Ольга Сагайдак, Юлія Какуля-Данилюк, Тетяна Переверзєва і Наталя Грабченко у студії Радіо Культура
Маємо дбайливо ставитися до артефактів та людей, які є носіями ідентичності певного регіону
Як виник проєкт "Спадщина. Простір для роботи"?
Ольга Сагайдак: Проєкт "Спадщина. Простір для роботи" ― це унікальна можливість видобути перлини з різних регіонів України, які зараз потерпають від російської навали, та підсвітити місцеві ініціативи, які до повномасштабної війни, можливо, не мали шансу для реалізації. Ми мусимо розуміти, що, втрачаючи культурну спадщину, а отже, й людський капітал та ідентичність певних регіонів України, маємо дуже дбайливо ставитися до тих артефактів, які вдається врятувати, але перш за все до людей, які є носіями ідентичності певного міста чи регіону. Тому наш проєкт ― це мережева історія, коли люди зі схожими глибинними досвідами мають можливість поділитися ініціативами, обмінятися напрацюваннями та реалізувати важливі локальні проєкти, аби продемонструвати, що насправді можуть громади та громадські організації. Маленькі локальні громади складають велике намисто з намистинок української культури ― у цьому велика цінність проєкту. Отже, мрії можна реалізовувати навіть за таких форс-мажорних обставин у часи війни.
Які регіони задіяні у проєкті?
Ольга Сагайдак: Це деокуповані території, міста й містечка, які розташовані біля лінії фронту, це організації, що були змушені переміститися, але несуть культурний код своєї місцевості. Тобто схід, північ та південь України. Навіть міста, яких уже немає, але люди звідти є. Це означає, що є цінність місця.
У переліку 29 організацій з різних областей України, зокрема це Чернігівська, Харківська, Сумська, Херсонська, Миколаївська, Донецька, Луганська області, є й Одеська область. Чому? Адже Одещина не була під окупацією.
Ольга Сагайдак: Вона має загрози з Чорного моря та з півдня. На сьогодні в Україні немає безпечного місця, але ми розуміємо, що ризик втрати людей і міст уздовж лінії фронту найбільш гострий. Найцінніше у цьому проєкті те, що йдеться не про загальні, а про точкові речі, унікальні та дуже індивідуальні, притаманні саме цій громаді. Рідне місто моєї мами ― Попасна ― зруйноване, це місце, де я проводила свої літні канікули, його на сьогодні фізично майже не існує. Тому ми маємо нагоду подумати про те, що ми вже втратили, і пильнувати те, що можемо ще відстояти.
Думаю, що ця можливість артикулювати свою ідею і почути від колег, що ідея класна, було найголовнішим на початковому етапі. Далі на перший план виходить експертиза, менеджерська підтримка, навички описати ідею, її потенційний вплив, прорахувати бюджет. А також вміння презентувати результати, попишатися і розказати, в чому насправді був вплив, адже люди очікували одного рівня впливу, а досягли значно більшого. Тож тепер можна ділитися досвідом, поширювати і ще когось навчати. Це той комплект, який отримали учасники проєкту.
Капитолівська бібліотека ― це місце сили і творення культури
Що таке Капитолівська бібліотека? Чому ваш край важливий для цієї історії, яку трагічно пише Україна під час війни?
Юлія Какуля-Данилюк: Капитолівська бібліотека ― це наше місце сили та місце творення культури. Бо Капитолівка ― невеличке село, у ньому немає ні будинку культури, ні клубу, школа на даний момент не працює, учні займаються онлайн, і навіть дитсадок не працює, бо він поруйнований. Тому бібліотека, ніби такий культурний центр, збирає та об’єднує людей, допомагає в освіті, у простому людському спілкуванні, проведенні багатьох заходів для громади.
Це Ізюмщина, яка була під окупацією. Що там відбувалося, що ви бачили?
Юлія Какуля-Данилюк: Під час окупації у бібліотеці проживали російські військові. Я з ними особисто зустрічалася, бо пішла туди, щоб просто побачити цих людей, які чомусь поселилися в моїй бібліотеці. Коли я прийшла, то побачила жах, бо все було перекинуто, книги валялися, а ці люди зі зброєю сиділи і розмовляли. "Ми ж маємо десь жити", ― відповіли вони на моє за питання: "Що ви тут робите?". Я кілька разів приходила, намагалася винести якісь книжки, свої особисті речі. Це було дуже небезпечно, але тоді на адреналіні я про це не думала. А за деякий час мені сказали, що росіяни там розмістили госпіталь. Після деокупації я побачила повну розруху в бібліотеці, дах протікав, стіни чорні, вікна розбиті, на підлозі сліди вогнища, яке розпалювали із книжок. У мене був відчай, бо я не розуміла, як це все можна відновити. Крім того, у нашому селі було 8 людей закатовано, серед яких відомий письменник Володимир Вакуленко. Під час окупації я була досить смілива, тому що ми насправді не розуміли, що може відбутися. Ми бачили перед собою людей зі зброєю, які говорили зрозумілою для нас мовою, але ми ще не знали, чого від цих людей можна очікувати. У нас не було телебачення, ми не знали, що відбувалося в Києві, Бучі, Ірпені. Мені було не страшно запитати "навіщо ви прийшли?". І ми вірили, що це якась помилка, що це скоро закінчиться, що такого просто не може бути.
Об’єднувати людей навколо нематеріальної культурної спадщини
Пані Тетяно, а яка ваша історія? Що вас привело на цей проєкт?
Тетяна Переверзєва: Я з Авдіївки. Історія, пов’язана з проєктом, фактично була історією нашої організації останні кілька років. ГО "Сила ідей" у 2019 році подала елементи нематеріальної культурної спадщини нашої громади на включення до обласного переліку цієї спадщини. А в 2022 році цей наш елемент "Звичай і технологія приготування поминальної святкової каші у місті Авдіївці Донецької області" було включено до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини. Увесь цей час ми дуже щільно підходимо до питання збереження спадщини, розуміючи, що саме нематеріальна культурна спадщина є основою ідентичності українця, члена нашої громади. І коли у 2022 році більшість із нас виїхали з Авдіївки, ми вирішили, що людям нашої громади треба давати надійну опору в тому, щоб об’єднувати їх навколо нашої авдіївської нематеріальної культурної спадщини. Саме тоді ми започаткували власний проєкт "Каша мандрує Україною". Це нетворкінг, ми їздили у ті громади, куди переїхали люди з Авдіївки, і збирали всіх, хто хотів продегустувати нашу кашу. Під час цих зустрічей ми розповідали історію Авдіївки, обмінювалися спогадами, обіймалися, планували подальші зустрічі. І ми відчули, що такі заходи дуже потрібні, бо це зв’язок із домом, пам’ять про свою землю. Авдіївка на момент лютого 2022 року ― це було надзвичайно красиве місто. Було дуже багато зроблено в період із 2016 року, буквально у 2021-му відкрили надзвичайно сучасну опорну школу, дитячий центр, музичну школу, сучасну лікарню. Ми створювали алею муралів, на той час їх уже було більше десяти, це такі філософсько-епічні картини відомих художників. Дуже пишаємося цим.
За радянських часів сторінки української історії Авдіївки були стерті
У вас різнобічна проукраїнська діяльність, це дуже важливо.
Тетяна Переверзєва: Історія Авдіївського пласту почалась у 2002 році. Його діяльність не припинялася ні в 2014-му, ні у 2022-му. На сьогодні чисельність організації 42 людини, серед них є дорослі та діти. Батьки завжди віддавали дітей свідомо. Я працювала у школі, і багато моїх учнів починали пластувати зі мною, а батьки йшли за дітьми. Бо діти їм розповідали про іншу Україну, яка їм відкривалася, іншу історію, яку діти бачили у мандрівках, тобто це було поєднання досвіду дорослих та дітей. Наскільки Авдіївка українська? Вона стовідсотково українська, бо Авдіївка зародилась як козацький зимівник, тож козацька історія ― це потужна сторінка історії Авдіївки. У 1940-ві роки місто було міцним осередком ОУН та "Просвіти" на Донеччині. Про це є архівні документи. До 1950-х років в Авдіївці було виключно україномовне викладання, і навіть за часів німецької окупації усі авдіївські видання друкувалися українською мовою. Тобто досвід української Авдіївки просто не досліджений, бо за часів Радянського Союзу сторінки української історії більшості міст Донеччини були стерті. І зараз усі донецькі активісти, науковці, музейники досліджують історію Донеччини та озвучують нові наративи, піднімаючи пласти історії, які були невідомі.
У якому стані зараз музей міста Авдіївки?
Тетяна Переверзєва: Наш музей був двічі зруйнований. Вперше у 2015 році, а вдруге у 2022-му. Це було одне з найперших влучань під час обстрілів ― у приміщення музею. Коли ми відновили музей у 2016 році, він набував дуже сучасного вигляду протягом років, відновлення відбувалося за бюджетні кошти. У нас навіть проводили свої дебютні виставки студенти університету Марії Кюрі з Польщі, для них це було натхненне середовище. До того в Авдіївці не було молодіжних просторів, не було місця, де люди могли б генерувати ідеї. Але коли музей відкрився, почали приходити люди, що мали ідеї, як зробити життя Авдіївки цікавим і насиченим. Бо з початком війни у 2014 році ми багато чого втратили в культурному плані. І саме тоді було започатковано фестиваль "Авдіївка FM", який проводився протягом п’яти років. Фактично він був фестивалем української культури, приїздили найвідоміші митці, письменники, музиканти, а потім вже не ми, а митці запрошували митців. Ми підтримували і розвивали українське в українському місті, і, до речі, Сергій Жадан був і залишається нашим надійним другом і партнером.
Розкажіть про ваше спілкування з відомим істориком Ігорем Козловським, який родом із Донеччини.
Тетяна Переверзєва: Фактично саме в кабінеті Ігоря Козловського я дізналася про "Пласт". Ми не були близько знайомі, але Ігоря Анатолійовича знало багато людей на Донеччині, і його наука та людяність для багатьох із нас були прикладом. А в період його жорстокого полону він взагалі вплинув на те, що громадські активісти об’єдналися навколо боротьби за його звільнення. Це дуже вплинуло на об’єднання прогресивних людей із громад Донеччини. Багато учнів Ігоря Козловського зараз демонструють найвищий ступінь громадянської позиції справжнього українця.
Фото: izolyatsia.org
Захист культурної спадщини є вагомою частиною стратегії національної безпеки
Чому цей проєкт "Спадщина. Простір для роботи" важливий для вас?
Ольга Сагайдак: Я очолюю експертну групу, яка працює над змінами до політик у сфері охорони культурної спадщини. Вже визнано на багатьох рівнях, що злочин "Війна Росії проти України" має всі ознаки культурного геноциду. Це і про руйнування об’єктів культурної спадщини, і про знищення носіїв. Історії і Володимира Вакуленка, і Ігоря Козловського, знищення українських інтелектуалів, дієвців культури ― усе це елементи великого злочину, який колись буде розглядатися в Гаазі. Дуже важливо підсвітити цей момент саме в культурній політиці ― захист культурної спадщини, і матеріальної, і нематеріальної, є вагомою частиною стратегії національної безпеки. Тому що культура як надлишкова, небазова потреба в часи війни виходить останньою в ряду державного планування, ми це бачимо. Якщо ми не інвестуємо в культуру під час війни, то ризикуємо бути окупованими не лише фізично, але й ментально. Мої колежанки та інші учасники нашого проєкту насправді борються за українську ідентичність, щоб вона встояла попри фізичне знищення міст. Дуже важливо, щоб ця діяльність громад була почута на рівні державного планування і щоб захист культурної спадщини та її носіїв став частиною національної безпекової стратегії.
Юлія Какуля-Данилюк: Завдяки цьому проєкту в нашій бібліотеці було створено простір для роботи багатьох культурних організацій, які можуть виходити зі своїми активностями до людей. Особливо хочу запрошувати тих, хто відкриватиме у наших односельців їхню ідентичність, про яку вони чомусь забули. Бо коли відбулась окупація, то я стикнулася з тим, що дехто говорив: мені все одно, що буде, аби не стріляли. Бо ми розташовані на висоті, обстрілювали Ізюм і все, що за ним. Було страшно, у людських городах стояли російські гради і стріляли 24/7. Але якщо внутрішньо ти знаєш, хто ти є, то ніколи не скажеш, що мені все одно, що зі мною буде, аби було що поїсти. Тому для мене було важливо створити такий простір, де я зможу збирати людей, доносити їм справжню історію України та змінювати їхню свідомість, закладену з радянських часів. Це таке найбільше, що можна було зробити для нашого села. З людьми просто потрібно говорити і давати їм факти. Для мене особисто участь у цьому проєкті ― це колосальне натхнення та усвідомлення того, що я як особистість маю значення і можу щось більше. Це розуміння дає сили жити далі, працювати і розвиватися.
Тетяна Переверзєва: Коли починалася навчальна складова проєкту, це мало велике значення для мене. Фахові люди, які займаються розвитком культури в Україні, разом із практиками на місцях говорили про дуже важливі та болючі теми для кожної громади. Це було дуже особисте, змістовне і душевне навчання. 15 зустрічей, і ти боявся пропустити кожну. На другому етапі я співчувала експертам, які мали б відібрати презентовані проєкти, кожен із яких був унікальним. І для нашої організації це була можливість реалізувати одну з наших мрій ― ми об’єдналися навколо нематеріальної культурної спадщини і розуміємо силу мережування. У 2022 році настав такий етап, коли нематеріальні культурні елементи можуть просто зникнути. Бо одна із загроз ― це відрив представників громади від території, а друга загроза ― розрив родинних зв’язків. Усе це відбулося з нашими громадами на Донеччині. І ми прагнули об’єднати людей, які свого часу вже досліджували нематеріальну культурну спадщину. Щоб вони не загубилися, не впали у відчай, а зрозуміли, що їхня робота потрібна людям. Тому ми вирішили провести нетворкінг "Жива спадщина ― живі громади". Ми запросили представників 11 громад з Донеччини і Полтавщини, фахових спікерів, і фактично знизу пішла розробка стратегії. Це дуже знаково, бо люди бачать своє майбутнє у розвитку нематеріальної культурної спадщини, хочуть її зберігати. Нам вдалося видати збірку про спадщину Донеччини, яку презентували кожній громаді-учасниці. Ми продовжуємо формувати мережу громад і маємо плани на подальші спільні проєкти.
