Радіодиктант національної єдності
Розпочнемо зі справді культового проєкту, який вже чверть століття об’єднує українців в усьому світі, щороку створює хвилю ейфорії, дискусій і мемів. Радіодиктант національної єдності.
Юлія Шелудько – координаторка проєкту "Радіодиктант національної єдності":
"Українське Радіо в 2000-му році започаткувало "Радіодиктант національної єдності". Тоді команда українського радіо повернулася з закордонної поїздки, і от у них народилась така ідея: зробити таку об'єднавчу акцію. І що цікаво, писали тоді навесні. Написали люди радіодиктант, проте, мабуть, неправильно розчули правила – і все літо надсилали роботи. Тобто Українське Радіо отримувало роботи аж до осені, і переможців оголосили аж восени, там була дуже велика кількість переможців, але й учасників було багато".
Великій кількості переможців є ще одне пояснення. На початку для радіодиктанту не писалися спеціальні тексти. Бралися вже готові диктанти із підручників. Тож кожен міг їх знайти і переписати. Хоча перевірка знань слухачів ніколи не була метою акції. Головне завдання – об’єднати українців навколо рідної мови і популяризувати її. З часом радіодиктант став подією національного масштабу, про яку знають, і яку чекають мільйони людей.
Юлія Шелудько – координаторка проєкту "Радіодиктант національної єдності":
"Писали уже цілі університети цілими кафедрами, писали школи, писали люди в офісах. А потім, в 2018-му, почала іще ця акція транслюватися і на телебачення, digital платформи. Але найцікавіше розпочалося з 2020-го, тому що в 2020-му почали запрошувати спеціальну людину, яка писала спеціальний унікальний текст, і людину, яка читала. Тобто це були дві окремі людини на відміну від всіх попередніх років. Крім того, цей текст був не просто написаний маловідомою людиною, це були впізнавані особистості, яких знають всі люди, шанують, люблять. І розпочав цю прекрасну традицію Іван Малкович у 2020-му році, який написав свій текст, його прочитала Рима Зюбіна".
Текст радіодиктанту ретельно готується протягом тижнів, а то і місяців. Авторів консультує професорка Лариса Масенко. Текст тримається у суворій таємниці аж до моменту публікації. До прочитання по радіо його бачать лише кілька людей. Таким чином кожен наступний диктант стає окремою неповторною подією, яка викликає живий інтерес та залишає по собі безліч мемів.
Юлія Шелудько – координаторка проєкту "Радіодиктант національної єдності":
"Я люблю потім дивитися ці меми, розглядати, намагаюсь собі зберігати, прямо цілу папочку збираю таку. Найцікавіший мем для мене був з Юрієм Андруховичем пов'язаний, тому що у 2021-му році Андрухович написав текст і сам його читав. І от була неймовірно велика кількість мемів про те, як швидко він прочитав. Були картинки, на яких порівнювали гіперзвукові ракети, літаки, швидкість світла, але найшвидший у цьому рейтингу був Юрій Андрухович. Були картинки там, де дружина, каже чоловікові: ну не засмучуйся, що так швидко, Андрухович однак швидший за тебе. Потім були різні меми сумні, тому що коли, наприклад, у 2022-му році Ірина Цілик написала свій текст радіодиктанту про мій дім, про людину, яка подорожує, і фактично дім носить з собою, як той равлик на спині. І один із мемів був такий: батько запитує сина: сину, чому в тебе червоні очі? Син каже: тато, я курив траву. Батько каже: не бреши мені, ти плакав, коли писав диктант національної єдності. Це теж смішний мем. Але насправді в той день, коли радіодиктант писали, в той момент, коли читала його Ада Миколаївна Роговцева, Роман Коляда, який був тоді ведучим, не стримався в прямому ефірі і заплакав, тому що це був тільки перший рік повномасштабного вторгнення, перший рік війни, і якраз йому додому теж прилетіло, в нього вибило шибки, і було страшно, і була руйнація, і от коли він слухав ці моменти в тексті, то він не стримав сльозу".
Вже кілька років поспіль на День української писемності та мови "радіодиктант" – це найпопулярніший запит в українському сегменті пошуковика Гугл. А після події слухачі надсилають на адресу Українського Радіо десятки тисяч листів.
Юлія Шелудько – координаторка проєкту "Радіодиктант національної єдності":
"Найбільше завжди вражають листи, коли люди не просто присилають текст радіодиктанту, а ще й розповідають про себе. Вони прямо іноді цілу біографію описують: як вони жили, як вони працювали, як вони любили, створювали сім'ї, і як вони робили це разом з Українським Радіо, вони слухали і вони писали радіодиктант. І от минулого року була дуже зворушлива історія: написала молода жінка про те, що колись вона була ще школяркою й писати радіодиктант — це було вдома свято. Вона писала з її мамою, минуло багато років і мама вже в неї літнього віку, хворіє. А ця жінка — вона вже доросла, вже ходить на роботу, ухвалює важливі відповідальні рішення в своїй сім'ї, але коли приходить радіодиктант, вона допомагає мамі, і вони все-таки разом намагаються писати цей текст. І вона зрозуміла: який відрізок часу і яка хороша, добра традиція є в її родині".
"Колос"
Програма "Колос" в ефірі Українського Радіо вже 60 років, це рекорд. Для того, щоб зрозуміти, чому вона була настільки революційною свого часу, потрібно уявити, в яких умовах у радянській Україні жили селяни. Роки НЕПу і відносної свободи швидко минули. На зміну їм вже наприкінці 20-х прийшла колективізація. Радянська влада з самого початку скасувала паспортну систему, яка діяла у Російській імперії. І в перші роки це виглядало цілком прогресивним і демократичним кроком, але згодом призвело до безправності і закріпачення селян. Більшовики швидко зрозуміли, що якось обліковувати громадян все-таки треба. І тоді запровадили трудові книжки, які фактично заміняли паспорт для працівників підприємств. 1925-го року запровадили інститут прописки, який прив’язував громадян до місця проживання. Паспорти в СРСР повертають лише 1932-го року, у розпал Голодомору-геноциду. І це не випадковий збіг. За офіційними даними, від 13 до 20 мільйонів людей в СРСР у цей період покидають свої домівки, значна частина з них – це українські селяни, яким пощастило втекти від голоду. Такі справи зовсім не влаштовують московську владу, тож у Союзі терміново запроваджують паспорти. Але видають їх тільки мешканцям міст. Селяни ж знову стають кріпаками. Виїхати за межі села вони не можуть без спеціальної довідки від колгоспу. Такий же по суті рабовласницький режим зберігається і після війни: і в 40-х, і в 50-х, і в 60-х роках. З часом, хлопці могли отримати паспорт, відслуживши в армії, а дівчата – якщо виходили заміж за міського. Це був шанс, яким користувалися, аби виїхати із села. Розуміючи це, 1958-го року Міністерство внутрішніх справ СРСР видало закрите розпорядження: не допускати направлення непаспортизованих селян на сезонні роботи за межі області.
Більше того, до 1964-го року селяни не отримували пенсій. Точніше, державних пенсій. Життя літніх людей мали забезпечувати колгоспи. Але в реальності це забезпечення було дуже нерівномірним і залежало від того, наскільки багатим був колгосп. А більшість, як нескладно здогадатися, були бідні. І лише в липні 1964-го ухвалили закон, за яким всім селянам видавали державні пенсії. Їхній розмір становив… 8 рублів на місяць.
А паспортів у селян все ще не було. Лише 1974-го року внесли законодавчі зміни, які урівняли мешканців міст і сіл, а діяти ці зміни почали ще пізніше – у 1976-му. І от на цьому фоні 1964-го року на Українському Радіо з’являється перша програма про селян і для селян, для абсолютно безправної, закріпаченої у колгоспах частини населення.
Віктор Пасак – журналіст Українського Радіо у 60-х роках, генеральний директор Українського Радіо на початку 90-х:
"Був відділ сільського господарства, де були потужні аграрники-журналісти. Був Володимир Киванашвілі, який був редактором дивізійної газети на фронті. Євдокія Болюта була редактором суботнього радіожурналу «Колос». У цьому відділі сільського господарства був радіожурнал "Колос". Там були картинки про хліборобів, такі приємні замальовки і все. І туди потрапити зі своїм матеріалом було дуже важко. По нашим програмам ЦК партії приймали постанови. "Схвалити досвід такий-то, такий-то, такий-то" — це було в історії несподівано. Вперше".
Невдовзі виникла ініціатива журналістів розширити мовлення. І так радіожурнал став радіостанцією.
Володимир Пищик – журналіст Українського Радіо з 1980-го року:
"Я знайшов наказ із архіву голови державного комітету Ради міністрів УРСР по радіомовленню, телебаченню. Це листопад 1966-го року. "Два роки тому сільськогосподарська редакція громадського-політичного мовлення створила радіожурнал "Колос". За цей час вийшло в ефір 100 номерів". І тут розказується, як показала практика, що така форма повністю себе виправдала. Скачко був тоді головою комітету і після цих двох років він прислухався до ідеї Охмакевича і до ідеї Віктора Пасака, вирішили, що так, журнал – це гарно і все, але треба б якось показати, що на радіо вже можна і треба говорити про аграрні справи, про сільське господарство, про те, що робиться у нас не тільки, скажімо, там в соціальній сфері, в культурному житті, а й в виробничому плані".
"Колос" у форматі радіостанції вийшов в ефір 30 квітня 1966-го року. За сучасною класифікацією ми б назвали цей проєкт лінійною програмою. Але тоді була використана саме назва "радіостанція". І ось чому.
Віктор Пасак – журналіст Українського Радіо у 60-х роках, генеральний директор Українського Радіо на початку 90-х:
"По-перше, змінились масштаби нашого мовлення. Замість півгодини у день ми мали різні програми. Програма для працівників тваринницьких ферм в понеділок звучала півгодини. Друге – суботній журнал — само собою. Ще програми пішли на економічні теми, про людей села. Кожного дня ми йшли в ефірі, в ефірі, в ефірі. Дали всі команди по всіх областях, обласних телерадіокомпаніях, які були підзвітні Києву, щоб приділити увагу цим програм, надсилати матеріали з областей".
Володимир Пищик – журналіст Українського Радіо з 1980-го року:
"Вона мала шість працівників, які по черзі і по тематиці кожного тижня готували спеціалізовані тематичні передачі. Радіостанція мала статус виїзної і навіть мала закріплений транспорт за радіостанцією — позашляховик, такий УАЗик з магнітофонами. Кореспонденти виїжджали по полях, по подіях, по всій Україні і готували передачі саме з місця події — з поля, з села, з господарства. Чому вирішили, що це радіостанція? Тому що за штатом і за тим обсягом ефірного часу щоденним, вона мала право так називатися".
В’ячеслав Козак – член наглядової ради Суспільного мовлення, журналіст Українського Радіо з 1989-го до 2017-го року:
"У них же і позивні свої були – "гарно нам на полях зорі встрічать". Це рядок із пісні, яка тоді була популярною. От якраз вони використали ось ці позивні на початку кожної програми. Це були креативні люди, вони хотіли змін і зробили це. Вони хотіли захищати селян в своїй програмі від чиновників на місцях, які їх і принижували, і ображали. Ось і була створена ця програма. І це був великий крок тоді, це була подія на Українському Радіо".
У той час дротове радіо було вже у багатьох селах. Надзвичайно популярними стають транзисторні приймачі. Тож чути “Колос” могли якщо не у кожній хаті, то у більшості.
В’ячеслав Козак – член наглядової ради Суспільного мовлення, журналіст Українського Радіо з 1989-го до 2017-го року:
"У нас була дуже-дуже велика аудиторія, це по-перше. А, по-друге, наші теми – не тільки надої, центнери, вибачте, вивезення гною на поля. А ми говорили про захист людей, допомагали. Ми запрошували експертів, які радили коли сіяти, що сіяти. Ми запрошували з гідрометцентру спеціалістів, які розповідали який прогноз погоди буде на найближчі 10 днів. Тобто це цікаві були поради, потрібні. Нас любили, тому що ми були дуже щирими, і намагалися говорити правду".
Тематика "Колоса" з часом стала дуже широка. Він почав цілком виправдовувати звання радіостанції.
В’ячеслав Козак – член наглядової ради Суспільного мовлення, журналіст Українського Радіо з 1989-го до 2017-го року:
"Ви запитаєте мене, а як же ж ви могли в "Колосі" розповідати про традиції наші, скажім, щедрівки, колядки, про нашу історію, якщо Колос – це програма, де економіка, соціалка, ремонт техніки, жнива? Так у нас були суботня студія радіостанції "Колос" і недільна студія радіостанції "Колос", куди ми запрошували поетів, істориків, співаків. Ось в мене друг є, Павло Зібров. Так практично всі його пісні, прем'єри звучали в радіостанції “Колос”, як це не парадоксально зараз звучить. Алла Кудлай, Павло Зібров, Віталій Білоножко були постійними гостями радіостанції "Колос" в моїх програмах. Чому? Тому що село ж не тільки живе центнерами, надоями. Ці люди важко працюють, їм потрібна якась віддушина, і ми намагалися запрошувати поетів, співаків для того, щоб селяни відпочивали разом з нами".
У часи Горбачовської перебудови програма стала ще популярнішою. Було дозволено створювати кооперативи, трудові колективи могли самостійно обирати керівника. Селяни хотіли отримувати справедливу ціну за свій врожай і все більше звертались на радіо та скаржились на несправедливість. За лічені тижні до проголошення Україною незалежності, Володимир Пищик підготував репортаж про колгосп Дружба неподалік Маріуполя. Його керівники хотіли отримати від держави взамін на врожай необхідну для роботи техніку, але держава не могла її забезпечити. Тоді голова колгоспу Олександр Куркчі заявив, що продасть врожай не державі, а кооперативу.
Володимир Пищик – журналіст Українського Радіо з 1980-го року:
"Ми підготували передачу на цю тему, і воно прозвучало. Це була бомба, бо це революція, це непокора, це невиконання державного замовлення. Я прийшов на роботу, мене викликає Охмакевич і каже: зайдіть, Володимире Івановичу. Зайшов, і дивлюся, сивенький такий сидить чоловік. Оце Пищик? Оце Пищик. Добре, дякую, ви вільні. Пішов. Потім на другий чи на третій день з'явилася велика стаття в "Радянській Україні", і там Масол написав, що в нас жнива, а якийсь там з Українського Радіо кореспондент Володимир Пищик агітує за те, щоб продавали не державі зерно, а кооперативам. Ну, я ж не агітував, я просто звернення записав цього ж секретаря, записав, тих людей, цього ж Куркчі записав. Ну і вони почали шукати причину, як до мене присікатися".
На державному рівні створили комісію з розслідування інциденту. Її представники поїхали в колгосп розібратися на місці. Відчувши, що запахло смаленим, місцеві керівники повідмовлялися від своїх попередніх слів.
Володимир Пищик – журналіст Українського Радіо з 1980-го року:
"Ми ще ж нічого не продали, ми тільки типу, хотіли дозвіл спитати… Коротше, вийшло так, що вони від того всього, що говорили, відмовилися, і вийшло, що я написав неправдиву інформацію. Викликають мене знову в держплан, кажуть: готуйтеся, хай жінка сушить сухарі. Кажу, ну, то що ж, сушить – то й сушить, то й таке діло. І тут на другий день у Москві ГКЧП. Ну, думаю, невже це мене врятує? І воно врятувало мене від сухарів, розумієте… Це пішло — всі забулись. Пішло — і слава Богу, але це такий був резонанс після цього, що ми вже зрозуміли, що ми можемо тепер все говорити".
Буремні 90-ті принесли селянам нові можливості і нові проблеми. Про них також говорили у "Колосі".
В’ячеслав Козак – член наглядової ради Суспільного мовлення, журналіст Українського Радіо з 1989-го до 2017-го року:
"Ну, наприклад: у людей забирали землю, ділянку землі забрали, місцева влада, і це ж було беззаконня, суди ж не працювали. І тому ми були як четверта влада, тобто це була вже остання інстанція справедливості. Вже в 2000-них, 2008-му, 2010-му, 2013-му, 2014-му у нас інша була проблема, це рейдерське захоплення фермерських господарств. Причому ті, хто захоплювали, були пов'язані з місцевою владою і місцевою міліцією, поліцією, розумієте? Тобто це була мафія, яка у людей, фермерів, які все своє життя, здоров'я поклали на розбудову свого фермерського господарства, приходили люди, показували документ, що ось ця земля вже належить мені, а не вам — і все, і забирали, просто забирали цю землю. І ми боролися, ми ходили на прес-конференції, де все це висвітлювалося. Когось вдалося захистити, когось — не вдалося. До речі, ось якраз вже після 2010-го року дуже багато було вбивств фермерів саме на цьому грунті, саме через землю, саме через бізнес фермерів вбивали, а ми постійно в програмах про це розповідали".
Ще одна причина, чому слухачі любили "Колос", — "живі" репортажі. Володимир Пищик справжній майстер цього жанру. Ще тієї школи, коли підводки до інтерв’ю записувалися не у студії, а на місці події.
Володимир Пищик – журналіст Українського Радіо з 1980-го року:
"Коли я прийшов на радіо, в основному переважали жанри радіозамальовки або нариси, можливо тому, що вони більше оплачувалися по гонорарній сітці. Але я почав займатися таким жанром як репортаж не тому, що він мені лягав на серце, а тому що він викликав довіру в людини, у слухача. От ніби в театрі без акторів, яких ти бачиш, ніби малюється образ, людина собі щось дофантазовує, щось собі уявляє, і це посилює сприйняття. Бо цей шум, цей гам, переміна ситуації… І мені це дуже сподобалося, бо після репортажів приходили відгуки, мовляв, ми слухали вашу передачу: а де це воно, а що, ми хотіли б туди теж поїхати".
"Від суботи до суботи"
До створення Суспільного канали Українського Радіо не були чітко відформатовані. Відповідно, звучали програми різних жанрів, зокрема були і розважальні. Звісно, гумор був на радіо з перших років роботи. Навіть перші радіогазети містили фейлетони. Але першою справді популярною програмою, яка була повністю побудована на піснях і гуморесках, стала "Від суботи до суботи". Найкращі автори країни писали гумористичні твори спеціально для цієї програми, а виконували їх зірки української сцени.
Віктор Герасимов – у 70-х роках завідувач відділу розважальних передач:
"Микола Яковченко, Нонна Копержинська – такі актори. Анатолій Пазенко, Богдан Ступка молодий тоді і теж брав участь. Олег Камаров — він був і ведучим, і багато читав, а також з акторів естрадного плану, це був Анатолій Литвинов, як ви знаєте, пародист Олег Жигалкін, а зараз іще продовжує свою роботу Анатолій Димчук. Анатолій Паломаренко – для нього спеціально писав Павло Глазовий гуморески.
Але була ще інша сторона цієї справи – музична. Тому що все, що звучало у передачі "Від суботи до суботи", носило характер новизни, свіжості і, як кажуть, першопрочитання. Тому що такі композитори, наприклад, як Платон Майборода і поет Андрій Малишко. Потім Білаш і Ткач Михайло. Потім ще одна пара – це Поклад – Рибчинський, які також починали у нас, і всі їхні прем'єри пісень, і в тому числі і Ткача і Білаша, звучали у "Від суботи до суботи".
Олег Комаров – ведучий програми "Від суботи до суботи":
"Вона з'явилася завдяки тодішньому директору програм Українського Радіо Григорію Мельнику. Це йому прийшла ідея назви і те, щоб кожної суботи звучала ця передача. Він був невблаганний у вимозі до того, що ми робили. Записували передачу кожного вівторка о 14:15, а наступного дня худрада приймала цю передачу. Це були важкі хвилини в житті тих, хто творив цю передачу, тому що стільки зауважень… Наприклад, там звучало: поганого смаку гумореска – треба її замінити. Заміняли гумореску, писали нову. Актор не впорався з цією гуморескою — замініть актора. І це було кожного разу, це було дуже важко пережити. Всі, хто творили, виходили мокрі, спітнілі. Кілограми життя вони там залишали після прийомів цієї передачі".
Гуморески та анекдоти, які звучали у передачі, сучасному слухачу можуть здатися незвичними, але у той час більшість аудиторії була у захваті.
Олег Комаров – ведучий програми "Від суботи до суботи":
"От, наприклад: зустрічаються двоє у лісі, наа стежці, вночі. Один виймає з-під пахви ножа і каже: у тебе гроші є? Інший виймає сокиру і питає: а тобі нащо? Той подивився: розміняти… Чи там, наприклад, значить, теща звертається до зятя: синку, оце скоро буду помирати, подбав би ти, щоб дістали доброго місця на кладовищі. Мамо, для цього потрібно гроші. Дала гроші, приходить ввечері. Мамл, не питайте з ким був, про що говорив, не питайтесь скільки заплатив, але щоб на п'ятницю, мамо, були готові!"
Кожна передача була фактично маленькою театральною виставою. Тож і готувалась вона відповідним чином. Але старання команди щедро винагороджувалися любов’ю публіки. У той час рейтинги радіостанцій не міряли, але навіть за кількістю листів було очевидно – програма мегапопулярна. Час від часу з авторами передачі влаштовували зустрічі, які збирали повні зали.
Олег Комаров – ведучий програми "Від суботи до суботи":
"Кожної суботи о 9 ранку вся країна підіймалася, щоб послухати ту "Суботу". Більш того, коли я виступав на концерті і мене оголошували "ведучий програми "Від суботи до суботи" Олег Комаров", то оплесків було значно більше, ніж переді мною вітали народного артиста України. А в мене тоді не було ніяких звань. Стоси листів приходили в редакцію програми. І, звісно, апофеоз популярності і народної любові радіослухачів – це було святкування 25-ї річниці у палаці "Україна".
Лише уявити: радіопрограма, яка збирає палац "Україна" на свою річницю. Але будь-який проєкт може залишатися популярним лише за умови постійного розвитку. Якщо оновлювати анекдоти ще можна було щотижня, то довгі гуморески, які писали українські класики, а виконували відомі актори, щотижня не народжувалися. В якийсь момент стало очевидним, що деякі твори слухачі вже вивчили напам’ять. І не всім подобається слухати їх знову і знову. До того ж, змінювалися уявлення про гумор у медіа, стиль і подачу розважальних програм. 2010-го року "Від суботи до суботи" припинила своє існування. Українське Радіо все більше тяжіло до серйозних суспільно-політичних тем. Натомість, традиції українського гумору мають продовження на Радіо Промінь.
