Мобільний додаток

Ігор Козловський: в ув’язненні в мене був величезний список людей, за яких я молився

14.11.2019 р., 13:56

В ефірі Радіо Культура стартував спецпроєкт "Подолання гравітації. Мистецтво як спосіб бути вільними в умовах несвободи". Першим учасником радіобесід, які ведуть із Мистецького арсеналу, де триває виставка "Параска Плитка-Горицвіт. Подолання гравітаці", став Ігор Козловський, релігієзнавець, колишній полонений угруповання "ДНР".

Програма:

Олеся Островська-Люта: перед початком програми ми говорили про творчість в умовах несвободи. Ви розрізняєте "волю" і "свободу" і не вважаєте досвід перебування у полоні досвідом саме несвободи. Що це означає для вас?

— Воля притаманна будь-якій біологічній істоті. Кожна тваринка, пташка прагне волі, але не свободи. Свобода має саме людський вимір. Ми наповнюємо свободу сенсом і відповідальністю. Ми як істоти, які усвідомлюють відповідальність і несуть її, можемо стати свободними або просто вільними.

Я почув, що творчість — це такий інструмент, який дозволяє людині виживати, як і чому. Я постійно підкреслюю, що не тільки "як і чому", а ще й "навіщо". Тому що "навіщо" дає сенси. Без сенсів немає життя взагалі. Можна вижити, але жити повноцінно без сенсів неможливо. Але коли я подивився на виставку "Параска Плитка-Горицвіт. Подолання гравітації", на цю людину, що вона пройшла, я її розумію, що вона через творчість, через розуміння естетичного і духовного лікувалась.  

Для мене естетичне — це найближче до духовного. Цей той місточок, який дозволяє цю реальність зробити садом, який було створено на початку світу господом. Вона так бачила, шукала той сад там, де вона жила, серед людей, ікон, які вона малювала. Був період заборони Української греко-католицької церкви, а ікони Плитка-Горицвіт робила саме в стилі заборони Української греко-католицької церкви. Саме такі ікони у 80-х роках вилучали з церков на сході України, тому що вони написані не за традиційними зразками, за якими пишуть у Росії. А вона писала, і це також певною мірою є її співучасть у підтримці того українського підпілля Української греко-католицької церкви. Незважаючи на те, що вона не брала участь у якомусь соціальному житті села, але через творчість була долучена до цього процесу,  процесу не просто виживання, фіксувала цю красу, ці моменти з життя, повсякденності і наповнювала ці моменти сенсом.

Чи можна вважати цей процес на прикладі створення ікон в умовах  забороненої УГКЦ актом опору?

— Безумовно. Людина, яка має життя не тільки горизонтальне, повсякденне, тому що коли ти знаходишся в ув’язненні, у тебе немає простору, ти не можеш не вийти на той рівень, на який ти можеш в повсякденному житті виходити, у тебе є інший простір, вертикальний. Коли ти поєднуєшся з світом, який ти можеш тільки усвідомлювати, ти можеш про нього мріяти, ти можеш його відтворювати і ти там можеш спілкуватися. Я думаю, що в цей час вона почала досить активно зі світом, який ми не бачимо. З духовним світом. Оце її переживання своєї невипадковості, можливо, покликання, можливо, вона почула той поклик для того, щоб не тільки створювати щось красиве, а саме фіксувати історію не тільки ту, яку ми бачимо.

Ми звикли дивитися на історію як на якісь соціальні події. Насправді такий підхід до історії є застарілим, який був характерним для ХІХ століття, ми досі в ньому перебуваємо. Дійсна ж історія — це історія повсякденності. Історія культури повсякденності, коли спілкуємось, щось одягаємо, будуємо, варимо їжу. Ці дрібнички і є правдивою історією, яку ми передаємо через традиції, казки, міфи та культуру.  Ми також є творчість, ми відтворюємо себе. І для того, щоб жити в таких умовах, як вона жила на засланні, або я був у камерах смертників, камерах-одиночках, коли у тебе взагалі немає простору, коли ти у камері маєш тільки маленьке-маленьке віконце, де залітає сніг, йде дощ, залізають пацюки. Я цим пацюкам лекцію читав, тому що це треба, щоб людина постійно чула свій голос, розуміла, що вона людина, знає навіщо вона живе, у неї є сенси та перспективи за межами стіни та ситуації, в якій вона знаходиться. В саме в цей момент ти не тільки просто мрієш, це також частина творчості, але в цей час було неможливо було писати розлогі тексти, тому що постійно були обшуки і вилучали. І я писав коротенькі вірші.

На чому ви їх писали? Як ви їх зберігали, якщо були обшуки?

— У мене збереглись нотатки (дуже не великого розміру тонкий блокнот з текстами, написаними кульковою ручкою). Останній вірш, який я написав, був саме в день мого звільнення, вранці. Там виписувалась палітра, де поєднувалось практично все: і час, і простір, і різні культури. У моїх віршах спілкуються і великий Лі Бо, і Боттічеллі. Я знаходився в такому внутрішньому просторі, де у мене були ті чи інші моменти через слово, через внутрішнє слово. Через спілкування я створював, можливо, молитовні тексти, пов’язані, насамперед, з любов’ю.

Як просторий простір робиться більш просторим?

— Спостерігаючи ситуацію, яка там була, спілкуючись з різними людьми, я бачив, що достойно і гідно виживали саме люди, у кого був внутрішній простір. Ми були обмежені інформацією, на від міну від тих, хто знаходився в Росії, там була хоч якась інформація, вони могли листуватися. На території ОРДЛО ми такого не мали. Але ми читали книжки, обмінювалися книжками. Ті, хто читав постійно і складну літературу, вони почували себе краще. Прочитана книга продовжувала жити, тому що не тільки ти її читав, а й передавав іншим в’язням, ви могли спілкуватися. У певні моменти спілкування ти щось додавав зі свого досвіду. І я дуже часто читав лекції. І надзвичайно важливо виходити з того невеликого обмеженого простору, в якому ти знаходишся, виходити на більш широкий, де є твої рідні, близькі, там є люди різних епох, з якими ти також спілкуєшся.

Наскільки віра, духовні та релігійні практики дозволяють вийти за межі несвободи?

— Сенси — це те, що ми знаходимо для себе, вносимо самі. Віра — це простір, в якому вже є сенси. Наступним кроком невипадковості є обраність. Ти обраний для якоїсь місії. Якщо людина справді віруюча, віра дає їй можливість відповідати через свою творчість, що вона невипадкова і це її місія. Параска Плитка-Горицвіт дивилася на світ очима Бога, і таким чином перенесла той світ, який вона бачила, в Мистецький арсенал.

А якщо поставити питання про віру Ігоря Козловського?

— Як тільки я опинився в таких умовах, підвалі, коли зачинилися двері, ти розумієш, що минулого вже немає і не знаєш, чи буде майбутнє взагалі. Але тебе хвилює не твоя доля, а те, що там у тебе залишився твій син, який 20 років зі зламаним хребтом. І коли я не знаю, що з ним, це розриває внутрішньо. І приходять спонтанно ті чи інші моменти, які можна назвати молитовними моментами. Ти намагаєшся передати всі свої відчуття і допомогти, дотягнутися до нього. А потім після катування, коли тебе повертають у камеру, знімають мішок з голови, і ти бачиш себе скривавленим. І ти розумієш, що твоє життя воно вже інше. Перша думка, що я не боюсь померти. Тому що я вже пройшов якусь межу, і вони мене вже не дістануть. Друга думка: я повинен жити, тому що я люблю свої рідних, свою країну, своїх друзів. Але головне, що вони мене люблять, і я боржник любові. Я повинен віддавати цю любов постійно.

Чи не з’являється зневіра?

— У таких випадках головне питання не "Чому?", а "Навіщо мені це?". Цей досвід був не для мене, а для інших. Якщо я боржник, то я вже собі не належу. Я повинен віддавати цей борг. Виникає ще один рівень — молитовний. Думка приходить до мене, що я повинен молитися не за себе. Я повинен молитися за інших. У мене був величезний список людей, за яких я молився. Півгодини тільки прізвища йшли. Це було щось підсвідоме. І це було протягом двох років. Я молився за всіх, і люди навіть не знають, що я за них молився.

Ігор Козловський, фото — Максима Горбацького

Ігор Козловський: в ув’язненні в мене був величезний список людей, за яких я молився

Новини по темі