Люди нині відчувають величезний запит на відкриття історії своєї країни, свого коріння, ідентичності — Акім Галімов

Люди нині відчувають величезний запит на відкриття історії своєї країни, свого коріння,  ідентичності — Акім Галімов

"Мені здається, що контент про історію може створювати будь-хто, хто хоче це робити. Тут немає якихось монополій чи обмежень, що тільки історики мають це робити...та попри те, що я журналіст за фахом, все ж таки я ставлюся до контенту, який ми робимо, з великою відповідальністю... І над кожним епізодом "Реальної історії" ми працюємо разом з істориком". Так прокоментував в ефірі Радіо Культура підвищену цікавість до створення історичних популярних блогів засновник проєкту "Реальна історія" Акім Галімов. Він вважає, що живуть і популярними стають ті проєкти, де глядач бачить правду, бачить факти, має фаховий підхід до цього. "Наша задача — просто надати цьому просту, доступну і захопливу форму, щоб глядачам це було цікаво". Зараз настав дуже хороший момент для цього, бо люди відчувають величезний запит на відкриття історії своєї країни, свого коріння, пошуку ідентичності. Зараз модно все, що стосується України, переконаний Акім Галімов. А популярна історія — це один із засобів, який впливає на зміцнення і формування ідентичності. Ті, хто сьогодні дивляться історичний контент, хочуть краще себе зрозуміти, знайти себе. "Часто буває, що люди відчувають, що потрібно щось зробити, але завжди не вистачає якогось такого суто емоційного елементу. І історія може дати цей елемент".

0:00 0:00
10
1x

Фото з ФБ сторінки Акіма Галімова

Тут немає якихось монополій чи обмежень, що тільки історики мають це робити

Наскільки контент для інтернету на історичну тематику має бути створений фахівцями істориками чи не фахівцями з історії, а, наприклад, професійними медійниками? Яка ваша позиція? 

Мені здається, що контент про історію може створювати будь-хто, хто хоче це робити. Тут немає якихось монополій чи обмежень, що тільки історики мають це робити. Мені здається, живуть і популярними стають ті проєкти, де глядач все ж таки бачить правду, бачить факти, бачить фаховий підхід до цього, тому, попри те, що я журналіст за фахом, все ж таки я ставлюся до контенту, який ми робимо, з великою відповідальністю, можливо, знову ж таки, тому що я все ж таки журналіст з дипломом. І над кожним епізодом "Реальної історії" ми працюємо разом з істориком.

Можна трошки закулісся?

Насправді в нас велика команда — 10 людей кістяка — це продюсерська і редакторська група, вони займаються передусім розробкою епізодів. Ми вже майже 10 років займаємось створенням історичного контенту для телебачення, для інших платформ, і в нас за ці роки напрацювалася певна схема, за якою ми працюємо. Коли ми беремо в розробку ту чи іншу тему, редактори наші роблять первісний збір інформації — це часто називають збір інформації з відкритих джерел. Коли ми 10 років починали проєкт "Україна. Повернення своєї історії", я пам'ятаю, як ми з моїм колегою Русланом Шаріповим, який є сценаристом цих фільмів, приходили до істориків з абсолютно дурними запитаннями на кшталт: "Дивіться, ми хочемо про Київську Русь зробити фільм, от як ви думаєте, що там цікавого було, який ми могли би аспект взяти в цьому періоді?" 

Ми після цього підходу зрозуміли, що багато істориків після цього першого запитання з нами не хоче більше спілкуватися, тому що вони розуміють, що ми взагалі не в темі. Методом досвіду ми зрозуміли, що будь-яка тема потребує первісного збору інформації, щоб ти хоча би розумів, про що цей період, які там діячі. І тоді ти вже виокремлюєш щось, що цікаве для тебе, йдеш до історика вже з якимось конкретним запитом, наприклад, історія Ярослава Мудрого, історія його зв'язків, наприклад, зі скандинавськими країнами, от ми хочемо дослідити саме ось це чи ось це, як ви думаєте, чому це відбувалося саме так. І тоді історик вже, який досліджує цей період, дає детальнішу інформацію, яку ми включаємо вже в наш сценарій. Так само зараз і епізоди "Реальної історії": ми спочатку збираємо кістяк історії, після цього йдемо до профільного історика, який займається тим чи іншим періодом, тому що в нас на Ютуб-каналі "Реальна історія" вибірка тем надзвичайно широка. От зараз ми знімали епізод про трипільців в Черкаській області, є в нас епізоди про ядерне роззброєння України в 2000. Тобто немає в нас одного історика, який покривав би там тисячоліття, умовно кажучи. Тому ми йдемо до профільних істориків, пропрацьовуємо з ними сценарій, завжди фінально наш сценарій вичитує профільний історик, ми його правимо після цього, вносимо ті коментарі і зауваження, які є і вже потім видаємо в ефір. І в нас завжди в кінці пишеться прізвище історика-консультанта, який працював над цим епізодом. Для мене це важливо попри те, що я не є фаховим істориком, але ми давно вже цим займаємося і я себе називаю дослідником історії. В принципі в історії я плюс-минус орієнтуюсь. Але, звісно, коли ти хочеш цікаво розкрити якусь тему, то загальних знань недостатньо, тільки профільні історики, які витратили роки на дослідження тих чи інших тем, можуть дати щось дійсно цікаве для глядача, а наша задача — просто надати цьому просту, доступну і захопливу форму, щоб глядачам це було цікаво. 

Люди відчувають величезний запит на відкриття історії своєї країни, свого коріння, пошуку ідентичності

От як це зробити? Як цікаво розповідати про історію? 

Передусім потрібно пам'ятати, що ми є представниками аудіовізуального сектору. В нас є засоби і інструменти, щоб трішки цікавіше показувати історію, ніж той інструментар, який є в підручнику з історії. Ми можемо виїжджати на зйомки, знімати артефакти — для мене це одна з найцікавіших речей в цій роботі. Я маю змогу виїхати в музей, в архів, в сховище кудись, і через те, що в нас добра репутація серед більшості істориків, нам сьогодні відкривають двері скрізь, куди би ми не попросилися, якщо ми пояснимо, для чого ми це робимо, то всі національні заповідники, всі музеї йдуть на співпрацю, відкривають свої сховища, дають нам познімати ті артефакти, яких немає навіть в експозиціях.

В нас є і критика, ми часто її чуємо на наші епізоди, причому критика іноді дуже історична, і для мене це теж певного роду відзначення нашої роботи, тому що я розумію, що якщо наші епізоди розглядають, як історичні монографії, то, значить, не просто ми щось отак розказуємо…

Наш контент орієнтований на дуже широку аудиторію, я не бачу серед свого глядача професійних істориків, тобто це все ж таки люди, які сьогодні внаслідок тих подій, які відбуваються в Україні, відчувають величезний запит на відкриття історії своєї країни, свого коріння, пошуку ідентичності. І ми це бачимо скрізь, тому що наш канал буквально за понад рік набрав майже 600 000 підписників — це дуже стрімка динаміка. Звісно, що це половина успіху, тому що ми робимо класний контент і я реально ним пишаюся, але я також свідомий того, що є і запит в людей, тобто не лише тому, що ми такі круті, він так стрімко набирає обертів, а тому що в людей сьогодні є запит — він, на жаль, через війну сформувався, але це є. Тому тут питання здорового глузду — наскільки спрощувати, пояснювати на якихось аналогіях, можливо на яких би історики не пояснювали. Коли, наприклад, я намагаюсь глядачам пояснити — ми говоримо про те саме Трипілля, культура, яка існувала 6000-4000 років тому, і мені здається, що спочатку людям, щоб вони відчули взагалі, що таке Трипілля, наскільки це круто, треба взагалі пояснити, як давно це було. Тому що ті глечики, які вони робили чи ті прикраси, які вони виробляли — ми до них сьогодні можемо ставитись, як до прикрас, які ми можемо побачити в будь-якому магазині. Але ми забуваємо, що це було 6000 років тому, розумієте, тобто це не зараз було зроблено. І от мені здається, що спочатку глядачам треба пояснити, що таке взагалі четверте тисячоліття до нашої ери. Я, зазвичай, використовую Ісуса Христа, тобто це от як від зараз до Ісуса Христа і ще два рази назад. Тоді, мені здається, вже стає зрозумілим, наскільки це далеко. Нам здається, що Ярослав Мудрий був дуже далеко, а це в шість разів далі, туди, в історію. І коли от вже в тебе в голові оця лінієчка така, то ти вже: ага, це було дуже далеко, дійсно, і такі речі там були, ого, нічого собі!

Ми робили нещодавно епізод про давність нашої державності до Дня Незалежності, і можна було просто зробити про цей епізод, а ми поїхали до приватного музея пана Шереметьєва — в нього надзвичайна колекція печаток за тисячоліття, по факту, і там печатки часів Русі, часів Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського, Доби Козацтва, часів УНР. І ми прямо показували на цих печатках, як вони в них розкладені, як трансформувався наш державний герб, починаючи від двозуба Святослава і до наших днів. І коли глядач прямо своїми очима бачить ці печатки, як вони протягом століть трансформувалися, але все йде від одного знаку — це говорить про те, що є тяглість цих традицій, можливо вони не пов'язані генетично, але ця традиція передавалася. Відчуття того, що в тебе є якесь коріння позаду і наступні покоління, що князі доби Великого князівства Литовсько Руського, що козаки намагались це передати, сказати, що в нас за нашою спиною є коріння. І через цей знак вони це трансформували.  І коли ти бачиш це на печатках, мені здається, воно дуже стає наочно, дуже зрозуміло і дуже просто. Ми шукаємо якісь прості засоби для історичної оповіді. Мені здається, що вони людям принаймні зрозумілі.

Козаки, Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, часи Русі та середньовічна Україна

Що найбільше шукають, що найбільш запитане, як історична тема? 

Я не відчуваю, що є певна втома від XX століття, мені здається, що просто все залежить від того ракурсу і фокусу, під яким розглядати ті чи інші питання. Ми, наприклад, цього року зробили епізод "Реальної історії", присвячений темі Голодомору. Мені здається, що про Голодомор там вже всі все знають в Україні, але ми подивились на це через призму тих справ, які зберігалися в архіві Міністерства внутрішніх справ — це справи про канібалізм під час Голодомору. Їх не дуже багато з огляду на загальну кількість жертв Голодомору, але вони дуже показові в тому, що ми їх розглядали не як "подивіться, які жахливі речі відбувалися". Ми на них дивилися, як система опрацьовувала ці справи абсолютно брехливо. Тобто людей, які були жертвами канібалізму і люди, яких звинувачували в канібалізмі, їм завжди надавалася така оцінка, що це якісь ледарі, люди, які не хочуть працювати. Там цікаво, як система, намагаючись замести сліди свого злочину, перекладала на людей через якісь ось такі речі злочинні провину, намагалась показати їх як якихось божевільних, людей, які не хотіли працювати, які не хотіли йти в колгоспи і так далі. Ці справи якраз дуже наочно показують цинізм радянської системи, особливо в питанні Голодомору. І в нас цей епізод одразу набрав майже півмільйона переглядів, хоча це тема Голодомору. Через війну такі теми важкі дійсно погано сприймаються глядачами і часто вони не хочуть це дивитися, хочеться щось більш легше.

В Києві відкрили Меморіал пам’яті жертвам геноциду кримськотатарського народу. Я радий, що нарешті в Києві є місце, куди я можу прийти зі своїми дітьми, розказати їм про цю трагедію, ми можемо вшанувати пам'ять наших предків і мені здається, що це дуже важливо, що ми там на 33-му році незалежності нарешті отримали такий меморіал в Києві. 

Популярних тем в нас кілька, ми бачимо кілька таких тем, які завжди безпрограшні, наприклад, козаки — це наша дуже впізнавана історія, це історія, про яку знають всі так чи інакше, це всесвітній бренд, це славетна історія. В нашій історії дуже багато було періодів, коли ми переживали не найкращі часи. А коли ми говоримо про козацтво, це завжди така героїчна історія. Сам історичний контекст навколо подій, які відбувалися — це період війн, коли ти постійно воюєш, коли ти щодня можеш померти — там часи були важкі, але козаки, от як ми зараз, не здавалися. 

Попит на козацьку тематику дуже великий. Коли підірвали Каховську ГЕС і ми робили епізод через кілька тижнів, що там на дні Каховського водосховища, яка козацька історія там прихована, то оце відео зараз, мені здається, вже понад мільйон-1,5 млн десь. Дуже цікава історія, тому що раніше, кілька років тому, ми там з підводними археологами з Національного заповідника Хортиця плавали і шукали залишки козацьких церков на дні — тоді не було повномасштабного вторгнення, було Каховське водосховище. І зараз так цікаво, що те, що ми тоді шукали і частково знайшли, сьогодні відкрилося. І ми змогли порівняти наші кадри тоді, показати, що там зараз. І цей епізод прямо дуже, дуже добре в нас зайшов. 

Тема відомих постатей: Степан Бандера програє Тарасу Шевченку, програє зараз Лесі Українці на нашому каналі. Хітові постаті у нас ще Іван Франко та Нестор Махно. 

Який період найпопулярніший? 

В нас дуже добре часи Русі заходять, середньовічна Україна прямо в топі. 

Коли ти живеш в Києві і дивишся на нашу культуру пластикових балконів, МАФів, отого всього, що навколо нас відбувається і того, що мало сьогодні має стосунок до якогось такого, знаєте, естетичного сприйняття світу, а потім дивишся на те, що відбувалося 6000 років на нашій землі, і дивишся на ті ложки, якими їли люди тоді, і ця ложка — це реально витвір мистецтва, неймовірно. Ти думаєш, куди воно все поділося, чого воно не передавалось. 

Зараз модно все, що стосується України

На Ютубі україномовний контент про історію реально конкурує з великою кількістю іншого контенту: розважального, рецепти, відео уроки різних вправ. І тут історія, тема серйозна, тема українською мовою, яка все ж таки певну нішу одразу передбачає — це не така глобальна мова, як, наприклад, англійська. Як цей контент можна зробити настільки популярним, щоби рука потягнулася клікнути не на пандочку, а на історію?

Треба просто чітко і правильно сприймати аудиторію — вона дуже різна. Це може бути одна і та ж людина в різну пору доби. В нас найбільші набори завжди йдуть ввечері: п'ятниця вечір і субота вечір — це два наших пікових часи. Тут не треба собі ставити за мету конкурувати з пандочками, треба просто робити це цікаво і аудиторія знаходить цікавий контент. 

Зараз історія у величезному тренді, і я сподіваюсь, що цей тренд буде тривати довго і він не спаде — це, знову-таки, обумовлено війною, і зараз модно все, що стосується України. На це все величезний запит. І історія в авангарді того всього, як яскраве представництво культури. Тому на це все великі запити, дійсно каналів дуже багато, вони всі популярні. 10 років тому я не думав, що епізод про Андрія Шептицького може набрати стільки переглядів. Люди хочуть це дивитися.

Популярна історія — це один із засобів, який впливає на зміцнення і формування ідентичності

Контент, який стосується теми національної безпеки. 

Національна безпека і відчуття ідентичності — це речі, які пов'язані між собою. Популярна історія — це один із засобів, який впливає на зміцнення і формування ідентичності, як би пафосно це не звучало. Що таке ідентичність? Це наше сприйняття світу, як ми себе бачимо в тому, що нас оточує, ким ми себе бачимо, які зв'язки ми маємо? На все це впливає історія, тому що коли ми дивимось історичний контент і розуміємо, що ця боротьба, яка триває зараз, вона тривала і в XX столітті, в XIX столітті, у XVIII столітті, і люди боролися за ті самі цінності, вони просто хотіли сповідувати свою культуру, говорити тією мовою, якою вони говорять і жити так, як вони хочуть, без якогось погляду і примусу зверху, згори, з інших імперій. Росіяни від нас відстануть, як тільки ми станемо росіянами, але ми не хочемо бути росіянами і тому відбувається ця геноцидна війна для знищення української ідентичності. Я впевнений, що це речі пов'язані. І ключова ціль Росії — це не території, це не просто посадити когось в Києві. Це знищити українську ідентичність, щоб як такої України і українців не було, не було цієї мови, не було цієї культури. Як тільки ми почнемо говорити російською, знову вживати салат олів'є, дивитись "Голубий огоньок" – від нас відстануть. Чи хочемо ми такого світу? Я не хочу такого світу, я думаю, що більшість українців не хочуть такого світу, тому що це вже будемо не ми. 

Люди, які сьогодні дивляться історичний контент, хочуть краще себе зрозуміти, знайти себе, зрозуміти, що російська мова, яку багато українців використовують в побуті, не є нашою мовою, це наслідок зросійщення. Зрозуміти, чому так відбулося, знайти для себе якісь внутрішні мотивації для оцього ментального переходу. Часто буває, що люди відчувають, що потрібно це зробити, але завжди не вистачає якогось такого суто емоційного елементу. І історія може дати цей елемент. Коли ти подивишся епізод про голодомор і волосся стане дибки, то, мені здається, багато людей вже не захочуть мовою окупанта говорити. Якісь відео про Розстріляне відродження… Коли ти дізнаєшся, за що цих людей знищували, тільки тому, що вони говорили, писали українською мовою — це теж один з таких елементів…

Мова — нею треба почати говорити. Просто в Україні дуже зручно говорити російською, тому люди не відчувають такої необхідності переходу. Коли є обмеження для твоєї діяльності, то ти будеш говорити українською мовою. Потрібні більш внутрішні мотивації, щоб почати говорити вже вдома з рідними — це вже більше про ментальний ідентичний ріст. Перші поштовхи мають бути саме через такі незручності. Тобі не має бути зручно говорити російською в Україні.

А от на Ютубі як це працює? 

На пострадянському просторі російська мова завжди відкривала більші ринки. Це працювало і при виробництві контенту. Чому наші серіали знімалися російською мовою? Ти знімаєш серіал російською мовою, в тебе одразу чітка бізнес-модель, куди ти можеш далі продати цей серіал без додаткових адаптацій. Те саме з Ютубом, те саме з нашими співаками. Зараз, звісно, люди переходять на українську, тим самим вони розвивають наш внутрішній ринок. І це більш стратегічно правильний і напевно єдиний шлях для нас. 

Найбільш шкідливі російські історичні міфи про Україну? 

Асортимент широкий. Є похідні міфи, а є один основний міф, найшкідливіший, який вони просувають. 

Похідні міфи: українська мова — це не мова, це говірка; що в нас тут всі нацисти; Бандера —  нацист; всі в нас завжди були мазепинцями, бандерівцями, петлюрівцями. 

Головний міф, який вони зараз просувають — це міф про те, що ми, як держава не відбулися. Найшкідливіший міф про те, що ми не маємо суб'єктності. І вони всі свої ресурси витрачають на те, щоб максимально це підсвітити і в себе в країні, і найголовніше, за кордоном — що в нас нема суб'єктності. А це дуже важливо, тому що в нашій історії багатьом країнам допомагало і після Першої світової війни, коли поставали незалежні країни тим, в кому відчували цю суб'єктність історичну, наприклад, Польщі допомагали, а Україні не дуже допомагали не тому, що українці були гірші, а тому, що пам'ятали, що Польща була Польщею, а от коли була Україна, вже забулося. Тобто це було далеко. Відповідно Росія завжди на це била — довести, що в нас нема суб'єктності. Основна така теза, з якою ми маємо працювати і доводити на Заході, доводити нашим партнерам, що ця суб'єктність є. Мають працювати інституції, має бути міжакадемічний зв'язок, де буде розвиватися наука, де будуть якісь українські студії, які будуть досліджувати все це. Воно завжди йде знизу, воно йде з академічного середовища. 

Багато історій заховано під асфальтом в буквальному сенсі

Поруч зі мною книжка, хоча говоримо ми про Ютуб, "Українські палаци" Акіма Галімова і Руслана Шаріпова. Ця книжка виросла з Ютуба. 

Ця книга дійсно виросла з Ютуба. Ми колись з Русланом задумали проєкт про українські палаци. Ідея народилася дуже просто, коли ми знімали наші фільми і багато їздили Україною. Ми вирішили зробити історію про об'єкти, розказувати про їхнє минуле. Ми об'єдналися з архітекторами, які займаються 3D візуалізацією і вирішили брати зруйновані, напівзруйновані об'єкти і, розказуючи їхню історію, відтворювати їх у 3D. Цей проєкт є на нашому Ютубі, і шість палаців з цього Ютуб-проєкту, яких фізично вже немає, тобто взагалі вони повністю знищені, ми їх помістили, відібрали в цю книгу. Палаци — це дуже класна штука, щоб розповісти про людину, як вона облаштовувала свою садибу, які меблі вона замовляла, як вона розмальовували стіни — на основі цього можна багато чого дізнатися про саму людину, якою вона була.

На зображенні може бути: книга та текст

Унікальна історія про місто Рівне, де в центрі колись стояв неймовірний палац князів Любомирських, і сьогодні, коли в Рівне приїжджаєш, навіть самі мешканці Рівного не всі знають, що там стояв палац, тому що зараз там такий класичний радянський парк з фонтаном прямо в центрі міста. І взагалі нічого, навіть якогось камінця не нагадує, що там стояв палац. Під землею зберігається історія, там є підземелля одного з палаців князів Любомирських. Місцева влада музефікувала ці приміщення і зараз там сучасний музей підземний, який розказує цю історію.

Багато історій заховано під асфальтом в буквальному сенсі — це все відбувалося за радянський час, вони просто закатували цю нашу давню історію і відкривали там меморіали. Книжка є в продажі в усіх книгарнях, можна і в інтернеті її замовити. 

Ви опікуєтеся збором на відновлення садиби, яка називається "Покорщина". Що це за садиба, чому вона важлива? 

Все йде з Ютуба. Ми знімали в лютому цього року епізод про Грегора Розумовського — це мій добрий друг, з яким я познайомився багато років тому, коли ми знімали одну з частин нашого проєкту "Україна. Повернення своєї історії." Це граф, він живе у Відні, є прямим нащадком останнього українського гетьмана Кирила Розумовського. Я знімав про нього епізод у Відні, а потім приїхав у Козелець, тому що Козелець і Лемеші поруч — це села, звідки пішла історія роду Розумовських. 

Немає опису світлини.

Селище Козелець в часи Гетьманщини було потужним селищем і це був адміністративний центр Київського полку. І там знаходиться садиба "Покорщина". І завжди, коли ти туди приїжджаєш, то там всі розказують історію про те, як Єлизавета разом з Олексієм Розумовським повернулися на його рідні землі, щоб познайомитись з його мамою Наталкою Розуміхою — потужною козачкою, яка всю округу тримала в міцному кулаці. І нібито Наталка Розуміха спеціально купила цю садибу, щоб прийняти Єлизавету. І "Покорщина" називається так, тому що Єлизавета прийшла на поріг цієї садиби, побачила Наталку Розуміху і вкорилася. 

Насправді історики, які досліджували історію "Покорщини," знайшли в архіві в Києві документ, за яким родина Дараганів — це інша козацька родина — купила цей будинок козака на прізвище Покорський. І, власне, тому воно називається "Покорщина". Вона цінна, тому що це єдина збережена дерев'яна садиба 18 століття — козацька на Лівобережній Україні, вона досі стоїть, тобто ти приїжджаєш і ти бачиш реально будинок. Він в жахливому аварійному стані і будь-якої миті може завалитися, тому що там прогнив дах і вода потрапляє всередину, а будівля дерев'яна, і це надзвичайно його руйнує. Там пошкоджені фундаменти, там розтягли плити, на яких стоїть дерев'яна основа, вода потрапляє в підвали. Ця пам'ятка стоїть на балансі Чернігівської обласної держадміністрації. А грошей у них немає. Це пам'ятка архітектури національного значення, має охоронний статус. Я свого часу запитав у аудиторії абсолютно чесно, що от є така садиба, чи готові ви підтримати чи не готові? Ми зробили на нашому Ютуб-каналі опитування і понад 80% написали, що ми готові, це на часі, давайте рятувати. Ми зараз збираємо 3 млн грн, ми об'єдналися з київськими архітекторами, реставраторами, зробили кошторис — мова йде тільки про протиаварійні роботи. Ми вже половину суми зібрали за цей місяць від звичайних людей. І це неабияк мотивує. 14 вересня об 11-й годині, Козелець, Чернігівська область — тим, хто хоче долучитися до відновлення… Ми минулого разу розчистили саму садибу всередині, облагородили навколо, покосили траву, вивезли п'ять чи шість КАМАЗів сміття тільки зсередини. Цієї суботи ми хочемо попрацювати в підвалах. Цей проєкт запускає якийсь такий процес прикольних подальших активностей і все одне за іншим тягне. 

 

Останні новини
Клименко: "Бюджет більше тиловий, ніж військовий"
Клименко: "Бюджет більше тиловий, ніж військовий"
Радіодиктант, "Колос" та "Від суботи до суботи": культові програми Українського Радіо
Радіодиктант, "Колос" та "Від суботи до суботи": культові програми Українського Радіо
Кочетков: "Кедр" за 50 млн $ завдає менше руйнувань, ніж "Калібри", "Кинджали" чи "Циркони"
Кочетков: "Кедр" за 50 млн $ завдає менше руйнувань, ніж "Калібри", "Кинджали" чи "Циркони"
Замість Китаю - ЄС. Хто стає головним споживачем української агропродукції?
Замість Китаю - ЄС. Хто стає головним споживачем української агропродукції?
Достукатися до байдужих: Інна Іщенко та Moisei випустили трек "Колискова"
Достукатися до байдужих: Інна Іщенко та Moisei випустили трек "Колискова"
Новини по темі
Остап Українець, Юлія Вус та Іван Кипібіда про "Коротку історію української літератури"
Улюблене для чотирьох поколінь: історія Радіо Промінь
"Вони були однієї крові". Історія двох родин із Західної України — жертв сталінської депортації
Легко про важливе. Суспільне презентує фільм "Як українці українською заговорили"
"Споконвіку українські землі": історик про те, як Кубань, Стародубщина та Північна й Східна Слобожанщина стали Росією