"Моя основна мета – колір", – художник Анатолій Криволап

"Моя основна мета – колір", – художник Анатолій Криволап

З 11 квітня в Центрі сучасного мистецтва М17 триває виставка українського художника, митця Анатолія Криволапа "Першообрази". Тут поєднані стартові моменти його творчості. А митця, переважно, знають за великими полотнами та дуже яскравими фарбами, які сам автор називає "брендовими роботами". На виставці "бренд, як такий, відсутній повністю. Ті глядачі, які шукатимуть Криволапа, його не знайдуть", — звертає увагу художник. Детально про мету цієї виставки розповів в ефірі Радіо Культура сам  митець Анатолій Криволап.

0:00 0:00
10
1x
Програма:

Фото з особистих архівів

Моя основна мета – колір

З 11 квітня в центрі сучасного мистецтва М17 триває трансцендентальна виставка українського художника та митця Анатолія Криволапа "Першообрази". За цим словом ховається певна кураторська концепція, яка не тільки про земне або про земне зі спробою говорити про божественне. Що таке "Першообрази"? 

Першообразом називають зображення Бога. Але куратор вирішив поєднати початкові стадії моєї творчості в зв'язку з тим, що я закінчую розписи церкви Покрови Пресвятої Богородиці в селі Липівка Київської області. Паралельно я написав декілька ікон, вони, як і весь розпис, зроблені в моїй  індивідуальній манері. Виставлені ті абстракції, які я робив з кінця 1980-х і до 1990-х років. І там ще є якась частина етюдів, з чого починаються перші кроки в мистецтві всіх художників. Тобто вийшло це, як початкові кроки, які зроблені були мною впродовж творчого життя.

Це можливість трошки з вами пройтися історією художника Анатолія Криволапа і поговорити про початкові кроки і загалом про візуальні досвіди, дуже важливі, які потім втілились у фірмових характерних.

Так, мене знають по величезних полотнах, дуже яскравих фарбах. Але це вже брендові мої роботи. Тут бренд, як такий, відсутній повністю. Тобто це ті стартові моменти, від яких я, фактично, і прийшов до таких персональних пізнаваних робіт, які тепер уже всі знають. Ті глядачі, які шукатимуть Криволапа, його не знайдуть.

Ви своїм глядачам запропонуєте складнішу, заплутанішу дорогу або пропонуєте зайти з початку. Ви добре знаєте свою публіку, вона прийде і не побачить того, що любить і те, що на неї свого часу вплинуло. Що це для вас означає?

Завжди цікаво в кожному з видів мистецтв, як воно відбувалося, як кроки підводили до найголовнішого. Моя основна мета – колір, бо недарма сказав Леонардо да Вінчі, що живопис одне з найважчих і найважливіших мистецтв. Він мені спочатку був незрозумілим, а потім, з часом, прийшло розуміння. Це єдиний вид мистецтва, який залишає подих, думку, темперамент художника в чистому вигляді. Музику ви прослухали – пішли і забули, вірші почитали, книжку почитали, кіно подивились… Те полотно, яке висить – весь той арсенал і духовний, і інтелектуальний, естетичний залишається на полотні доти, поки є картина. Тобто тут можна мати абсолютний дотик до, напевно, душі художника і всього його стану і емоційного, й інтелектуального. Тому для мене колір – напевно, це від природи в мене, від матері, від тих доріжок в селі, вишивки… Коли я прийшов, я був здивований: як може те, що я бачив малим по селах – я в містечку живу, в мене такого не було. Але все, що я бачив – воно просто фантастичне, і я дивився той живопис і не розумів, чому воно сіре та безлике.

Йдеться про соцреалізм…

Це і про соцреалізм, і до цього також. В мене особлива чутливість до кольору з дитинства. Коли я бачив відро фарби, я вже був в тому стані, де іншим доводиться піднімати штучно себе. І ще одна дуже важлива дія чистого кольору – це найбільший і найсильніший звук та настрій, це те, що може подавляти або піднімати. Легко перевірити на собі ваш колір. Ви берете і фарбуєте всю квартиру в той колір, який вам близький або в такий, від якого ви будете тікати з квартири якнайшвидше. Це дія кольору максимальна. Тому сенсу брати його і перетворювати в дерево, в дорогу, в якийсь глечик або в ще щось я ніколи не бачив в тому сенсу. 

Якщо ви йдете на виставку за гіпертрофованим, голосним, дуже гострим, фірмовим кольором Анатолія Криволапа, то ви побачите щось інше. Але, тим не менше, це момент можливості зустрічі з роботами, з виставкою, з кураторською концепцією. В цій виставці будуть заховані якісь додаткові для нас відповіді. Ми з вами говорили про колір… І у слухачів перед очима з'являлися фірмові сині картини, синій колір…

… той колір використав на стінах…

… на виставці. Тобто ви нас не обманете, ми все своє отримаємо… 

… ауру я створив свою.

Є колір і є фарба. Фарба сама по собі неймовірно сильна і красива 

Ви згадали про містечко своє. Я читала про особливий вплив на вас сільських ярмарок. Ви говорили, що дивувалися, чому цей сільський колір не потрапляє в живопис, колір, в якому багато чого. Чи можливо його створити? І чи тут є ефект відтворення чогось особливого чи перетворення? Ви говорили про чистий колір, але чи цей синій, який ми так добре знаємо, чи він є насправді чистим?

Як хто з ним впорається. Є колір і є фарба. Фарба сама по собі неймовірно сильна і красива. А от скомбінувати ці кольори яскраві чистої фарби в колір, в якусь кольорову композицію, тим паче з якимось настроєм – це найважче. Треба додати у колір білого або сірого, і це легко все можна скомпонувати. Але сила цієї енергії кольору втрачається. Я витратив майже 20 років пошуку таких комбінацій, де я би міг брати чисту фарбу і, підбираючи інші, залишити її у повній силі. 

Я зацитую фразу, яка є в прес-релізі: "я бачу життя крізь живопис, а не дивлюсь на живопис крізь життя". Це така антиреалістична концепція, коли я бачу життя крізь живопис, тобто живопис – це головна оптика і це спосіб інтерпретувати реальність, а не реальність – це головна причина щось написати?

Я життя сприймаю через живопис, а не навпаки. Тобто я дивився на природу, але для мене дуже головне, щоб передати відчуття природи: не саму природу, а те відчуття, яке йде від неї. Це емоційний простір, тобто реалістичний простір я перетворював в емоційний, мій особистий простір.

Загалом цей рух доволі складний, особливо для художника, який проходить соцреалістичну школу. А ваше навчання – це соцреалістична, реалістична школа... 

Я пройшов найсерйознішу школу у найсерйознішого професора-реаліста Віктора Пузиркова. Тут спрацьовують якісь задані формули. Він був на війні поранений і розповідав, коли лежав на полі бою, думав про те, що якщо виживе, то все життя буде писати військові теми. А військову тему можна писати тільки реалістично. І він був найвищого рівня майстер реалістичного живопису. 

Більшість людей звикла до читаючих мотивів або сюжетів

Після такої реалістичної школи ви концентруєтеся на пристрасті… Мистецтвознавці говорять про емоційну напругу, про емоційні зіткнення у вашому живописі, про концентрацію психологічну. Але тут мені йдеться все-таки про пристрасть, яка якраз залишається невимовною, та, яку я не можу висловити, знайти для неї слова, можливо навіть до кінця в собі її зрозуміти. І тоді оцей живопис, ця напруга і гострота кольорів дозволяє мені якось з нею інакше взаємодіяти.

Художні засоби безмежні. Я вам приклад приведу без живопису: у вас спокійний стан, я даю вам папір і олівець. Яку ви пройдете лінію? Рівненько, спокійно. Тепер ви в стресі або нервуєтеся, то яка ваша лінія буде? Як кардіограма. Навіть графіка має дуже великий спектр засобів у мистецтві, а колір має просто безмежні. 

Під час служби в армії у Ризі я пішов на виставки після художнього училища, де вперше в житті побачив: одна картина реалістична, а всі інші у всіх відтінках. Я побачив весь спектр від реалізму до абстракціонізму, практично. Це був дуже важливий момент, котрий дав мені впевненість, що я можу робити все, що завгодно. І це буде мистецтвом. Бо Київ був настільки під пресом соцреалізму – як жодна із республік або столиць – що того не можна ніде було побачити. А в Латвії, де я був 2 роки, я щоразу ходив у музеї, на виставки, в студію, і вступаючи вже до інституту, я знав, чого хочу. Але я прекрасно розумів, що мені треба пройти школу, бо коли ти працюєш в абстракціях, то абстракція нічим не відрізняється від реалізму. Ти теж вибудовуєш там тему, ти вибудовуєш настрій, структуру, яка пов'язана із твоїми якимось особистими образами. Це інша мова.

Мистецтво треба вміти читати, це код. Є дуже простий код – академізм і реалізм. Все, що говориться, воно показується. А мистецтво більш складне, воно закодоване, але треба ж знати код, щоб його розкодувати. Є абстракція – це рух руки, така жестова абстракція, темперамент руки. Там нема чого читати, окрім темпераменту, який тобі передається. Є нефігуратив, де вже вибудовується якийсь тон, загальний настрій, потім якась краплинка, потім лінія. Треба просто це вміти читати, це уже складніший вид мистецтва, тому він може не такий популярний в нас в Україні, бо в нас тільки війни мистецтва почалися з 1990-го року. Більшість людей звикла до таких читаючих мотивів або сюжетів.

Ви говорите, що у нас не звикли "читати" абстрактне мистецтво. Це начебто про смак, але не тільки…

Так, ми повинні розуміти: все-таки "читати" мистецтво дуже важливо, бо коли картина перед очима, ти щоразу можеш бачити інакше, трактувати для себе інакше відповідно до свого настрою, відповідно до якихось думок. Тому це вже більш інтелектуальне мистецтво, ніж просто сюжет. Чому припинило існувати академічне мистецтво, а з'явилася фотографія? Все зрозуміло. А це теж було складне мистецтво, бо було чудом, коли людину малювали і вона була, як жива. Було цікаво, бо художник теж був інтелектуалом: сюжет повинен був бути в одній сцені, яку він вималює – а не як в театрі показати цілий сюжет – як він поставить фігури, які образи будуть, які настрої в очах. Він через одну сцену повинен був показати весь сюжет. Тобто це теж дуже цікаво. Але воно теж читалось у тих, хто знав сюжет. А хто ні – він просто роздивлявся.

З 1990-го року по 2005 у мене не було жодного українського клієнта, до мене проїжджали тільки іноземці і купляли роботи

Ви пов'язані з двома торгівельними центрами у Києві: з Дитячим світом і зі старим ЦУМом. Ви були художником вітрин – це такий майже попартівський жест.

Це теж був досвід, який мені дав зустріч з Параджановим, бо це було в ЦУМі. Головний художник дружив з ним і мене відправили зробити вітрину. Я зробив, вони вийшли вдвох і Параджанов сказав: "Треба взяти все біле – бо це наречена, а тут все чорне – це стара". І воно мені дуже знадобилося потім в творчій діяльності як те, що треба бути радикальним, бо тільки радикальність на повну вражає або думку, або настрій, або ще щось інше. 

1992-95 рік – "Живописний заповідник" не єдине угрупування, коли створюються свої осередки, де щось відбувається. І що це таке відбувалося? 

Для мене це був найщасливіший момент у моєму житті. Я вперше знайшов однодумців. Хоча ми працювали зовсім по-різному, але я відчув однодумців, які були фанатично віддані мистецтву. І це те, чого я ніколи не мав у своєму житті. Для нас основним виразником був колір, його найменші відтінки, глибина, площина, зовсім інші задачі. Склався колектив, де були вже закінчені художники, тому в нас не було ні старших, ні молодших, ні теоретиків. Це були художники, яких об'єднував колір, як система передачі всього, що може сказати художник. Ми зробили декілька виставок. Оце плече біля плеча так і залишилось назавжди з нами, ця єдність і той фанатизм до кольору, який до мистецтва нас поєднує і поєднував завжди. Нас об'єднувала сила тяжіння, а сила відторгнення нас тримала, і, напевно, повага до творчості, така тиха.

Тоді вже з'являється вільний ринок, є перші приватні галереї, перші відкриті серйозні приватні колекціонери, є колекціонери, які можуть приїхати з цілого світу… Перший ваш великий гонорар, який ви отримуєте?

Перший гонорар я отримав разом із Сашком Животковим мішком по 100 000 карбованців. Оці мішки приїхали до мене, а потім він з ним поїхав у метро. Це був перший заробіток. Потім випадково я зустрів свого товариша по училищу, він на той час був крутим. Пішов подивився до мене в майстерню, взяв штук 10 робіт: "2 000 марок тебе влаштовує"? Поїхав з цими роботами і десь їх виставив. Я продав одну зі своїх робіт за 350 доларів, потім за 12 тисяч марок,  іншу – за 60 тисяч марок. Відтоді в мене купляли роботи в галереї, тому я не знаю тієї бідності, яка тоді була. В мене з 1990-го року по 2005 не було жодного українського клієнта, до мене приїжджали тільки іноземці і купляли роботи. 

Багато приходить зараз людей на виставки, очевидно, що є необхідність

Сьогодні, коли російсько-українська війна є нашим спільним щоденним досвідом, що ви думаєте про те, як це можна писати? Що може живопис зробити з цією темою? Чи може він взагалі щось зараз зробити?

Справа в тому, що мистецьких напрямків багато. Є актуальне мистецтво – це мистецтво, яке реагує на все, що відбувається в суспільстві. Є мистецтво для мистецтва, тобто воно саме по собі не залежить від ситуації. Так було вже давно. І от актуальне мистецтво – це їхня тема. Я написав невеликий триптих. Мої засоби, якими я користуюсь, не придатні, щоб передати той трагізм і силу тих подій, які відбуваються в Україні. А писати картини, знову повертаючись до соцреалізму, з прапорами – я тоді відмовився від цього і я не хочу повертатися до ілюстративного живопису, бо це протиріччя. Але як людина, я переживаю. І що б я не робив, воно все рівно відбивається на тому, що я роблю. Я веду дуже активну допомогу армії. Я роблю картину, але кошти передаю.

Як ви думаєте, що полотна Анатолія Криволапа пояснюють світу про те, хто такі українці? 

Мене дуже здивувало наше середовище художників. Буквально через місяць після початку війни вони почали робити виставки і віддавати кошти. Я пишаюся своїми колегами, які, незважаючи ні на що, працюють, роблять виставки. Я бачив, як багато приходить зараз людей на виставки. До війни не приходило їх так багато, очевидно, що є якась необхідність. При такій важкій ситуації є якась розрада в цьому. Колеги у такий важкий час не зупиняються, працюють і допомагають фінансово армії.

Останні новини
Цією війною ми виходимо за межі метафоричності ― Огаркова про ХІІ Книжковий Арсенал
Цією війною ми виходимо за межі метафоричності ― Огаркова про ХІІ Книжковий Арсенал
"Честь професії-2024": ювілей, рекордна кількість матеріалів і вдосконалені критерії номінацій
"Честь професії-2024": ювілей, рекордна кількість матеріалів і вдосконалені критерії номінацій
Дмитро Десятерик: Нагадувати журі світових фестивалів про війну треба на державному рівні
Дмитро Десятерик: Нагадувати журі світових фестивалів про війну треба на державному рівні
Промінь рекомендує: НKНKT із треком "Божевільний"
Промінь рекомендує: НKНKT із треком "Божевільний"
"Продавати зерно ― добре, але краще продавати макарони". Непран про експорт/імпорт України
"Продавати зерно ― добре, але краще продавати макарони". Непран про експорт/імпорт України
Новини по темі
Леонід Фінберг про "1000 і одну книжку", філософський словник і кота Бучика
"Найповніше зібрання творів": Тетяна Волошина про виставку "Алла Горська. Боривітер"
"Це феномен російських самогубців", — Криволап про пілотів російських "СУшок"
"Культурна дипломатія завдяки Марії Примаченко популяризує Україну" – директорка Нацмузею декоративного мистецтва
Збиті "шахеди", C215 і демонтований радянський герб: виставки у Музеї війни у Києві