Фото: arwm.org, Володимир Мельніченко біля відкритого фрагменту "Берегиня", 2021 рік
Небо, фонтан і вода, як символ вічного життя, а також багато горобини…
– Володимир Мельниченко прожив 91 рік. Якими були його останні роки?
– Останні роки, після смерті дружини Ади, Володимир Мельниченко поклав на збереження її спадщини. Через тиждень після її смерті він почав створювати книгу "Ада". А книги для них були, як робота. Кожен розворот робився, як художній витвір. Вони в кожній людині шукали і знаходили щось творче, долучаючи до свого творчого процесу. Ми зробили 7 книг, була зроблена верстка ще 6 книг.
– Була спроба відновити знищену Стіну Пам'яті у 2015, 2018 та 2021 році. Її відкривали етапами. Володимир до цього долучався?
– Стіна Пам'яті є головним елементом Парку Пам'яті, який вони створювали. Зали прощання – це "Храм Неба". Він створений із трьох залів прощання: два – це закриті оболонки, третій – це зал відкритого ритуалу. Відкрита оболонка зали відкритого ритуалу розвернута у просторі, і саме це і є Стіною Пам'яті. Воно все пов'язано між собою. Коли автори почали її робити, то це була ідея створити пам'ятник всьому поколінню, всім людям, які будуть на цьому місці поховані. Основною ідеєю було те, що смерть, не кінець життя, це подія в житті, а життя триває.
Там повинно було бути все білим. Люди повинні бачити небо, фонтан і воду, як символ вічного життя, коли прощаються. Повинна була бути прорізана середина. Всі рельєфи мали бути пофарбовані восковими фарбами, як в єгипетських пірамідах. Всі доріжки мали бути посаджені горобинами, бо червоні ягоди приманюють птахів. Вони розробили схему руху процесії, які не повинні були перетинатися.
Але все залишилося недобудованим, нічого не було реалізовано. Стіна була закрита.
Вони тоді навіть не брали гонорар. Їхнім девізом було "киянам від киян".
Паралельно з'являється багато величних державних монументальних споруд в Києві. І раптом, як альтернатива, з'являється скульптурна композиція простим людям: 2 тисячі м кв рельєфів, 213 метрів у довжину, від 4,5 до 16 метрів, з глибиною рельєфів до 1,5 метрів. Вони розробили свою технологію, методику.
Радянська влада три місяці заливала Стіну Пам'яті 500 самоскидами бетону іншої марки
– Володимир Мельниченко був присутніми на відновленні рельєфів?
– Він бачив і керував відновленням всіх робіт, які з того часу тривали. Почалося все у 2018 році. Було відкрито 6 м кв. Володимир Мельниченко приїхав і показав, де треба почати роботи. Стіна, яка 40 років була під бетоном, він знав там кожен шматок і елемент кожної скульптури. Всі головні роботи його були відновлені за життя. Він все побачив. У 2021 році восени було відкрито 120 метрів стіни.
– Бетон залили бетоном. Як відкрити, щоби не пошкодити мистецький твір?
– Технологія, за якою вони робили – це їхня авторська технологія. Вони згинали 95 тонн арматури товщиною 6-8 мм в своїх руках, потім зварювали, обтягували мілкою сіткою, під тиском туди впорскували бетон. Потім скульптура прогладжувалася. А коли радянська влада знищувала цю роботу, то заливала іншою маркою бетону три місяці 500 самоскидами. Воно було дорожче, ніж виготовлення всієї Стіни. Колір бетону, яким знищувался Стіна, відрізняється. Тоді бетон заливався зверху між листом, привареним до випусків арматури скульптур і самою скульптурою. В деяких місцях бетон, особливо там, де скульптури із глибокими рельєфами, не пролився донизу.
Ми потім за ескізами авторів хочемо пофарбувати рельєфи. За планом стіна у 1983 році повинна була фарбуватися. Але анонімка, яка прийшла на ім'я Щербицького 6 грудня 1981 року про те, що вони нібито відійшли від ескізів і заробили на цьому великі кошти, зупинила весь процес. Хоча обидвоє навіть частину своїх попередніх говорарів віддавали зварювальникам, щоби ті у вихідні дні з ними працювали. За 14 років Рибачук і Мельниченко мали вихідні лише на Пасху і Різдво. Тодішній мер називав це "адовою роботою". Головною ідеєю знищення скульптури було те, що автори пішли шляхом Пікассо. І це відрізнялося від всього радянського.
Перевели трагедію, сум людини в споглядання радості від того, що близькі люди були біля них
– Як народжувався Парк Пам'яті та поховання ?
– Парк Пам'яті, ритуали, сакральність, все, що вони вивчали – це стосується Парку Пам'яті і поховання. А Стіна Пам'яті виникла, коли вже вони 7 років працювали над Парком Пам'яті: розподілили зали прощання, все, що стосувалося внутрішніх комунікацій.
Вони були дисидентами, бо в 1959 році без дозволу партійних керівників відкрили перший у світі музей своїх художніх робіт за полярним колом. На них після цього вже була "чорна мітка".
Печі-крематори вони поставили англійські бездимні. Вони їх заховали за рельєфом. За планом мали були німецькі.
– Як виникли скульптури?
– В 1974 році, коли вже майже працював крематорій, до них потрапила книга про Пікассо. Вони зробили першу скульптуру Прометея. За два місяці розробили ескізи, затвердили їх на всіх владних рівнях.
– Опишіть ланцюжок, яка скульптура в яку перетікає…
– Це був пам'ятник поколінню, всі елементи, які були зображені, присвячені людям, які перейшли певну грань. Це символ розвитку людства, цивілізації, ця скульптура присвячена киянам.
– Стіна оптимістична для тих, хто втрачає своїх рідних…
– Вони перевели трагедію, сум людини в іншу категорію: споглядання радості від того, що близькі люди були біля них. Це зміна парадигми, їхній твір присвячено життю.
Фото: Мельниченко і Рибачук під час роботи над Стіною пам'яті
На захист стали Амосов, Антонов, Бажан
– Чому мистецька спільнота жодним чином не протестувала проти такого рішення?
– Вони були за освітою художниками. Спільнота не сприймала художників, які займалися архітектурою, скульптурою. А вони виходили ще й за рамки в усьому. Це тяга до свободи, це свобода в мистецтві, яка завжди викликає спротив, заздрість, відсторонення. Всі твори вони робили не для себе, навіть не для свого покоління, вони думали віками. Спілки професійні їх не сприймали. У Ади не було жодної нагороди та звання. У 2012 році Володимир став Заслуженим художником України.
В 1981 році 6 числа прийшла анонімка, а вже 10 було підготовлено рішення художньою радою: 44 особи підписалися за знищення скульптурного монументу, бо воно не відповідало потребам людей, ідеології, сприйняттю мистецтва, що стоїть не на тому місці. За збереження виступила велика кількість людей: Амосов, Антонов, Бажан. Але рішення Щербицького було ліквідувати. Це твір, який потрапив у часову вирву. Ця творчість навіть зараз сприймається по-різному.
Фото: Укрінформ
Вважали, що їх замурували під бетоном і відчували цей бетон на собі
– Що вони говорили Вам про цей момент?
– Все своє життя після знищення Стіни вони вважали, що їх замурували під бетоном, відчували цей бетон на собі. Вони думали лише про те, щоби якимось чином це все відкрити. Їхні прізвища не можна було казати, вони не знали, чи виживуть. Бо знищення роботи могло визначати і знищення автора. Завдяки друзям і їхній підтримці вони витримали все це.
Їхня подальша робота багатостороння. Вони повністю змінили те, чим займалися: почали створювати скульптури, які важать біля 200 кг, там присутнє багаторазове нашарування емалі різних кольорів, технологій. Це ніби закарбований кадр кінофільму, точка життя, яку вони залишили і поставили саме в цьому місці і саме так, як вони цього бажали. Це філософські скульптури, де закладена величезна кількість смислів, це роздуми про різні аспекти їхнього життя із північними народами. Це різнопланові роботи, те, що їх турбувало. Вони зробили 14 гобеленів-аплікацій. Їхнє мистецтво всеосяжне, вони працювали в різних техніках і досягали максимального успіху.
– Яка ж перспектива відновлення Стіни Пам'яті?
– Якщо буде 10 відбійних молотків, можна відкрити за пів року. 120 метрів відкривали 2 відбійних молотки. Реставрація буде пізніше. Зараз це просто підпірна стіна. Коли вона стане, як відкритий витвір мистецтва, потім можна буде проводити реставраційні роботи. Це різні етапи. Зараз все значно простіше зробити, ніж тоді, коли вони це все створювали.
– В чому полягає зараз ваша діяльність, як фонду?
– Ми зробили із майстерні музей. У четвер і суботу вже можна приходити з 12 до 19. Ми розбираємо архіви. Тут можна придбати 6 книг.
Фото: Радіо Культура, Олександр Галинський та Наталія Грабченко
