Ілюстративне фото: facebook/100TrVolyn
"Світло в кінці тунелю – це або потяг назустріч, або реально – світло"
Журналіст Віталій Портніков в одному з інтерв'ю сказав, що війна може тривати ще 10 років. Як оцінюєте ви, ми на 31 місяці широкомасштабної фази війни, чи видно світло в кінці тунелю чи ні?
Оптимісти і песимісти розглядають ситуацію по-різному. Світло в кінці тунелю – це або потяг назустріч, або реально – світло. Але питання полягає в тому, що можливо вже прийшов час розплющити очі і перестати чекати того чарівника, який вирішить за нас всі питання. Бо коли я дивлюсь чи слухаю певні передачі, і коли весь акцент на тому, що нам Захід допоможе…, я завжди ставлю питання, а що ми зробили за цей час, аби допомогти самим собі? Бо всі країни Заходу, які нам допомагають, і я вдячний їм за це, все одно мають власні геополітичні інтереси. Але точно ніхто з них за Україну воювати поки що не збирається. І для нас найголовніше розібратися, чи зробили ми все. Для цього відкриваємо існуючий "Закон про мобілізацію і мобілізаційну підготовку" і починаємо з першого визначення, що таке "мобілізація". Що це переведення економіки України на функціонування в умовах особливого часу. Переведення органів Центральної виконавчої влади, інших органів влади, підприємств, установ та органів місцевого самоврядування на функціонування в умовах особливого періоду. А військових частин Збройних Сил України на штати воєнного часу. Згідно цього закону про мобілізацію Верховна Рада з Кабінетом міністрів досі не опрацювали мобілізаційний план, відповідно до якого кожне підприємство України мусить отримати завдання по випуску продукції для забезпечення потреб Збройних сил.
Ми маємо потужний чиновничий апарат. За різними оцінкам, від мільйона до 1 млн 200 тис, це такі оптимістичні оцінки, який досі також не перейшов на функціонування в умовах особливого періоду відповідного до закону про мобілізацію. А саме – скорочення чоловічої частини цього апарату. Призовна частка цього апарату йде до лав Збройних сил та інших силових структур захищати Україну відповідно до Конституції. А інша частка або зменшує свою роботу, або замінюється жінками, що абсолютно нормально в історії попередніх війн. Це зроблено? Ні. Ми розповідаємо, що у нас немає кому воювати, а у нас "під бронню" державних чиновників знаходяться не одна сотня тисяч людей…
Багато таких речей, про які ми говоримо, залежать в першу чергу від нас. І той прогноз Віталія Портнікова щодо 10 років має право на існування. Моя оцінка закінчення війни – це 2029-й рік. І то лише в тому випадку, якщо ми почнемо виконувати те, що прописано в керівних документах.
Наша економіка спроможна багато чого забезпечити
Якщо ми хочемо перемогти, а ми всі хочемо, то ми мусимо зрозуміти, що аби перемогти в цій війні, треба виконати 4 основних пункти. Перший пункт – це все ж таки виконання закону про мобілізацію. А саме переведення економіки України на функціонування в умовах особливого періоду, опрацювання мобілізаційного плану і забезпечення потреб Збройних сил. Спроможності в української економіки є. У нас економіка спроможна багато чого забезпечити. І багато хто з закордонних підприємств готовий з нами співпрацювати. Бо будь-яка закордонна фірма, яка працює в мілітарному напрямку, починаючи від шкарпеток і закінчуючи літаками та ракетами, хоче мати певний слоган в гаслі своєї фірми, що наша зброя, одяг, або наше екіпірування пройшло випробування у війні з армією РФ. Але і ми мусимо робити багато чого власного. У нас величезний потенціал, починаючи від ракетних програм, які свого часу влада успішно заморожувала, закінчуючи виробництво зброї. Простий приклад. Ми кажемо, що ми хочемо перемогти, а на рівні держави досі не визначена проблема №1 – забезпечення стрілецькою зброєю і боєприпасами до неї. Це те, що щоденно, як хліб, як повітря споживається кожним воїнам на фронті. А в нас проблема полягає в тому, що "ми дихаємо трьома видами повітря". Бо у нас на озброєнні є стрілецька зброя радянського калібру (5.45, 7,62 на 39) і є натівський стандарт – 5,56. І в нас в одному організмі, в одній бригаді 3 види зброї, що створює певний дискомфорт по забезпеченню, починаючи від логістики. Що нам заважає налагодити власне виробництво? У нас є для цього спроможності. Нам потрібна певна кількість патронних заводів, які ми можемо побудувати по всій Україні. І якщо це робити скритно, не афішуючи, то це достатньо реальна річ, яку треба зробити. І таких патронних заводів нам треба не 1, 2 чи 3, а близько 10. Починати треба з простих речей.
Сергій Кривонос. Фото: facebook/suspilne.media
Питання №1 – професійність виконання обов'язків будь-яким громадянином
З вашого контексту виходить, що у нас нерозуміння чи умисне замовчування важливості виконання цього закону?
Так, він основний. Це та шпаргалка для тих, хто не знає, що робити. Там все написано. В попередні роки цей закон нормально працював і ніяких проблем не було. Звичайно, дехто скаже, що не ті масштаби війни були. Але і не ті ресурси вкладалися в ту війну, з 2014-го до початку 2022-го року, яку ми називаємо зараз "мала війна". Зараз війна вже народна. Бо наразі у нас воюють не тільки Збройні сили, а весь народ у складі Збройних сил. Це більше ніж мільйон. І якщо на початок Великої війни у нас було десь 200-220 тисяч в складі Збройних сил, то зараз більше ніж мільйон, умовно. Розумієте, зараз тільки кожен п'ятий теоретично міг бути кадровим військовим, а чотири – прийшли з цивільного життя. І наразі перед державою стоїть найбільше завдання – це забезпечити цих 4-х, що прийшли, всім необхідним і навчити їх правильно воювати. Питання №1, яке зараз стоїть перед Україною, це питання професійності виконання обов'язків будь-яким громадянином України, який працює в державній системі, в приватній, в лавах силових структур та Збройних сил. Професійного відношення. І якщо кажуть, що не можна вчитися, немає часу – брехня. Під час війни дуже добре можна вчитися і на власному прикладі, і на прикладі своїх побратимів. І навіть під час ведення бойових дій все одно можна знайти час, аби людей чомусь навчити. В першу чергу навчити воювати. Тому для нас зараз завдання №1 – провести чіткий аналіз наших недоопрацювань, наших самозаколихувань у теплій ванні. І чітко визнати – якщо ми хочемо вижити як нація, бо це питання №1, то ми мусимо визначити, що в найкоротший період мусимо зробити ми, починаючи від громадянина на якомусь далекому хуторі і закінчуючи президентом України.
"Ми не організували систему підготовки на рівні держави"
Як Ви оцінюєте ситуацію на фронті, передусім, на донецькому напрямку?
Що стосується Донеччини. Ситуація достатньо складна. Але тут, знову ж таки, комплексні питання, які виникли не сьогодні і не вчора. Це якраз не звертання уваги і не опрацювання питань щодо підготовки підрозділів бригад за своїм призначенням. Я вже не кажу про забезпечення. У нас величезна кількість командирів, які займають посади, але абсолютно не вміють керувати, бо ми не займаємось їхньою підготовкою. А ми мусимо готувати від солдата до командира бригади включно, постійно, навіть під час ведення бойових дій. Ми не організували систему підготовки на рівні держави. І це найбільша проблема. Ми говоримо, що складно, що є труднощі, але я не бачу, щоб на базі вищих навчальних закладів, провідних вишів України, були додатково створені підрозділи чи кафедри щодо навчання людей. Тих самих студентів і тих, хто проживає в цих містах. У нас потенціал є, у нас є кому викладати, але чомусь цим не займаються. Так, проблем в середині Збройних сил також багато, але це значно більше в масштабах всієї України. І це треба вирішувати. Навчатися, навчатися і ще раз навчатися. Починаючи від телемарафону, де можна давати ці навички, і закінчуючи будь-якими курсами на рівні невеликих містечок і середніх міст.
Завдання №1 – утримати і підготуватися до оборони
Курська операція. Як ви оцінюєте її перспективи?
Оскільки ми вже зав'язалися на Курщині, тепер завдання №1 – утримати. Я розумію, що зараз де-хто скаже, давайте наші сили і засоби перекинемо на Донбас і все закриємо. Це не вирішить питання. Інша справа – це відволікання величезної кількості сил ворога. А росіяни зараз туди підтягували близько 60 тисяч військових, вони готуються, можливо, до відбиття своєї території назад і посилено руйнують тими ж КАБами Курську землю. А наше завдання все ж таки також підготуватися до оборони, утримувати цю оборону і витягувати на це певну кількість сил, засобів, які є на Курщині. Складно говорити поки що про результат цієї операції. Вона ще не закінчилася, тому немає ніякого сенсу говорити так масштабно. Але треба утримати те, що ми маємо. Вона ще нам може знадобиться. А можливо ми ще захопимо певний кусок в іншій області Росії. У нас ще Брянщина під боком. Там також можна активно використовувати спроможності десантно-штурмових військ і Сил Спеціальних Операцій. І ще відволікти певну кількість сил і засобів РФ туди. Ми мусимо палити Росію, як вона палить нас. Але не стопою помсти, а професійно і з розрахунком руйнувати потужний потенціал російського тилу, розхитувати ситуацію всередині країни і показувати неспроможність російської влади захистити власні землі. І далі руйнувати військові об'єкти, палити від цистерни до паливозаправника. Бо основа цієї війни – це спроможність Росії забезпечити пальним власну армію і торгувати цим пальним з усім світом.
