Блаженніший Святослав (Шевчук) і Вадим Карп’як. Фото: Радіо Культура
"Ті, хто слухали, тепер будуть читати"
Нещодавно відбулася презентація книжки "Україна стоїть! Україна бореться! Україна молиться!". Це щоденні відеозвернення Блаженнішого Святослава (Шевчука) за перший рік війни. Владико, ви уявляєте собі якось читачів цієї книжки, хто вони?
Можливо, до кінця важко уявити, кому вона до рук потрапить. Але таке перше відчуття, перша емоція – це ті, які слухали ті відеозвернення, для яких вони були важливими. Ті, які мають певну емоційну прив'язку до того слова церкви, яке я, як Глава церкви, був зобов'язаний озвучувати, вербалізувати. Тому ті, хто слухали, тепер будуть читати.
"Живе слово ніколи не можна замінити чимось іншим"
Але ті, хто дивилися ваші звернення, мають явну перевагу. Адже при читанні втрачається, на жаль, момент емоційності. Текст не передає оптимізму, особливо це помітно у перші дні повномасштабного вторгнення. Це недолік книжки?
Очевидно, що живе слово, живе спілкування, ніколи не можна замінити чимось іншим. Книжка – це завжди певний посередник. Тому дійсно дуже важливо, що наприкінці цієї книги є посилання – QR-код, який дає можливість відтворити ці відеозвернення. Бо справді в час найбільшої розпуки і безнадійності я просто відчував своїм обов'язком бути проповідником християнської надії. Я пригадую, що першого дня цієї війни, коли я скерував окремий текст, який зачитувався у всіх наших храмах, вже тоді я говорив про те, що Україна переможе. Але перемога України буде перемогою Божої сили над людською ницістю. Я тоді говорив, що досвід світових війн XX століття показує, що всі ті, хто розв'язували війни, вони їх і програвали. І ця віра, цей оптимізм, про який ви говорите, випливає справді з нашої надії на Бога. Що наше життя і вся історія не є плодом якихось абсурдних тих чи інших сліпих випадків. Що над світом чуває Божа мудрість – те, що ми звем Божим провидінням. Ми часом його не розуміємо, тому що ми бачимо все фрагментарно. Ми можемо розуміти, усвідомити якусь частину тої чи іншої історичної події, я вже не кажу про всю канву людської історії. А ми все зрозуміємо, можливо, на Страшному суді, коли вся історія покажеться нам у своїй цілісності як об'явлення Божого задуму, створення і спасіння людини. Безперечно, що якраз та віра передавалася і емоціями, і жестами, можливо, і посмішкою чи іншими невербальними засобами комунікації із глядачем чи слухачем. І так, на жаль, друкований текст, можливо, цього всього не передає. І я вам скажу, що мені важко читати цю книгу, бо я повертаюся емоціями в ті дні. Я пригадую собі, яким чином я намагався якось усвідомити, як потрібно жити, по-християнськи переживати цю трагедію і як тоді цю віру в Бога передавати у своєму слові, зверненому до слухачів чи глядачів.
Я теж хотів запитати, чи не складно буде людям читати, бо починається кожне ваше звернення з фактично короткого інформаційного зведення за день. Це складно читати, повертаючись постійно у 22–23-й рік. Ви перечитуєте чи передивляєтесь час від часу ці звернення?
Я їх перечитую. Мені трошки складно переглядати, бо це більше часу займає. Але перелистуючи ті дні, ти справді розумієш, що ми були учасниками якогось великого чуда, яке триває вже третій рік. Чуда, коли, згідно зі всіма раціональними калькуляціями, нас давно вже мало не бути в живих. Пригадуєте, як всі говорили, що Київ впаде за три дні.
Це ж росіяни говорили.
Навіть наші так звані союзники чи партери. Але бути на місці у Києві тоді, коли всі тобі дають "три дні" – це був окремий, особливий досвід.
Презентація книжки "Україна стоїть! Україна бореться! Україна молиться!". Фото: ugcc.ua
"Я вірю у ЗСУ саме тому, що я вірю в Бога"
Упродовж 22-го і частини 23-го року побутувала фраза "Вірю у ЗСУ". Зараз її значно менше вживають. Але тоді, в моєму розумінні, саме ця фраза видавала ніби і віру в Бога. Ви думали тоді про це? Наскільки ця фраза релігійна була?
Була ціла дискусія, навіть у релігійному середовищі, наскільки можна вірити у ЗСУ. Чи це не є єретична фраза, наскільки вона є коректна. Я тоді знайшов собі відповідь на це питання, знову ж таки повертаючись до цієї джерельної емоції чи джерельного переживання віри як такої. Я собі сказав: "я вірю у ЗСУ саме тому, що я вірю в Бога". Я знаю, що Господь Бог тоді нас вберіг при житті, не просто прямим втручанням з небес на землю. Ні. Хтось тоді мусів діяти, жертвувати собою задля того, щоб ми могли жити. До речі, кожного дня я дякував Господу Богу і Збройним Силам України за те, що ми живі того ранку. І ми розуміли, що справді ми віримо в Збройні Сили України саме через те, що вони захищають нас. А таким чином вони є десь рукою захисту самого нашого Господа.
Як прямо перейти від віри в Бога до віри у ЗСУ? На це питання можливо кожна людина собі окремо дасть відповідь. Бо не всі, які говорять "я вірю в ЗСУ", вірили чи вірять у Бога. Але вони бачать, що їхнє життя, їхнє безпека залежить від здатності Збройних Сил України стримати агресора, а потім його вигнати з нашої землі. Ми теж відчували, що Збройні Сили України – це теж щось, що пов'язане зі мною. Я і ЗСУ є єдиним цілим. Ми можемо перемогти у цій війні лише тоді, коли ми не будемо це відсепарувати. Коли ми скажемо, добре, нехай тепер весь тягар війни падає на Збройні Сили, а я буду жити так, якби війни не існувало – це тоді є великим гріхом, великою провиною проти реальної дійсності. Отож, віра у ЗСУ є плодом моєї особистої християнської віри в Господа Бога, який послуговується людиною для того, щоб у цьому світі творити добро, щоб захистити іншу людину. І це ми досвідчили, зокрема, під час першого року цієї повномасштабної святотатської війни.
"Святотатська війна"
Чому святотатська війна?
Найперше, людським словом важко окреслити цей феномен, цю трагедію, яка криється у слові "війна". Ми завжди віддзеркалюємо певні вербальні форми, які десь панують чи панували того часу в українському суспільстві. Тобто церква є частиною суспільства і тому, як говорять люди, журналісти, в такий спосіб теж і висловлюються представники церкви. Очевидно, що коли почалося повномасштабне вторгнення, ми його ніколи не називали таким словом на початку. Це пізніше ми зрозуміли, які є його масштаби, що діється, як вибудовується сама логістика нашого спротиву і так далі. Слово "війна" всіх нас збудило зранку о 4-й годині 24 лютого 2022 року. Коли почалося це осмислення всенародного спротиву, лише тоді, можливо, я його і озвучив у своєму словництві. Це, можливо, навіть не було так задумано. Можливо я, як душпастир, вже розумію, що наш народ як одне ціле став на захист твоєї Батьківщини. Що це війна, яка спровокувала всенародну відповідь. Наш народ зрозумів, що ми, як суспільство, стоїмо сьогодні перед питанням життя і смерті. І ми мусимо всі щось робити. Ніхто не може сказати, що ця дійсність мене особисто не стосується. І просто ми бачили, як наші люди в різних частинах України, в тому числі на територіях, які тоді попали під окупацію, активно чинили спротив окупантові. Можливо сам окупант цього не сподівався. Ніхто не очікував, що українці будуть здатні до такого спротиву. І ми побачили тоді на власні очі, наші волонтери, навіть наші військовослужбовці, наша влада, і так само священники, що це всенародна справа. Що ми стали на захист своєї Батьківщини як цілий народ. Цікаво, що, можливо, цей всенародний спротив також був великою несподіванкою для наших так званих міжнародних партнерів. До речі, архієпископ Вільнюса, який є теж військовим єпископом ординарієм Литовського війська, Ґінтарас Ґрушас мені сказав, що після того феномену всенародного спротиву країни НАТО почали думати над тим, що потрібно міняти військову доктрину. Чому? Тому що ніхто до кінця не усвідомлював, яку важливу роль у військовому протистоянні має мотивація. Ота воля до боротьби. А це сталося. Тобто ми всенародно почали чинити спротив цьому окупантові. І тому ось так, я би сказав, цілком спонтанно ця фраза, це слово увійшло в окреслення цього феномену. Тоді війна почалася окреслюватися як всенародна війна.
Тепер про святотатську війну. Ми почали бачити величезну трагедію військових злочинів Росії. Бо ми навіть у своїй уяві не хотіли припускати можливість факту геноциду, масових вбивств росіянами, зокрема мирного населення. Щоб таке припустити, треба мати хвору свідомість. І коли ми побачили ті масові злочини проти людяності, то у віруючої людини спонтанно виринає свідомість, що це святотатство. Чому? Тому що це є велика зневага людини і Бога, особливо коли хтось вживає релігійний мотив для того, щоб виправдати насилля і вбивство. Слово святотатська війна з'явилося, зокрема, тоді, коли ми побачили, як відреагувала російська православна церква на цю війну. Ми сьогодні вже остаточно є свідками оформлений цієї доктрини "руського міра". Тоді це були лише перші його прояви. Але ми чули про "священну війну". Тобто, що ця війна, яку розпочала Росія проти України, це є "національно-визвольна війна російського народу". "Що це є священна війна". Тим більше, коли патріарх Кирил обіцяв автоматичне відпущення гріхів усім вбивцям, які прийшли нищити Україну, ми зрозуміли, що це богохульство. І таким чином той, хто вбиває невинних людей, хто порушує всі моральні правила війни, хто порушує міжнародне право і всі інші правила і звичаї ведення будь-якої війни, він чинить злочин проти людини і проти Господа Бога. А це окреслюється одним словом – святотатство. Це не означає, що ми святі. Але це означає, що цей злочин набирає таких масштабів, що він волає до Бога про помсту. Вбивство – це той гріх, який волає до Бога про помсту. Це є зневага Бога і людини.
Книга Блаженнішого Святослава "Україна стоїть! Україна бореться! Україна молиться!". Фото: ugcc.ua
"Слово надії може бути важливішим за харчі і одяг "
Закриває книжку коротка післямова відомого американського історика Тімоті Снайдера, який зауважив, що ви взяли модель митрополита Андрея Шептицького, який теж звертався до своїх вірян у час Другої світової війни. А відкриває книжку передмова Оксани Забужко, яка починає її словами – "Країні потрібні священники". Це одна з фраз із вашого звернення. Яке ваше бачення ролі священників у війні? Бо на війні – це капелани, але в тилу теж потрібні священники. Чи справляються вони із цим завданням у воєнний час?
Я собі пригадав таку подію. Це була, мабуть, друга половина березня 22-го року. Київ тоді ще був в облозі. Я завітав з візитом до міського голови пана Кличка. Ми тоді налагоджували різну логістику гуманітарної допомоги Києву. І нам потрібно було розуміти, що потрібно, які є виклики, скільки людей залишилося у місті. І я запитав у міського голови, що треба. Пригадую, він сказав, що на той час у Києві залишилося близько 800 тисяч людей. Але на питання, що потрібно, він так подивився на мене і видав таку фразу: "більше ніж хліба і одягу від церкви нам зараз потрібне слово надії". І це мене потрясло до певної міри. Бо саме він тоді нам пояснив, що церква – це не є тільки якась служба соціальної допомоги. Слово надії може бути важливішим за харчі і одяг. Слово надії, яке виставляє життєві орієнтири, яке допомагає віднайти сенс твоєї боротьби, навіть із місць твого болю і страждання, є важливіше за хліб і одяг під час війни. Очевидно, що ми все решта робили. Але "слово надії" – це щось, що мене тоді заохотило ці щоденні звернення продовжувати. До речі, потім я випадково довідався, що ці щоденні звернення перекладалися на 6 мов світу групою волонтерів, які спонтанно взялися це робити. І нас фактично тоді почав слухати цілий світ.
Імпульс із Києва продовжить свою адвокаційну працю
Наскільки я розумію, книжка теж вийде в перекладах?
Так, очевидно. Вийшов вже україномовний варіант цих звернень. Уже є надрукований польський варіант. Готуються італомовний, німецькомовний, іспаномовний, франкомовний, англомовний. Тому цей імпульс, який тоді йшов із Києва, продовжуватиме свою адвокаційну працю і надалі. Кажуть, що коли виходить друкований текст, він починає жити своїм окремим життям. Тому, таким чином цей імпульс йде вперед і слово надії звучить. Я теж відчув, що наші люди дуже потребували слова церкви для того, щоби зробити свої особисті життєві рішення. І ми тоді почали разом у тих відеозверненнях роздумувати, як бути християнином у час війни. Ці всі відеозвернення були спонтанною відповіддю на потребу слова, яке церква повинна була дати своїм вірним як слово надії.
Чому ви припинили ці звернення?
Я продовжив, але трошки в іншому форматі. Я намагався зрозуміти, як правильно далі нам це продовжувати, якого типу є потреба. Після першого року війни, ті звернення йдуть щотижневим циклом. Тобто я тепер роблю раз на тиждень, у неділю ввечері, підсумок прожитого тижня. Бо інтенсивність подій теж трохи змінилася і такі відеозвернення набрали трошки іншого ритму. Але вони продовжуються по сьогоднішній день. І я бачу, що запит і від українського суспільства, і від наших друзів у світі, існує і надалі.