Фото: Українське Радіо
Шахтарі не хотіли, щоб їхні діти йшли в шахту
"Я народився і сформувався в Донецьку. Батько – учасник Другої світової війни, шахтар. Я знаю, що він пройшов складний воєнний шлях. Звільняв чи брав, Будапешт, був в Берліні і навіть — в кабінеті Гітлера. Повернувся. І коли вони одружувалися з моєю майбутньою мамою, він сказав їй, дітей будемо віддавати в російську школу, бо все українське тут буде знищено. Це вона потім мені це сказала, згадала.
Мама працювала на залізниці. По тій лінії дід мій був учасником підпілля, його забили в гестапо. Середовище було таке, що ніхто з нас не знав, хто якої національності. Такого розуміння не було. Я, до свого здивування, знайшов дитячі світлини і, виявляється, ми,діти, там були в українських сорочках. Говорили переважно суржиком, співали українські пісні. Але вже почалася радянщина — є "один язик" і це головне, а все інше другорядне. Проте українського там було дуже багато.
Шахтарська професія не була престижною. Всі розуміли, що це важка робота, небезпечна. Люди мають антракоз, силікоз. І, як правило, шахтарі не хотіли, щоб їхні діти йшли в шахту. Та я, щоб отримати вищу освіту, йшов на той факультет, де був великий набір і в мене були шанси попасти. Тому з тими балами, що я набрав, на престижний факультет я б і не зміг би потрапити. А на цей я пройшов і ще й непогано пройшов. Я не можу сказати, що шахтарська професія жахала мене. Я сприйняв це нормально. Старався чесно, мав якісь досягнення, але тих людей, особливо в Донецьку, які мене оточували, — там 100-200 хлопців – можна було 100% ставити відразу директором шахти, і вони б працювали просто як аси", — розповів Віктор Тупілко.
Викриття московського агента в Чорнобилі
Чоловік швидко піднявся карʼєрними сходами шахтарської професії. Досвід і знання дозволяли обіймати керівні посади. Працював на різних глибинах. Як гірничий інженер він зобовʼязаний був носити білу каску і білу сорочку під землею. Щоправда, чистотою вони радували зовсім недовго.
"От у нас був перший горизонт 240 метрів, кам'янка так звана. Це зовсім інше вугілля, зовсім інші пласти. І там пилюки, як правило, немає. Газу, як правило, немає. Небезпечних вибухів, викидів немає. Почуваєш себе доволі комфортно, не як в метро, звісно, все це важко фізично, але це зовсім інше. Був нижчий горизонт, де ствол опускається на 1080 метрів. Це тільки ствол, а далі ще йде вклин і ще нижче. Там стоять холодильні агрегати, бо температура вища 50 градусів, працюють комбайни. Шум, нічого не видно, пилюка б'є так в очі, що ти нічого не бачиш, потрібні окуляри. Воно забиває ніс, вуха, ротову порожнину, ти одягаєш респіратор. Спека така, що просто обливаєшся. І у цьому всьому треба тягати і цей метал, і комбайни. І плюс іще метан, який дуже часто зашкалював, і у нас вибухи були. Не можна порівняти, що на горизонті 240 і що тут", — поділився Віктор Тупілко.
За період роботи на шахті він ще й встиг двічі побувати в Чорнобильській зоні відчуження. Тоді він не зовсім розумів, куди їде і які небезпеки там можуть на нього чекати.
Коли Віктора Тупілка через рік викликали до військкомату, щоб відправити в Чорнобиль вдруге, то з десяти колег, які уже були поблизу ЧАЕС, зʼявилося лише двоє. Інші пішли "у засвіти".
"Перший раз нікуди й не ввійшов, в мене є тільки довідка. Був призов в партії, коли офіцерів запасу перевели в резерв КДБ. І нас, щоб чомусь навчити, викликали в Київ, зібрали збори і вчили, що таке агентура, проводили лекції. Це були такі військові збори, військовий обов'язок, адже ми всі на обліку, я – офіцер запасу.
Це було більше як екскурсія, показати все. Відверто кажучи нам нічого не казали і ми не розуміли, що таке радіація. Для нас це була як аварія, тож було практичне навчання, як поводитися в такій ситуації. Можна було б зачепитися і вимагати, що я ж там був. Але оскільки я попав ще в 1987 і пробув там біля трьох місяців, воно не має для мене ніякого значення.
Я був в особовому відділі, у нас шість хлопців було на відділ. Ми шукали диверсантів, дивилися, щоб нічого не трапилося. Мені вдалося викрити агента. Це було таке досягнення, що мій шеф просто танцював. Це була така радість, він криком кричав, що "мені орден гарантовано, а тобі — зірка героя Радянського Союзу". Агента викриває вся мережа КДБ, всі органи, скільки їх тисяч, два-три на рік. А тут ми викрили в самому Чорнобилі. А виявилося ще смішніше. Цей агент був московський. Коли звітували, що таке у нас є досягнення, поступила команда зробити вигляд, що нічого не трапилось. І на цьому все закінчилося".
Рятівник ворогів Радянського Союзу
Тоді Віктор Тупілко і зрозумів, як працювало КДБ в Радянському Союзі. Отриманий досвід відкрив йому очі на систему і частково визначив подальші погляди.
"Мій начальник підходить і каже: "Там в частині, за якою ти закріплений, є євреї якісь. Ти міг би сказати?" Міг би. Я по молодості був такий, що встигав все. Ми встигали в сухий закон і самогон варити, і дівчата до нас приїжджали, і в клуб встигали приїхати, все ми встигали, і поза Чорнобилем. Тому для мене не було це проблемою дізнатися, що там таке. Так, я йому кажу на нараді, там стільки-то таких, прізвища такі, вони звідти і звідти. А міг би ще дізнатися? Міг. Дивлюсь, а він тільки про них. "А, можливо, там є ще інші з іншими прізвищами, але вони все ж таки євреї?" Так, є і такі. Потім він мені каже: "А ти не міг би мені підіграти? Що от у них розмови там про Ізраїль". А потім я вже відчуваю, що він уже всерйоз зі мною починає говорити, робить вигляд, що все це я викрив, що я досьє вже на кожного зробив і він уже серйозно починає говорити, що треба на кожного кримінальну справу. А я ж простота, я не витримав, кажу прямо при всіх: "Що ти мелеш, я що тепер на людей оформлювати все це буду?" І в нас вийшла така суперечка. А я ще був шахтарем, тож йому в цих народних виразах сказав все, що я думаю про цю справу. Після цього, звісно, біля мене "мороз" скрізь і прилітає до нас генерал-майор Бойко, проводить нараду, когось хвалить, когось щось там ще. І далі ведеться розмова, що от, ми вже у Москву доложили. Уже була зацікавленість, вже все було зроблено, сіоністи вже тут були, і от такі мої невмілі, безвідповідальні дії все зіпсували. І ті всі євреї — сіоністи і вороги Радянського Союзу – досі не знають, чому вони не попали в табори в Сибір".
Музей "Смолоскип"
Через кілька років після роботи в Чорнобилі Віктору Тупілку заборонили працювати під землею за станом здоровʼя. Тривалий час він очолював благодійний фонд допомоги чорнобильцям. А на початку 2000-их випадково побачив телепрограму про Олексу Гірника та Василя Макуха. Це дисиденти, які самі себе спалили, щоб привернути увагу до русифікації на той час радянської України.
Віктор Тупілко був вражений їх самопожертвою. Почав досліджувати їхні біографії, причини, чому вони пішли на такий радикальний крок. У вільний час, за свої кошти, Віктор Тупілко їздив до людей, які були знайомі з Олексою Гірником і Василем Макухом. Цікавився й іншими дисидентами.
Згодом матеріалу назбиралося на невеличкий музей, який Віктор Тупілко і відкрив у Донецьку у 2007 році. Не всім мешканцям міста це сподобалося. Кілька разів музей "Смолоскип", як його назвав Віктор Тупілко, підпалювали. Про те, що таке може бути, фундатори знали і постійно були напоготові.
"Я не збирався робити музей, а лише два невеличкі макетики. Потім матеріалів ставало все більше і більше і з'явилася потреба в одній кімнаті. Далі більше і далі більше. Кожен музейний працівник вживає слово "унікальний". Проте наскільки щось унікальне є справою сприйняття. Але я вважаю, що унікальна – це оригінал листівки Олекси Гірника, його персональні речі. Унікальною була сорочка, вишита риб'ячою голкою, де на спині була кругла діра. Ми не могли зрозуміти, для чого це. Були хлопці з СБУ, дивилися, і один сказав, "Та це, мабуть, для того, щоб вартовому було краще цілитися, якщо щось не так".
Яка головна мета цього музею? Це було за свободу. Це за те, що тоталітаризм не має права на існування. В нас з'явилася Людмила Родіонівна Огнєва, яка займалася музеєм. Я досліджував, шукав, їздив, давав матеріали. Вона компонувала все це і далі робила. Тож ми подивилися і вирішили, що достойний ще Данило Шумук, Микола Курчик. Вирішили, що можна згадати про Юрія Михайловського: він спалив себе, коли його оточили. Як був упівцем, там ним і залишився. Вітрова спалила себе в Санкт-Петербурзі, українка.
Я ходив в Донецьку у вишиванці. Я розмовляв українською. І люди до нас тягнулися. І ми завжди говорили тільки одне – ми не проти когось. Ми для того, що якщо це наголошено, то давайте бути громадянами цієї держави, яка має таку назву. Якщо записано і треба говорити українською, як німці говорять німецькою, англійці — англійською, французи – французькою.
Щодо головного враження від музею, то майже всі говорили, що "ми цього ніколи не знали. Це для нас настільки все нове". І ніхто жодного разу не сказав, що "це ви брешете, це все підробка". Ні, навпаки, ні у кого не було сумніву, що це правда. Саме те, що ці люди в найжорстокіший спосіб закінчували своє життя, в бою спалювали себе, додавало важливості".
Після окупації Донецька музей опинився в руках ворогів
Віктор Тупілко допоміг реалізувати ще кілька проєктів. Разом з Людмилою Огнєвою вони створили виставку вишиваних орнаментів зниклих сіл Чорнобильської зони. Виявляється, кожне село зони відчуження мало свої орнаменти. Дослідники навіть брали дозвіл у власників і навідували покинуті хати, щоб знайти схеми вишивок і відтворити їх. Пізніше активісти створили персональні орнаменти для українських патріотів, яким був присвячений музей "Смолоскип". Кожен орнамент можна було, як ієрогліф, читати.
Після окупації Донецька музей, заснований Віктором Тупілко, опинився в руках ворогів. Деякі експонати правдами й неправдами вивезли, але більшість матеріалу так і залишилася там. Сам Віктор Тупілко теж виїхав до Києва. Покинув на окупованій території майно, бізнес – у нього була мережа аптек. Розмірковував над тим, щоб розбудувати власну справу тут, але каже, "іскри немає". Запевняє: пенсії на життя вистачає. У планах далі досліджувати феномен українських сподвижників-патріотів. Віктор Тупілко каже, що матеріалу в його нотатках ще на книг вісімнадцять. Тематика різна, адже дослідник цікавиться ще й питаннями економіки, фізики та релігії.