Анастасія Коломиченко. Фото: Українське Радіо
"Один політ кардинально змінив усе в моєму житті"
Анастасія Коломиченко – друга пілотеса в українській авіакомпанії SkyUp. Вона одна з тих, хто кермує багатотонним літаком на висоті кількох тисяч метрів з півтори сотнями пасажирів на борту. Нині, коли небо для цивільних над Україною закрите, вона здійснює польоти в інших країнах. Анастасія чітка і лаконічна, завжди зібрана і впевнена в собі. Розповідає, що дуже довго йшла до того, щоб стати пілотесою.
Після тривалих навчань та тренувань зараз вона за штурвалом літака, як риба у воді. Каже, кермуючи авто у Києві, відчуває більше стресу, ніж у небі. Авіація завжди була присутня в житті Анастасії Коломиченко – її тато працював авіадиспетчером. Тож попри певні вагання теж вирішила повʼязати свою долю з літаками.
"Родом я із Кропивницького, але насправді в паспорті написано, що я народилась у Дніпрі. Як так сталося, я не знаю, не питайте. Я народилась навпроти Льотної академії, там є пологовий будинок, от я в ньому народилась, місто Кропивницький. Мама з Кропивницького, тато зі Львова. Тато там навчався, вони з мамою познайомились, і все, потім з’явилась я. Тато дуже хотів, щоб я була диспетчером, але якось мені до душі не йшло. І я хотіла вступити на міжнародні відносини. Мені хотілося бути на дипломатичній службі, я до цього дуже довго йшла. Я намагалась краще вивчити ті предмети, які потрібно складати, щоб гарно вступити. Я склала непогано ЗНО, пройшла на міжнародні відносини в Києві, але потім мені показали, як літати в літаку. І я зрозуміла, що, мабуть, міжнародні відносини – це не настільки цікаво. Були такі обставини, що дозволили мені трохи покерувати літаком. І мені сподобалось. У мене ніяких зв’язків не було. Були у моїх батьків. Вони всі разом вчились, пілоти, диспетчери. Один одного знали, разом жили в гуртожитку. Тому так. Пройшла на бюджет і думала, що все в мене вже добре, треба переїжджати в Київ, шукати житло, орієнтуватися далі по життю, але потім один політ усе кардинально змінив в моєму житті. І все. І я повезла документи в Льотну академію, пройшла там певні екзамени, ще додаткові були як умови для вступу. І мені сказали, що я можу залишати оригінали, тому що по балах я пройду. І все. З 1 вересня 2009 року почалось навчання.
По здоров’ю, звичайно, умови. Ти проходиш лікарську комісію, здаєш аналізи, проходиш різні тести, тебе оглядають різні лікарі. Також був психологічний відбір, розмова із психологом, певні тести, і, звичайно, як для всіх, ЗНО", — розповідає Анастасія.
"В Академії я єдина з групи склала на 100%. І мені викладач сказав, що "ти дівчина, ти скласти на 100% не могла…"
Анастасія Коломиченко навчалася старанно. Попри це в Академії вона вперше стикнулася з особливими вимогами до себе через стать. Але ставиться нинішня пілотеса до таких випадків по-філософськи. Каже, то проблема не її, а тієї людини, яка свідомо чи ні говорить образливі речі.
"Всі люди різні. В усіх свої погляди, свої переконання, свій настрій в той чи інший момент часу, тому це все дуже умовні речі. Є просто люди, які самі по собі не дуже. Просто така людина. Треба просто намагатися знаходити спільну мову з усіма. Це теж велика частина нашої роботи. Треба це вміти. Вперше це було в Льотній академії, коли я склала тест із навігації на 100%. І я єдина з групи склала на 100%. І мені викладач сказав, що "ти дівчина, ти скласти на 100% не могла, тому приходь до мене сьогодні – будеш відповідати усно". Це було вперше, коли зрозуміла, що в мене це буде непросто. Прийшла. Вибору не те щоб було багато. Так, він мені поставив п'ятірку зрештою. Але деякі люди не люблять визнавати, коли вони не праві. Мені здається, що це все дуже умовно. Тому що є різні люди, є різні погляди на життя. І всі ми все сприймаємо дуже унікально", — каже пілотеса.
"Щоб стати пілотом, треба понад 70 тисяч доларів" (довоєнні дані)
Для того, щоб стати пілотом, пілотесою цивільної авіації, навчитися, отримати ліцензію, потрібно близько 70 тисяч доларів. Принаймні так було до повномасштабного вторгнення. Нині ж суми, як зазначає Анастасія Коломиченко, можуть бути значно більшими.
"Літати зараз в Україні неможливо. І від цього сума, звичайно, росте, тому що це все потрібно робити за кордоном. І нальот годин, і документи, і екзамени. І за кордоном це все відчутно дорожче. Тому я навіть не впевнена, що зараз у 70 тисяч можна вкластися. Теоретична підготовка і практична підготовка, тобто, польоти на літаку безпосередньо. Спочатку на маленькому, потім на більшому. НАРП-1 — мій перший літак, це одномоторний маленький літачок українського виробництва. І на ньому був мій перший політ над Кропивницьким з інструктором. Є перша ліцензія приватного пілота і потім далі commercial pilot license. І після отримання вже другої ліцензії треба умовно або шукати собі роботу, якщо така можливість зараз є на ринку праці, або самостійно далі отримувати type rating на великий пасажирський літак, на якому ти будеш працювати. Тому що раніше були в Україні програми, за якими можна було це все по програмі отримати, наприклад, як SkyUp, МАУ. Але були моменти в нашій історії, коли нічого не можна було отримати по кадетській програмі, і треба було все робити за свій кошт. І моя ситуація була така, я все робила за свій кошт. Коли я отримала commercial pilot license, це було 150 годин нальоту. І коли вони в тебе є, можна оформлювати всі папери та шукати собі місце під сонцем.
Я випустилась у 2014. Прогнози були невтішні, скажімо так. Тому що було багато пілотів із досвідом, які не могли собі знайти роботу через те, що в нас суттєво скоротився авіаційний простір, стало менше авіакомпаній та менше роботи. Було складно. Тому я якийсь час викладала англійську мову дітям. Потім я працювала рік бортпровідницею. І за цей час я трохи зібрала гроші для того, щоб отримати type rating на Boeing. Я отримала type rating і після цього вже подалась як друга пілотеса. Далі почала вже працювати", — каже Анастасія.
Анастасія Коломиченко. Фото: Українське Радіо
"Літак сам не летить, за штурвалом треба знати дуже багато"
Перший політ як пілотеси не надто врізався у пам’ять Анастасії. Натомість вона в деталях памʼятає співбесіду перед прийняттям на роботу.
"Це було в "Браво", Boeing-737 Classic. На роботу мене приймав льотний директор авіакомпанії. Було багато людей, всі сиділи, дивилися на мене і дуже уважно слухали. Прямо це було страшно. І тоді мене взяли на роботу. Я пройшла ще купу навчання від авіакомпанії, потім ще купу навчання. І потім був мій перший політ. У Бейрут, я думаю, але не впевнена. Перший політ другий пілот виконує все одно на третьому кріслі, тобто, як обзервер (спостерігач – ред.). Він кілька рейсів спочатку просто дивиться за процесом, намагається звикнути, як себе поводити в кабіні. Тобто, все одно є адаптаційний період. Ти не одразу сідаєш за штурвал і починаєш його крутити. Має пройти певний період часу, щоб стало трохи менше страшно. Але це у всіх так, тому це нормально. Дуже добре, коли поряд із тобою інструктори, які хочуть тебе навчити, розуміють, як себе почуваєш і йдуть тобі на зустріч. Це дуже важливо.
Ми маємо певний маршрут, за яким ми летимо, ведемо радіозвʼязок, міняємо певні параметри, щоб літак летів так, як нам потрібно. Літак сам не летить, треба, щоб людина щось робила для того. Є навігаційні точки, вони всі забиті в комп’ютері, який вміє багато чого робити, але для того, щоб він то все робив так, як тобі треба, треба трошки розуміти. Тому процес навчання довгий, тому що знати треба дуже багато всього.
Усі літаки ретельно обстежують перед вильотом і після посадки. Якщо є якесь зауваження від техніка, то складається протокол і поки хибу не виправлять, ніхто нікуди не полетить. Тому будь-які аварійні ситуації – рідкість. Крім того, двічі на рік усі пілоти зобовʼязані проходити льотний тренажер, який імітує усі можливі аварійні ситуації. Там до деталей відпрацьовується план дій, коли щось пішло не так. Але одного разу Анастасія Коломиченко стикнулася з реальною аварійною ситуацією.
"В авіакомпанії "Браво" в мене була розгерметизація"
"В авіакомпанії "Браво" в мене була розгерметизація. Випали маски. Назад у Бориспіль повернулися, все добре. Літак обстежили, знайшли, що було не так, відремонтували. Я зробила посадку, вийшла з літака, написала свої папери, які мала написати, і пішла відпочивати. Далі це вже питання до технічного складу, до інженерів. Вони займаються всім далі. Просто ти все робиш так, як робив на тренажері. І все. Наша робота – зробити так, щоб пасажири нічого не відчули, щоб все було добре. В них політ почався гарно і закінчився гарно. Максимум, прилетіли, пересіли на інший літак, далі полетіли. Наша робота – забезпечувати сервіс і безпеку. І спокій.
В літаку до нас підійти неможливо, тому що ми перебуваємо в кабіні пілотів, а вона зазвичай закрита. Підійти до тебе можуть хіба там у терміналі, десь по дорозі до літака. Але ми рідко входимо в діалоги з пасажирами, тому що ми завжди біжимо на літак, нам треба на роботу, і ми на своїй хвилі. У мене завжди були дуже гарні бортпровідники, дуже відповідальні перші номери, вони завжди справлялись самі з пасажирами. Тому що екіпаж – це команда, і кожен відповідає за свою зону відповідальності. І так воно все разом працює. В екіпаж входить командир повітряного судна, другий пілот, перший номер, тобто це старший бортпровідник і рядові бортпровідники, заважаючи, який тип літака, це троє-четверо. Одна людина на 50 крісел у літаку. На командирі завжди вся відповідальність. Саме тому для того, щоб бути командиром, треба мати великий досвід, впевненість в собі та розуміння, що ти в будь-якій ситуації зможеш знайти вихід. Тому командиром бути складно. А так у звичайній поточній роботі обовʼязки командира і другого пілота нічим не відрізняється насправді. Ми робимо все те саме. В одну сторону один летить, а інший веде радіозв’язок, а назад — навпаки", — пояснює пілотеса.
"З початком повномасштабного вторгнення я 2,5 роки волонтерила"
У 2019 році, коли почалася епідемія ковіду, чимало авіакомпаній стикнулися з економічними проблемами й перебували на межі банкрутства. За весь період карантину Анастасія Коломиченко здійснила всього 4 польоти. Пізніше зʼявилися перспективи відновити рейси. Але почалося повномасштабне вторгнення…
"Перед війною перспектива з’явилась, я вже мала їхати на тренажер поновлювати ліцензії. До речі, я мала їхати 26 лютого. Але 24 лютого почалась повномасштабка, і вже ніхто нікуди не їхав. Ми були з чоловіком в Одеській області, в нього була відпустка, і ми їхали дихати морем. Тому ми зустріли його на березі моря під Придністров’ям, і нам всі дзвонили та казали, їдьте звідти, тому що може ще й звідти початися. І в наш перший день повномасштабки ми їхали додому. Нам всі на зустріч їхали за кордон, а ми їхали додому в Бориспіль, бо нам треба додому. В нас в Борисполі відкрився на той час волонтерський центр. Ми просто туди пішли і спитали, що треба. Ми тут, у нас є машина, у нас є руки та ноги, і ми можемо щось робити. На той час сказали, що нічого не треба. Чоловік нас записав у список тероборони та повернувся додому. Потім мені просто передзвонили і спитали, чи я пілот. Я кажу, що так, я пілот. Тут є дрони й треба пілот. Я кажу, я трохи не той пілот, але можу розібратись. Я думаю, що це не дуже довго. Вони сказали, що не потрібно. Я кажу, я можу чимось іншим допомогти, можливо, ще є якась робота. І так почався наш волонтерський шлях. Ми просто долучилися вже до спільноти, яка на той момент щось робила. Тому що для мене це було важливо щось робити, бо просто сидіти було страшно. Я два з половиною роки займалась волонтерством. І тільки навесні з’явилась можливість подати документи в SkyUp, тому що я знала, що набирають пілотів.
Ліцензія в мене була чинна, але для того, щоб сісти умовно в літак і полетіти, потрібно було пройти певну кількість сесій тренажера, скласти теоретичні екзамени. Це все довгий дорогий процес. Торік переді мною просто стало питання, чи хочу я продовжувати свою льотну кар’єру, тому що підходили вже строки, після яких просто потрібно було б все повністю почати. І це було б ще дорожче. Тому я зробила вибір, що я зараз поновлю всі свої документи та ще раз пробую влаштуватись на роботу. Тому що перспективи на авіаційному ринку були, скажімо, не дуже. Але я вирішила, що я поновлю всі документи, проходжу тренажер і пробую ще раз. Слава Богу, вийшло", — каже Анастасія.
"Уже пів року, як знову за штурвалом Boeing"
Уже пів року, як Анастасія Коломиченко знову за штурвалом Boeing. Вона має відрядження за кордоном. Чоловік Анастасії теж працює другим пілотом в тій же компанії. Подружжя свідомо обрало українську авіакомпанію, щоб мати можливість жити вдома в Борисполі та платити податки в український бюджет.
"Наразі авіакомпанія SкyUp працює за ACMI-проєктами. Тобто, як це називається в авіаційному світі, "мокрий лізинг". Це коли умовно літаки здаються в оренду для іншої авіакомпанії разом з екіпажами. Тобто, літаки роблять роботу іншої авіакомпанії в певних країнах, де ця компанія оперує. Наразі є декілька баз, вони постійно змінюються, тому що авіаційний ринок ніколи не є стабільним. Наприклад, у нас є база в Шарм-ель-Шейху, Кишиневі, в Ларнаці. І з цих аеропортів ми здійснюємо рейси різними напрямками. Завжди цікаво щось нове, нові аеропорти, в яких ти ще не був. Коли ти постійно літаєш з одного аеропорту, наприклад, ми прилетіли в Ларнаку, і звідти оперуємо, то штамп ставиться тільки коли ви перший раз прилетіли, далі ви літаєте по Генеральній декларації, та вам уже штампи не вставлять. Поставлять вам вже штамп на виїзд, коли ви будете їхати додому. Все. З тими країнами, в яких у нас немає домовленостей про безвізовий режим, візи потрібно. Але в екіпажів, якщо я не помиляюсь, є три дні по Генеральній декларації про те, що екіпаж може перебувати в країні без візи, навіть якщо віза потрібна. Тобто, ви залітаєте, наприклад, щоб зробити рейс в Лондон, ви прилетіли, і у вас є три дні, щоб вилетіти назад без штампа як екіпаж.
Найдовший рейс? Мабуть, в Оман. Це 4,5 години в одну сторону. Іноді буває так, що ми прилітаємо в якусь точку, одразу летимо назад. І там відпочиваємо. Наступний день знову кудись летимо, вертаємося. Приблизно так. Але бувають рейси так, що ти прилітаєш і маєш трохи вільного часу. Але зазвичай в цей час тобі потрібно поспати. Плюс-мінус на місяць ти їдеш і десь в середньому 15 рейсів тебе є. Залежно від сезону, від завантаженості. Влітку більше у нас нальоту, взимку менше нальоту, по-різному. В середньому так, десь місяць ти літаєш, а кілька тижнів вдома", — пояснює пілотеса.
Анастасія Коломиченко. Фото: Українське Радіо
Жодних забобонів
Анастасія Коломиченко не вірить в жодні забобони. Літак перед рейсом не гладить, ґудзиків пришивати не боїться. Мінімум емоцій, максимум холодного розрахунку. Каже, дотримується лише одного неписаного правила – першим в літак має заходити командир. До речі, оплески пасажирів у кабіні пілотів таки чутно. І пілотам це приємно. Пані Анастасія розповідає, що плещуть у долоні після зльоту чи посадки не лише представники пострадянських країн, а й усіх інших. Це безумовно підіймає настрій команді.
Пілотеса щиро сподівається, що невдовзі знову здійснюватиме польоти з території України. Анастасія запевняє, що саме над Україною найкращий краєвид із літака, який їй коли-небудь доводилося бачити. Обʼєктивно, тому що у нас такий різноманітний і мальовничий ландшафт, є ліси, поля, море, гори. І субʼєктивно – бо тут рідний дім, який навіть на місяць відрядження важко покидати.
