Фото: театр імені Франка
"Це була моя університетська мрія — зробити театр масок"
Розкажіть про ідею створення вистави. Чому ви обрали саме цей твір – п'єсу Карло Гольдоні "Слуга двох панів"?
Вибір матеріалу – це завжди непроста відповідь, тому що вона вже відбулася, а вистава готується за рік до випуску. Це пов'язано більше з відчуттям, аніж з якимось раціональним вибором. Це вибір емоційний.
Тобто ви не відштовхувалися від думки, що нині глядачу потрібен спосіб переключитися, відпочити?
Я не знаю, від чого люди відпочивають. Є люди, які ходять на трагедії і драми, і це для них терапія. А що стосується творів Карло Гольдоні, то він, з одного боку, дуже далекий від нас, особливо зараз, з іншого боку, ця дистанція дозволяє нам трішки відчути, що ми теж люди, ми продовжуємо жити, продовжуємо знайомитися з крихким, невідомим нам світом. Власне, тим, що ми робили і до війни. Тому я не дуже думав, як сприйматиме виставу глядач, бо я ніколи не знаю реакцію глядачів, незалежно від того, ми робимо комедію чи драму. Може ж вийти і не смішна комедія. Бо я не знаю, як все вийде. А от ті задачі, які ми ставили перед собою – це якийсь внутрішній розвиток. Бо цей театр потребує дещо іншого акторського підходу.
Оскільки ваш вибір твору був емоційний, а не раціональний, пригадайте, яка емоція призвела до вибору саме цього твору?
Я навіть про це трішки написав на своїй сторінці у Фейсбуці. Що це була моя університетська мрія — зробити театр масок. Ми тоді навчалися разом з виконавцем головної роді в цій виставі – Іваном Шараном. Ми завжди хотіли пірнути в дещо інший театр, який для нас був дуже далекий. Мабуть, настав час втілювати мрію. Не впевнений, що якби я підійшов дуже раціонально до цього питання, я б взагалі взявся за цю п'єсу.
"Спробувати конкретну стилістику без інтерпретації – це виклик"
Чому?
Вона ментально вже дещо далека від мене. Але була така мрія – закрити певний гештальт. Вона потребує іншого режисерського підходу. Є п'єси, в яких автори дозволяють повною мірою відбутися режисерській інтерпретації. А Гольдоні дуже, грубо кажучи, прямолобий автор. І будь-яка інтерпретація може зіпсувати авторську стилістику, а вона дуже у нього виразна. Якщо ставити комедію Шекспіра, вона дозволяє робити на сцені з Шекспіром все, що завгодно. І все одно це буде Шекспір, бо він дуже об'ємний автор. А от Гольдоні в цьому сенсі дуже конкретний. І спробувати дуже конкретну стилістику без інтерпретації – це теж виклик. І для актора, і для режисера, і для глядача. Тому що я бачу, що пів вистави глядачі не знають, як сприймати виконавців, які в масках. Адже ми не бачимо емоцій людини в масці, немає звичного для нас ставлення до конфлікту, подій. Ходять якісь люди в масках, і глядач перші 20 хвилин намагається пірнути в ці правила гри. Але потім вони розуміють, що вибору у них немає.
Як реагували актори на цей ваш задум грати в масках?
Всі актори, не побоюся цього слова, в захваті від цього досвіду. Вони в захваті від того, що в театрі ми спробували зовсім іншу, не звичну для них манеру гри. Тому що як працює театр? Ми випускаємо прем'єру за прем'єрою, актори роблять свої ролі, і це, зазвичай, однакова манера існування. Незважаючи на те, що автори різні. А тут їм було дозволено існувати в дуже перебільшеному театральному жанрі, пробувати різні стилі, активізувати більше своє тіло і голос. Тому, я думаю, акторам це було корисно. І по тому, як вони репетирували, як вони грають цю виставу, я бачу, що їм все дуже подобається. Вони бачать, куди ще далі розвиватися в цьому напрямку. А це найприємніше, коли актор отримує задоволення від процесу.
Комедія дель арте
Розкажіть про роботу над костюмами декораціями та всім візуальним наповненням.
Художник вистави – Даниїла Колот. Ми з нею вже зробили багато вистав. Основна мета була – створити прообраз венеційської будівлі, але дуже абстрактної. Весь простір білий, ніби в недобудованому ляльковому театрі. Це метафора на те, що ми шукаємо комедію дель арте (комедія дель арте, або комедія масок – вид італійського народного театру, спектаклі якого створювалися методом імпровізації, на основі сценарію, що містить коротку сюжетну схему вистави, за участю акторів, одягнених в маски – ред.), але ми ще в стадії пошуку. Тому наш простір ніби вже готовий для того, щоб його розфарбувати. Він повністю білий. Він підготовлений до того, щоб туди внести вже свої фарби. Оскільки ми не намагалися якось інтерпретувати цей твір, тому ми пробували реконструювати костюми початку XVIII століття, але намагалися зробити їх більш мінімалістичними, дещо стриманими. Тому що вистава не побутова, хоча вона з елементами побуту. Вона досить театралізована. А будь-яка театралізація потребує дещо абстрактних форм. Тому, з одного боку, ми бачимо справжню реконструкцію, і в костюмах, і в декораціях, з іншого боку, ми бачимо тільки натяки на це. Також в білому кольорі важливу роль відіграють кольорові вкраплення. А вкраплення потрібні для того, щоб виділити артиста з загального простору і наголосити на тому, що артист на сцені головний. Це зроблено тому, що в комедії дель арте – головний артист. Не художник, не режисер і навіть не автор. Тому що комедія дель арте – це, перш за все, театр, який відбувався на площах, на майданах. Не було ніякої режисури, артисти грали сюжет, потім забували про сюжет, загравали з глядачем, а потім знову верталися до сюжету. Тому кольорові гами тут присутні тільки у акторів.
"Те, що відбувається зараз – це випадковість, а не системна підготовка"
Трансформації, яких зазнає нині український театр, мені нагадують підлітків, які починають дуже швидко рости, коли якісь органи не встигають за зростанням тіла. Ми сьогодні в театрі блискуче працюємо з декораціями, музикою, світлом, інтерпретаціями. Чи встигають за цим стрибком всі залучені цехи? Чи відбувається все в синергії? Чи встигає актор за цим розвитком?
Це дуже складне запитання. Те, що зараз відбувається – це, в якійсь мірі, збіг обставин, як на мене. Тому що все в житті можна пояснити, якщо проаналізувати події. Є події невипадкові, замислені багатьма чинниками. На мій погляд, не все так прекрасно і чудово, як хтось може вважати. Театр справді став модним, і це прекрасно. Чи дає це якийсь фундаментальний поштовх для загального розвитку театру, — не знаю. В будь-якій події є як плюси, так і мінуси. Але мені здається, що все, що відбувається – це збіг обставин, а не закономірність. Закономірність від збігу обставин відрізняється прорахуванням, дуже серйозним аналізом і підготовкою. А збіг обставин – це випадковість, яка виникла не через колективний свідомий рух, а через певні випадкові речі, які зараз відбуваються в країні.
Давид Петросян. Фото: The Ukrainians
Будь-яка країна під час війни отримує дуже сильний стресовий поштовх, який призводить в багатьох моментах до розвитку в якихось сегментах. Наприклад, польський театр отримав цей поштовх після Другої світової війни. Згодом цей поштовх отримав у них системне навантаження і розвиток. Вони раніше, ніж ми, звільнилися від окупації Радянського Союзу. Тому коли у них є можливість розвивати свою культуру, ідентичність і національні питання, це дає поштовх до розвитку театру, літератури, музики і драматургії. У них виникла дуже потужна театральна школа, яка розвивалася протягом всього ХХ століття. А ми були в стагнації під мистецькою і національною окупацією. Тому те, що відбувається зараз – це випадковість, а не системна підготовка. А щоб це було не випадковістю, нам треба звернути увагу на нашу театральну школу. Добре, що є Уривський, Голенко, але це теж випадковість. Якщо подивитися де вони вчилися, то дійдемо висновку, що вони більше займалися саморозвитком, ніж їх хтось системно чогось навчив.
