Фото: Філадельфійська Архиєпархія УГКЦ
— Вітаю Вас!
— Дякую. Дозвольте від початку висловити великий респект, велику вдячність всім в Києві, всім в Україні за стійкість, за мужність, за те, що ви захищаєте нашу свободу тут, поза океаном. Багато з нас розуміє, що жертовність українців — це боротьба за цілий світ.
— Це дуже важливі слова для всіх, хто в Україні. Розповім особисту історію: 18 лютого 2014 року я ухвалила рішення піти з Майдану. В натовпі я побачила Вашу фігуру. І Ви йшли на мене. Ви перепитали мене тоді, чи правильно йдете у посольство Франції. Чи пам'ятаєте Ви цей день?
— Цей незабутній день кожен учасник буде пам'ятати до кінця свого життя. Протягом дня вже було багато новин про розстріли на Майдані, про смерті, розпочиналися жалобні моменти, відбувалися наступи із палаючими наметами. Я зайшов до посольства, посол був дуже схвильований. Ми не знали, до чого це все веде. Будучи єпископом у Парижі, я мав близькі зв'язки з МЗС Франції. З посольства я пішов одразу на Майдан на сцену. Найперше я зайшов до намету молитви, дорогою зустрів Костянтина Сігова, керівника видавництва "Дух і літера", він мені передав шолом. Я передав цей шолом отцю Демиду. Потім цей намет потрапив під обстріл і в ньому все згоріло. Я був на сцені, коли це все горіло. Тоді Лілія Гриневич (майбутня міністерка освіти і науки у 2014-2019 роках — ред.) попросила піти мене до шпиталю до поранених. Це були тоді такі символічні "пасхальні дні", коли смерть переносила Україну до нового життя. Жертва Небесної сотні (серед них був викладач УКУ Богдан Сольчаник — ред.) була христоподібною, вона привела до воскресіння, до нового життя та нової свідомості нашого суспільства. Ця свідомість при нових жертвах тепер постійно зростає.
— Та ніч, очевидно, була дивом. Було багато самопожертв тих, хто залишився на Майдані. Але ранок відчувався і сприймався, як диво і як велика відповідальність. Все, що відбувалося із нами тоді, ми розвиваємо і переживаємо сьогодні. Чи Ви були після початку повномасштабного вторгнення в Україні? І якою Ви бачите Україну і українців зараз?
— Я був в Україні майже два тижні в лютому 2022 року. Перед вторгненням. І відтоді я був ще 5 разів. Завдяки сучасним технологіям образ того, що відбувається в Україні, висвітлюється таким способом, в який жодна війна і жодна інша подія ще ніколи в історії людства не була так висвітлена. Але приїзд в Україну — це щось особливе. Я вражений. Я не був на самому фронті, але був на Заході України та Київщині. Це є сукупність брутальної трагедії разом із зустріччю із великими чеснотами. 14 мільйонів людей було вигнано із власних домівок, половина з них ВПО. Дивувало, що суспільство йде далі, що немає великих таборів для біженців. Коли в Нью-Йорку я бачив багато бездомних осіб, я тоді збагнув, що цього в Україні не видно: я не чув, щоби хтось вмирав із голоду, хіба що в Маріуполі і тих місцях, які були місяцями в оточенні. Але там, де була українська влада, де було вільне українське суспільство, доволі убогі люди ділилися всім, помагали ще біднішим, які вже нічого не мали, бо втікали з окупації і залишали там все своє. Не було взимку тих, хто замерзав на вулиці. Це суспільство в дивовижний спосіб проявляє євангельську солідарність, щедрість, гостинність. Це було поширення того Майдану, про який ми говорили, на цілу країну. Я ніколи не був прихильником розчарованих нарікань: відбувся, мовляв, Майдан у 2004 році, в 2013-2014 і нічого з того не було, ми повернулися до попереднього. Я вважаю, що це просто неправда. Десь глибоко в душах кожного, потім у тисячів, а потім і мільйонів, сіялося зерно правди, зерно солідарності. І ми тепер бачимо, як це зерно сходить. Люди в світі здивовані, чому українці так тримаються. Той, хто був на Майдані, розуміє, що зародки цього були. Якщо задуматися над глибшим корінням, то слово Христа, приклад мучеників, свідків у 20 столітті було таким каталізатором. Андрій Шептицький в дозованій формі подавав такі принципи:
1. наша Богом дана людська гідність не може бути потоптаною;
2. це солідарність;
3. це субсидіарність — треба спускати рішення і відповідальність на нижчий рівень, це авторитет і право рішення, тобто відповідальність;
4. це загальне добро, воно повинно керувати нашими міркуваннями і нашими діями.
Греко-католицька церква пішла у підпілля, церква не йшла на компроміс з тоталітарним режимом. Вийшла звідти з особливим моральним авторитетом в особі Патріарха Любомира Гузара, тепер Святослава Шевчука, який ділиться ним. Багато було греко-католиків на Майдані. Кожне добре діло лишається.
Фото: Філадельфійська Архиєпархія УГКЦ
— Я згадую одну ніч на Майдані 2004 року. Пам'ять про катакомбну церкву і про нескору системі в двох поколіннях, яка потім по-своєму розквітає і проявляється у 2004, в 2013 і до сьогодні. Ви сказали слово солідарність. І згадується весна 2022 року. Такої солідарності я не пам'ятаю ніколи. Ця солідарність в Україні всередині і для України зовні відчувалося фізично. Цей високий градус із весни 2022 року, чи він такий самий?
— Це було неймовірне піднесення. Я за останній рік відвідав 10 країн. Бачив, як спонтанно люди приносили до українських церков, українських громадських організацій різні пожертви. Як майоріють прапори. Заклики до молитви за Україну. Це безпрецедентний спалах і медіа увага. Такий пік емоцій не може бути тривалим. Але він глибоко закарбував свідомість людей чистотою українських стремлінь. Ця жертовність мала свій пік в березні-травні минулого року. Але триває готовність приймати біженців, підтримувати Україну. Нам всім треба працювати над тим, щоби далі інформувати світ. Папа Франциск щотижня під час двох своїх публічних виступів закликав світ молитися за Україну. В Африці, Південній Америці українці майже не мають голосу. Посольства там слабі. Ми не маємо своїх громад. Слова Папи нагадують світові, підтримують цю солідарність. Треба працювати із тими, хто не розуміє, що у нас тут відбувається.
— Як Ви інтерпретуєте для себе тезу, що він готовий відвідати Київ, але за умови, що може також поїхати до Москви?
— Це бажання Ватикану лишати відкриті двері, щоби він міг бути посередником в чомусь. Він відіграє не останню роль у питанні звільнення українських полонених, коли було звільнено командирів із Азовсталі. Щомісяця Папа передає списки, він сприяє цим обмінам. Це має дуже велике значення. Не всі його вислови були вдалими. 26 серпня я півтори години спілкувався із ним. Багато є представників із України, які приходять до нього. Він вболіває за Україну. Він гостро засуджував і засуджує війну. Ми маємо в ньому великого друга правди і справедливості миру. Немає іншого голосу, який так системно на весь світ понад раз на тиждень говорить про Україну.
— Віряни є на окупованих територіях. Чи знаєте Ви щось про життя там?
— Докладних даних у мене немає. На тих частинах, які є під окупацією, зараз не діє відкрито жоден католицький священник. Публічна дія католицької церкви там придушена. Є два священники, отець Іван Левицький і отець Богдан Гелета, їх заарештували ще в листопаді, катували сильно. Про них казали ті, хто вийшов із полону. Де вони зараз — невідомо.
20 років, живучи в Україні, я керував проєктом про підпілля УГКЦ. Вони стояли безстрашно, але зі страхом, бо ніхто не може не боятися смерті і тортур. Греко-католицька церква зберегла те, що дає сьогодні наснагу Україні. Як і ті, хто боровся в час Другої світової війни за Україну. Це та естафета, яка надихає. Це був клич УПА Слава Україні! Героям Слава! Пошана УПА роками була лише на Заході України. Ми бачимо у великій трансформації героїчні дії маленької рештки. Світло і тепло передасться в майбутньому мільйонам. І так воно станеться на окупованій території.
— Чи отримує інформацію про католиків Папа Франциск?
— Будь-яка інформація, яка є доступною, передається відразу у Ватикан. Цим займається Святослав Шевчук. І беруть ініціативу і вірні.
Фото: Філадельфійська Архиєпархія УГКЦ
— Ці історії про катакомбну церкву функціонують. В контексті російсько-української війни, російської окупації та того, що дуже багатьом українцям доводиться пізнавати долю біженців, втікачів, Ви часто згадуєте, що є сином батьків, які пережили радянську окупацію і мали досвід біженства. Як ця сімейна пам’ять нині впливає на Ваше особисте сприйняття війни?
— Я міркую постійно про те, що відбувається: про людей, які втратили домівки, рідних, сиріт… Природно, щоби в цих обставинах людина впала у відчай, моральне виснаження. У мене відновилися історії, які розповідали мої батьки і рідні. Тоді, в той час те, що сталося в Україні, годі собі уявити. Було вбито 7 мільйонів жителів, татари були виселені із Криму, половина з них тоді загинула. Це був неймовірний геноцидальний спалах. У батьків ціле дитинство було у війні: окупація радянська, нацистська, знову радянська. Вони були біженцями 5 років у Європі, потім переїхали до Америки. Вони весь час там були дуже активними. Батьки були свого часу спонсорами пам'ятника Шевченку у Бразилії. Нам треба зберігати віру, надію і цю солідарність, щоби допровадити діло до кінця.
— Наші слухачі чують Вас вперше на Радіо Культура. Розкажіть про власний вибір служіння.
— Це був Божий вибір. В моєму середовищі у 70-х роках серед буржуазної молоді не було хлопців, які хотіли стати священниками. Я народжений у 1960 року і єдиний із 60 року народження, хто став священником. Мама моя була побожною. Вона ніколи не схиляла мене словами до священства. Не маючи дітей 9 років, почали процес усиновлення. Моя мама якраз тоді і завагітніла. І вона зробила тиху обітницю у церкві: маючи 34 роки, вона переживала, що дитина може народитися із вадами. І що якщо дитина буде здоровою і це буде хлопчик, то намагатиметься виховати його на священника. Але я цього не знав протягом свого життя. До 40 років. Дізнався про це, коли журналістка зі Львова зробила із мамою інтерв'ю і хтось мені приніс газету. Там я про це прочитав. Це Боже покликання, за яке я вдячний.
— В мене на Майдані зникло відчуття, що я маю вибрати церкву. Що будь-який храм мене може прийняти. Як Ви ставитеся до Томоса? Що він означає для українців?
— Я був у Києві, коли пролунала чітка звістка про те, що Томос буде надано. Це був грудень 2018 рік, бенкет УКУ. Була велика радість, що українське православ'я отримує автокефалію, свободу. І це нормально. Українська православна спільнота є однією із найбільших в світі, заслуговує на таку свободу, на таку ідентичність. Ми молимось, щоби ця зрілість наростала. Це поклик до відповідальності, до служіння. Будучи століттями під контролем Москви, українське православ'я зазнало глибоких ран. Заживлення цих ран буде довгим.
Фото: Філадельфійська Архиєпархія УГКЦ
— На печерських пагорбах відбувається історичний момент, святиня, Києво-Печерська лавра, повертається до українців. Як Ви ставитеся до цього всього, чи слідкуєте за подіями?
— Я намагаюся стежити за подіями. Інформація на відстані є неповною. Ми радіємо свободою українських православних. Важливо, щоби у цих процесах звільнення не робити з колаборантів мучеників. Пам'ятати ставлення їхнє до української мови, української незалежності, української культури. Ці пороки потребують люб’язного зцілення. Щоби не створити обставини, в яких колаборанти зможуть себе представляти, як мученики. Сьогодні недруги України використовують риторику Росії, ніби в Україні є переслідування релігії. Це використовується в Америці тими, хто хоче припинити американську допомогу Україні. Треба зберігати закон, свободу совісті, свободу релігійного визнання, припинити колаборанство, вплив Росії на час війни. Це має бути виважений процес.
— За такі місця будуть триматися колаборанти, щоби продемонструвати світові себе мучениками і тими, кого переслідують. Почаївська лавра. Договір оренди там довший. Колись вона належала до Греко-католицької церкви. Що Ви думаєте про Почаївську лавру і про те, що греко-католики можуть її собі повернути?
— Треба, щоби люди в Україні ухвалювали рішення. Воно має мати позитивний результат. Нам треба зараз консолідуватися. Це правда, що Почаївська лавра протягом тривалого часу була місцем антиукраїнської позиції. Як це змінити, щоби всім було на користь? Це делікатний процес. Там була греко-католицька церква. Вона завжди ліквідовувалася, коли приходила російська окупація. Так було із 18 століття. У них є історична тяглість у цьому агресивному і брутальному ставленні російської влади до греко-католиків. Майбутнє нашого церковного життя потребує символічного місця. Але це не є найважливішим. Головне, щоби ми були із людьми і щоби ми служили. На Заході ми маємо багато церков, але мало людей. Важливо, щоби зберігався закон, свобода совісті і була добра комунікація.
— Важливіше не де служити, а служити, сказали Ви. Доля вірян на окупованих територіях непроста. Великдень — це відчуття радості у святі, потреба бути в святі. Буде складно в тих місцях, які близько до фронту, де деокуповані території, де невідомо, де може бути заміновано. Що би Ви порадили, щоби відсвяткувати і бути в цьому святі?
— Завжди добре бути разом, там де є свічка, де є ікона, молитва, спів. Головне, щоб ми зрозуміли, яка є суть свята, що є Божа перемога над смертю. Кожен відрух тіла є для того, щоби ми якось себе захищали. Ми хочемо жити. І смерть є найбільшою небезпекою для нас. Наш гріх не витримує присутності Божої і Божої любові. Важливо, щоб ми повірили в Божу любов, Божу близькість і Божу солідарність. Те, чого ми найбільше боїмося, не має остаточно влади над нами. Ми не є приречені падати в смертельну пітьму, в бездонне провалля. Великдень відкриває нам перспективу вічності, життя. Там, де була смерть, проявляється Боже життя. Ми покликані до цього життя, воно має бути нашим. Він своїм воскресінням смерть перемагає. Це наше призначення. Це є найважливіше таїнство людського життя.
— Це можна зарахувати за Ваше побажання. Для нас це знак про неминучу перемогу...
— Я вірю в Божу перемогу. Ми стоїмо на фундаменті правди, ми захищаємо невинних, ми показали свою миролюбність, ми віддали ядерну зброю. І сьогодні відбувається боротьба за справедливість, за демократію, за свободу слова, за свободу віросповідання. Це відбувається мужньо через жертовність сотень тисяч, які кажуть: о, ні-ні. Українці кажуть, що є добро і зло, є правда і брехня, я готовий жертвувати своїм життям задля того, щоби правда перемогла. Ми маємо крокувати крізь виклики, як крокував сам Господь до перемоги, до воскресіння, до життя.
Нехай вас Господь благословить. Я бажаю собі, щоби ми з вами знову на вулицях Києва зустрілися.
