На Радіо Культура – новий проєкт у гостях у Книгарні-кав'ярні "Видавництва Старого Лева" в Києві
Різдво дає нам сили на наступний виток
Це наша передріздвяна радійна історія. І це Книгарня-кав'ярня "Видавництва Старого Лева" в самому серці Києва на Михайлівській. І це головні історії Різдва, які ми сьогодні починаємо із Мар'яною Савкою. Це ще й день народження "Видавництва Старого Лева". 23 роки тому цього дня ти заснувала видавництво. Ваша історія починається з книжки, для якої Різдво – це фрагмент. Окремий розділ. Книжка називалася "Малятам і батькам". Це була одна з перших, напевно, українських книжок, яка закликала батьків не просто купити книжку, яку вони прочитають дитині, не просто купити книжку, яку можна дати в руки дитині, а книжку, з якою можна взаємодіяти. Різдво було частиною цієї книжки. Ти пам'ятаєш, що там було про Різдво?
Світло має дуже багато різних метафоричних рядів. І ми завжди будь-яке світло мусимо цінувати. І Різдво – це якраз генератор світла для мене, це свято, яке якось мимоволі налаштовує нас на ту хвилю, коли ми починаємо більше задумуватися про ті речі, які важливі кожній людині: про любов, добро, якусь взаємодію, про підтримку та турботу. Бо народження Бога – це народження щоразу якоїсь оновленої людини в цьому щорічному циклі. А в цій історії з війною нам дуже складно відчувати оце оновлення. Різдво – це одне із тих свят, яких нам дуже бракує. І дуже добре, що воно в нас є, бо це дає сили на наступний виток.
Ця книжка – це перша книжка "Видавництва Старого Лева". І коли ми створювали її, коли ми розмовляли з Дарією Цвєк, а вона була тоді вже старша пані, їй вже було понад 90 років. І якщо говорити про теперішній час, то ця книжка якось по-інакшому зараз звучить. Діти часто в гаджетах, а ця книжка спонукає вийти в офлайн і попрацювати разом з дітьми, створити цю атмосферу, зібрати якісь шишки. Насправді там були дуже прості речі, такі, як були ще в дитинстві пані Дарії. І це було дуже цінно. Тому що це такий досвід, який пройшов – вже століття минуло. Для нас було дуже цінно, що вона ділиться цими речами зі свого дитинства. А я була долучена до цього процесу створення книжки, коли ми фотографували це все.
Книжка фотографічна була, так?
Там була частинка з фотографіями. Але були ілюстрації, які створювала івано-франківська художниця Анна Кирпан, а Олена Рубановська, яка, на жаль, пішла з життя, робила дизайн цієї книжки. Книга була реально дуже красива і на той момент вона була така якась яскрава, ошатна, що завжди привертала увагу. Як мандаринка.
Все починалося в твоїй власній квартирі. Всі фотографії, про які ти говориш, вони там і творилися…
Я пекла своїми руками ці тістечка, робила люкр – глазур. Вперше в житті зробили ту глазур. Аня теж була там присутня, вона робила цю миколайкову медівникову хатку, красиво її декорували, підсипали цукрові замети снігу, якусь ялинку зробили. Ну це був такий захоплюючий процес?! Щоправда ми одночасно і пекли паску, тому що треба було одночасно зробити всі фотографії. Але це було захоплююче. І взагалі ми 13 грудня – це був просто момент, коли ми зафіксували в документах, що ми маємо право на видавничу діяльність. І з цього моменту вирішили святкувати цей день народження "Старого Лева". Мене трошечки спочатку напружувало, чому "Старий Лев"? Всі питаються, що це з ним таке? Чого він одразу старий? Тільки з'явився на світ, а уже старий. Але я казала, що ну, слухайте, він древній, він вічний, він тотемний, він патрон, він не може бути молодим левом. Інакше він не був би такий статусний, авторитетний і важливий.
Як Різдво смакує?
Як тобі Різдво смакує? Без яких смаків для тебе Різдво неможливе?
Насправді для мене Різдво – це, насамперед, звичайно, кутя. І в мене навіть є вірш про запах Різдва. Запах Різдва не має одного запаху, але він тебе огортає і в ньому ціла ароматична палітра різдвяна. Бо кутя пахне медом, горіхами, цукатами. Наша родинна кутя не густа, вона трошки в польській традиції, але дуже запашна, там багато родзинок, різних цукатів та горішків. Для мене запах Різдва ще мене переносить завжди в дитинство, коли була жива моя бабуня. Я собі думаю, що, якби моя бабуня взагалі дивилася зараз на все, що діється в нашому світі, на той сучасний світ… Їй би зараз було вже 110 років, якби вона жила. І я думаю, що вже навіть в той час, коли починалося "Видавництво Старого Лева", вона вже відійшла. Ми в 2001 році заснували, а вона у 2000 році уже пішла з життя. Але вона залишилася в мені, власне, як такою хранителькою сімейних якихось ритуалів, традиції і саме Різдва, бо це неймовірні пампухи смачні. Бабуся дуже смачно готувала якісь м'ясні страви. Колись вона була дуже талановитою в цьому сенсі людиною і випікала неймовірне дріжджове тісто. На Різдво пеклися завиванці з маком, їх було завжди багато. Моя мама теж має цей талант. І, до речі, він передався моєму синові, бо він страшенно любить готувати. І я розумію, що наближається Різдво, а це означає, що ми із Северином будемо вже тепер готувати разом якісь страви. І хочеться, щоб цей дух Різдва був в кожній родині, бо це дуже важливо. Колись я собі подумала про те, що запахи, як прапорці в горах, щоб не загубитися. Вони тобі означують якісь такі речі твоєї пам'яті і повертають тобі запахи історії. Для мене сенсорика дуже важлива і те, що пов'язано з запахами. Я можу щось відчути і зрозуміти, що от воно мені нагадує от такий період.
Мені дуже подобається, що ти заговорила про пам'ять, використовуючи тему їжі і запахів. Ми з тобою заглянемо, наприклад, у 1989-й або 1990-й рік. Відчуття незалежності приходить в Україну почасти і з Різдвом теж. І покоління наших батьків разом зі своїми старшими дітьми дозволяє собі включитися у вертепні дійства.
О, це така тема… Мій батько, як режисер, в цей час збирав в нашому маленькому містечку, і ми так само потім гастролювали на сцені у вертеп, де було понад 100 людей. І це було неймовірне вертепне дійство. Я досі пам'ятаю, як воно було класно зроблене, зрежисоване, там був якийсь такий іскрометний сценарій. До нього долучалися хори… Любов до створення шоу – це в мене від тата. Тепер я розумію, що я не випадково це роблю в цей період. Просто я до цього якось дозріла.
Колись і Різдво, і Великдень були сакральними дійствами для кожної родини, джерелом енергії, щоби вижити…
Але поясни, чому Різдво ставало таким… Ще Радянський Союз, але якась спільнота дозволяє собі цей рух, цей караван із зіркою. І в такий спосіб це не просто провіщають, що от сьогодні син Божий народився. А ще щось провіщають…
На початку 1990-х, наприкінці 1980-х вертепна зірка була символом української незалежності. Це був символ повернення до нашої ідентичності. Вони її забрали, але вона все-таки не зникла, тому що навіть у ті страшні часи – а мій батько і мама діти війни – діти по селах ходили з різдвяною зіркою. Вчителі не дозволяли, але діти колядували. Моя мама народилася в 1944-му році і вона дуже багато пам'ятає. Вона зараз записує ці речі. І найглибше, куди сягає її пам'ять в часи дитинства, це в ті моменти, коли вони ходили колядувати, збиралися разом, співали, сідали за стіл, молилися, виходили на ті сніги. Сніг теж мав багато різних запахів. Ця містерія Різдва з нею завжди була присутня. І от набагато навіть соковитіше, ніж, скажімо, в моїй пам'яті. Тому що це був той час такий страшний, але навіть в ті часи такі речі, як Різдво, як Великдень, великі свята були такими сакральними дійствами для кожної родини, вони були таким джерелом енергії на те, щоби вижити в цей час. І люди намагалися зберегти собі хоч трішки якось ресурсу, щоб саме на Різдво зготувати щось для родини, запросити людей в гості, посвяткувати, щоб були ті ж самі пампухи. Часом дуже всього було мало, але все одно залишився момент цього свята. А потім, коли в нас щоразу всього ставало більше, у нас часто зникав дух свята, тому що свято не в ситості і не в можливості накрити величезний стіл на 12 страв. Свято в тому, наскільки ми готові оновлюватися, наскільки ми відкриті в цей момент до тих людей, які поруч, наскільки ми можемо цими своїми родинними традиціями починати-завершувати рік і потім передавати своїм дітям. А коли в нас дуже багато відволікаючих моментів в цифровому світі, це трошечки відходить на другий план. Так важливо зараз це зберегти і так важливо, що зараз з'являються колядники, які все-таки збирають свої гурти, ходять чи по великих містах, чи по маленьких. Коли ти їдеш, наприклад, в гори, тебе обов'язково перестрінуть якісь перебрані, розмальовані страшні дядьки. Але це буде весело, тому що це означає, що в них неперервна традиція і вони будуть передавати її далі.
Момент вертепу – це ж про спільноту. Прийти тоді в 90-х з вертепом до когось, це сказати, що ти такий самий, як я.
Для мене дуже важливим є спільнота, тому що спільнота дає відчуття, що ти не сам. Якщо ти щось робиш сам і ти не маєш з ким розділити – це дуже сумно. Воно не дає тобі у відповідь енергії. Відповідно ти дуже швидко знесилюєшся. Спільнота – це можливість справді реальних змін, а ми хочемо змін. І мені дуже сумно, коли про Україну говорять, що це країна, в якій є корупція, в якій є багато неприємних речей. Але я ніколи не хочу і не думала про те, щоби можна було б якимось чином відмовитися від своєї країни, тому що є тут неймовірна спільнота. І ця спільнота, це спільнота тих людей, з якими тобі хочеться жити. От ти розмовляєш з ними одними колядками. Ти з ними говориш якоюсь спільною мовою. Ти людина тієї ж культури. Ми можемо, як спільнота, набагато більше, ніж ми собі навіть уявляємо. Щоб це осягнути, ми мусимо відкриватися, бути більш довірливими один до одного і справді думати, як взаємодіяти, щоби цією силою цієї спільноти змінити хід історії, змінити країну. Ну це ж так круто думати про те, що ти можеш змінити суспільство настільки. Тут має бути цей дух тої рідності і тої гордості і головне, що гідності. Довкола гідності, мені здається, і мають формуватися ці спільноти. І український і вертеп, і колядки – це якраз про те. Ти маєш цю гідність, тобі її віддали твої предки. Вони дуже часто просто віддавали своє життя. Своє життя віддали поети, на яких ми насправді зростали. А ми відкрили їх вже в дорослому віці. Наші діти можуть їх відкрити зараз. Ми всі існуємо у великій сувязі. Ніхто з нас не існує по окремості, тому що кожен з нас – це частинка величезного ланцюга цієї цілості. І це так важливо, це настільки для кожної людини важливо розуміти, наскільки ми є не самотніми і наскільки ми можемо зробити, тому що за нами стоять всі вони. І ми маємо це робити. Ніщо не зникає, ніщо не закінчується. І ми тривали і триватимемо далі. Просто дуже важливо якось так відчути цей момент і бути в моменті. Бо саме в моменті відбувається диво, відбувається містерія – чи це містерія творчості, містерія Різдва. Тому, коли ми спілкуємо разом, збираємося разом, ми відчуваємо оцей момент спільного проживання цієї містерії.
Улюблений вірш про Різдво
Чи є в тебе улюблений вірш про Різдво. Не твій, а чужий.
Вірш Богдана Лепкого.
Це доволі давній вірш і доволі повільний. Такий, як зрештою різдвяні часи. Наскільки ти багато пишеш про Різдво?
Я думаю, що ми, живучи на одній землі, багато чого вбираємо в себе, навіть не знаючи цього. Богдан Лепкий походить з того регіону, де я народилася. Він народився поруч із селом Крогульці, з якого мій тато. Фактично він на присілку народився. А я народилася в Копичинцях. Це дуже близько до Крогулець, до татового села. Скільки я себе пам'ятаю, ми завжди говорили про родину Лепких, про братів. Потім вони жили в Бережанах, де моя бабуся жила і вся моя родина досі живе. Тому Лепкий для мене один із таких теплих авторів. В Олекси Стефановича є дуже гарні вірші про Різдво.
Твоя улюблена коляда.
Так сталося, що я полюбила свою коляду.
Власну, яку ти написала.
Так, я її найчастіше співала. Я люблю ще дуже "Тут ангели чудяться, рожденного бояться"...Я легко прийняла перехід на 25 грудня. Якось все змінилося і мені навіть сподобався дуже той різдвяний вечір, коли ми вперше прийшли на 25 грудня. Бо на Різдво дуже важливо, коли до тебе прийде подорожній, запросити людину з якогось іншого середовища. До нас прийшла моя подруга з дитиною, харків'яни, які насправді ніколи не святкували Різдва. І це було так якось, знаєш, дуже тепло прожити разом цю нову традицію. А потім складніше, звичайно, переходити на інші свята, бо вже ніколи не пам'ятаєш їх. Але потрошки-потрошки ми синхронізуємо себе зі світом, тому що щоразу це буде легше робити, просто треба практикувати.
