке хочеться показати світу. Адже багато років ми жили з оцим "комплексом меншовартості", мовляв, у нас мистецтво якесь "шароварне", воно якесь не таке, ми якісь не такі, ми ще щось. Нам самим треба позбутися цього. Треба долати цю провінційність, розправити крила, вилетіти з неї і показати світу. Адже ми цікаві світу. Коли ми приїжджаємо в Туреччину, в Португалію, привозимо свою виставу, свою пісню, то ви б бачили, як там нас сприймають. А ми, Херсонський театр, багато років їздили за кордон. Не чекаючи коштів від держави, ми просто заробляли багато грошей самі і могли собі дозволити їздити в Париж на гастролі, в Португалію, в Румунію. Ми скрізь були і скрізь бачили, що ми цікаві. І сьогодні Україна відкрила для себе театр, саме під час війни, коли важко, коли страшно. Перші почали працювати саме театри. Як тільки ворога відігнали, в Києві почали працювати театри. Ми сьогодні в Херсоні працюємо, тому що як тільки звільнили Херсон, ми вже на другий день були там і почали працювати. І публіка сьогодні не можна потрапити на вистави, скрізь, не тільки в Києві.
"Ми запалюємо один одного"
Я пам'ятаю, що Радіо Культура було чи не найпершим місцем, куди ви прийшли розказати про свій досвід полону, перебування в окупації. А сьогодні ви робите неймовірні речі. За рахунок чого ви берете ці сили, цей ресурс для того, щоб робити ті речі, які ви робите зараз у мистецтві, в театрі, навіть в загальній картині психологічної реабілітації країни. Де ви самі берете на це все сили?
Ми ж запалюємо один одного. Коли ти бачиш очі друзів, які тебе підтримують, які тобі допомагають, коли твоя сім'я тебе підтримує… Знаєте, я уже 2 роки в Херсоні, приїхали мої діти, старша донечка Олександра, Андрій. Вони побачили купу дітей, відкрили фонд і зараз допомагають не тільки херсонським дітям, а й Лівому берегу. Ми не можемо про все розповідати зараз, розповімо після війни. Але вони сьогодні допомагають Олешкам, тому що для них це дуже важливо.
"Ми всі працюємо на Перемогу"
Ваш дім залишився в Олешках, так?
Так. Ми, на жаль, сьогодні не просто вимушені переміщені, ми не маємо нічого, тому що наше все там, на Лівому березі. Дім був затоплений, потім пограбований. І вся велика сім'я, всі мої п'ятеро дітей, четверо онуків, сьогодні десь по кутках, як то кажуть. Але є друзі, вони нам допомагають і нас це теж надихає. Коли я приїхав у Львів, в мене було там багато знайомих серед театралів, але мене зустрів зовсім незнайомий чоловік. Він привів до себе в квартиру і ми з сім'єю прожили там 4 місяці. Потім точно так само у Києві нас зустріли і ми тут прожили. І ця неймовірна наша взаємодопомога теж тримає. І знову ж таки рідний театр дає мені сили. Я часто посиджу на виставі, я плачу і для мене це як сльози очищення. Знаєте, я виплакався і мені стало легше. І це, мабуть, усі так. Я тому й кажу людям: ходіть у театр, любіть театр, ви поплачете там або посмієтеся, і це для вас буде ваша власна терапія.
Моя двоюрідна сестра, по-суті рідна людина, бо мама нас всіх тримала купи, живе у Санкт-Петербурзі. І в перший день війни я їй написав: "сестро, ти хочеш, щоб твій син стріляв у мого?" А вона мені написала: "а ви не тих друзів вибрали". Ви розумієте? І скоро вже 3 роки буде, як в мені звучить ця фраза, що виявляється, що в нас треба стріляти тільки тому, що ми не тих друзів вибрали. Ну як, це абсурд! Таке може бути? Не може. Тому не потрібно нам таких друзів, які в нас стріляють. Ми будемо самі вирішувати, з ким, де і коли будемо дружити, і що ми будемо робити. І це нам дає сили. Дає сили опиратися, запалювати один одного і не просто чекати перемогу, а наближати її кожен на своєму місці. Ми всі працюємо на Перемогу. Вся Україна.
