Основна місія фільму — показати, що українська мова має тисячолітню історію
Чи точно українці заговорили українською? От скільки живу, ми зараз думаємо, що вже нарешті точно заговорили. Минає пів року, і бачимо, що не заговорили.
Катерина Феленюк: Для того і наш фільм, я думаю.
У чому суть фільму? Що ви намагаєтеся довести?
Володимир Бакум: По-перше, наш фільм не про сьогодення. Це не про майбутнє, а про минуле. Мета фільму – просвітницька місія. Тому що ті наративи, які нам залишила радянська влада, що наша мова неповноцінна і придумана десь в біолабораторії, трошки гнітить. І ми вирішили в цій темі розібратися. Набралися терпіння, часу, знайшли чудових мовознавців часів, про які ми говоримо, взяли розвиток української мови за останню тисячу років і зробили фільм, щоб дати українцям, особливо молоді, тому що це фільм більше спрямований на молодь, розуміння, що мова має тисячолітню історію і вона має європейське походження. Це основна місія нашого фільму.
"Якщо когось фільм спонукатиме перейти на українську, це буде класно"
Спрацює цього разу?
Катерина Феленюк: Один фільм точно не допоможе. Просто, якщо ти можеш додати крапельку в цю склянку, ти маєш це зробити. І ти маєш робити просто все, що ти можеш. Ми обрали доволі легку форму. У нас є ведучі. Це актор Олексій Гнатковський, який відомий за фільмом "Довбуш" Олеся Саніна. І ми використовуємо анімовану графіку. Для нас дуже важлива подача, це не були серйозні експерти, які сидять і розказують про мову. Мені здається, ця історія про легкість подачі, в яку загорнуті дуже важливі історичні сенси, дає шанс цьому фільму бути популярним, щоб його побачило більшість людей. На моє переконання, документалістика змушує думати та відчувати. Це дуже важливо, коли ми дивимося саме фільм. Тому що кіно — це про відчуття і почуття, а не про факти та інформацію, яку ти просто споживаєш. Якщо вдасться відчути, почути, замислитися, пишатися своєю мовою, ми вважаємо, що це завдання буде виконане. Якщо когось фільм спонукатиме перейти на українську, це буде взагалі клас. Шкода, що, напевно, це майже неможливо простежити, але соцмережі й технології дають нам змогу отримати такий фідбек. Тому, якщо в YouTube будуть такі коментарі, ми будемо щасливі.
"Жанр фільму — "крик душі", щоб нас нарешті почули"
Коли ви працювали над фільмом, яка була мова на знімальному майданчику?
Володимир Бакум: Була українська мова. Для мене як для режисера дуже принципово, щоб на моєму майданчику говорили українською мовою. Є, звичайно, у нас на майданчику російськомовні люди, але ми над цим працюємо. І вони під нашим впливом переходять на українську мову. Я ще хочу додавати до думки Каті, що наш жанр — це не документальний, це не анімація, це не програма. Я б називав цей жанр "крик душі", щоб нас нарешті почули, що як є інші країни, які мають свою історію і нею пишаються, мають свою мову і пишаються її розвитком, так само ми хочемо, щоб українською мовою пишалися не тільки, коли виходить спортсмен, не тільки, коли війна дає змогу робити це за кордоном, а щоб цією мовою пишалися всередині країни й розуміли, що вона пройшла важкий шлях — занепаду і розвитку російського впливу, але вона вижила. Вона набралася інших слів з іншої мови, хоча й немає взагалі чистої мови в усьому світі. Але те, що вона вистояла, як чудове вино, і те, як вона зараз звучить — це завдяки цьому розвитку, і нею треба пишатися.
А як багато людей працювало над фільмом і наскільки для них це теж було важливо?
Катерина Феленюк: Ідея сподобалась одразу всім, у нас не було людей, які сумнівалися у цьому фільмі. І це в нас була перша робоча назва, і вона такою залишилася. Назва має манити, тому так воно і залишилося. Всім одразу сподобався цей проєкт, і коли ми доєднували до команди людей, будь-то оператор-постановник, композитор чи люди, які займалися анімацією, то всі дуже сильно проймалися. Можливо, на першому етапі це була історія про роботу, але мені в особисті повідомлення люди писали, що "так класно вийшло", тому я думаю, що ми запалили всіх цією ідеєю.
"Для мене не стоїть питання російської мови після Бучі"
Я думаю, чому ніхто на щит не візьме тезу про те, що якби було справді "Яка різниця?", то чому ж так жорстоко і багато століть з цією мовою борються? Як з цієї сторони підійти?
Катерина Феленюк: Мені здається, що історія, коли це треба було побачити один раз і збагнути, закінчилася у 2022 році. Тому що для мене не стоїть питання російської мови після Бучі, і, напевно, вже ніколи не буде стояти. І це дуже важливо в контексті, наприклад, російської музики. Тому що я можу про це чесно говорити, я була споживачем російської музики, російськомовної української музики. У мене є дуже проста вправа: якщо я раптом думаю про те, аби згадати минуле і послухати пісню, я уявляю перед очима фотографії з Бучі, і у мене це бажання дуже швидко зникає. Тому що я їх бачила і відбирала, коли працювала на новинах у 2022 році. Тому все можна було побачити й зрозуміти в 2022 році.
Володимир Бакум: У фільмі, де ми говоримо про середньовічну Україну, про Київську Русь як більш відому, і до 20-х років, ми показуємо, як Росія у своїх різних історичних формуваннях, не маючи своєї історії, намагалася вкрасти не тільки історію, а й нашу мову. Знаєте, коли в дитини забрати маму і дати їй, умовно, якусь тваринку і сказати, що це її мама і постійно про це говорити, вона в якийсь момент повірить. Те саме сталося з українцями, коли вони в нас забрали свою історію, і кожне покоління народжувалось і запитувало в мами "А хто наші предки?", а вона не мала що відповісти. "Там десь за порєбріком". Те саме сталося і в 2014, і в 2022 році, коли люди сприймали російську мову як щось головніше за українську. І саме мета нашого фільму показати, що це зовсім не так. Завжди російська мова чіплялася до нашої мови, як лишай, висмоктувала все корисне і казала: "Все, ви нам більше не потрібні, ми вас знищуємо".
На зйомках фільму "Як українці українською заговорили". Фото: Суспільне
"Ви почуєте мову часів Київської Русі"
Ви кажете, що спілкувалися з мовознавцями, з фахівцями саме по тому древньому періоду зародження мови і її популяризації. Які цікаві факти вони розповідали?
Володимир Бакум: Крім історичної інформації, ми зуміли відновити мову тих періодів, про які ми говоримо. Це середньовічна мова, мова Київської Росії. У фільмі ви її почуєте. У нас є чудовий мовознавець Андрій Андрусяк, який в цьому розуміється. Ми з ним створили ігрову сценку. Він нам переклав сучасну українську мову на мову, якою говорили тоді. Звичайно, вона звучить на 95% зовсім не так, як зараз, тому що еволюція відбувалась не тільки географічно, але й мовно. Але це чудово звучить.
7 вересня о 22:00 на телеканалі "Перший". Наступного дня на ютубі "Суспільна Культура"
Де фільм буде показано?
Катерина Феленюк: 7 вересня о 22:00 на телеканалі "Перший". Також ви можете побачити наступного дня цей фільм на ютубі "Суспільне Культура". Мешканці Києва мають змогу прийти на допрем'єрний показ, який відбудеться вже цієї п'ятниці на книжковому фестивалі "Київбукфест" о 18:00. А потім фільм залишатиметься на ютубі "Суспільна Культура" і можна його переглянути.
До речі, а чи не пробували ви з такими фільмами, з чудовими ініціативами, які вже тепер є візуалізовані, виходити на спільні програми з українськими школами?
Володимир Бакум: Ми маємо бажання, щоб це кіно залишилось в школі, щоб у 7-8 класах його дивилися і змінювали підхід до навчання.
Катерина Феленюк: Тому що там якраз і форма така. Вона буде і дорослим цікава, і не буде усипляти дітей, поки вони це дивитимуться. Ми вважаємо, що у цього фільму дуже великий потенціал. І це питання, як так "підкрастися" до Міністерства освіти, щоб це було в школах.
Золотий час української документалістики
Документалістика була важливою у всі часи. Наскільки ви зараз як Суспільний мовник відчуваєте, що ця праця потрібна і має видиму підтримку? І про що б ще хотілося зняти документальні фільми?
Володимир Бакум: Зараз із подіями, які відбуваються, – золотий час української документалістики. Крім фіксування часу, в якому ми живемо, це фіксування емоцій для подальших поколінь. Тому що те, що переживають люди в різних куточках країни, має залишитися в нашій пам'яті надовго. Щоб люди через 40-50 років нові покоління включили документальні фільми і зрозуміли, через що пройшли ми і як не потрібно дружити з сусідами.
Катерина Феленюк: Я хочу зняти науково-популярне кіно. Це моя велика мрія. У мене вже є ідея. Я хочу зняти фільм про те, як працює енергосистема, як влаштовані електростанції, звідки береться струм і чому ми не можемо закуповувати всю електроенергію за кордоном. Тому що у нас зараз дуже багато міфів про це. Ще одна моя давня мрія — це комедійна документалістика. Це дуже важкий жанр. Тому що це не означає, що просто смішний герой у тебе в фільмі, а в тебе сама форма побудована як жанр комедії. Ми розуміємо, що значно зрозуміліше для людей, коли ми розповідаємо людські історії, пов'язані з драматичними історіями. Але це не означає, що тільки так можна. Тому мені здається, що і загалом для документалістики, і для Суспільного дуже круто пробувати різне. І чим більше у нас буде і тем, і тематичних рамок, і жанрових типологічних відмінностей, це буде тільки на краще.
Чим більше фідбеку від простих людей, а не від кіноакадеміків, тим важливіше
Завжди хочеться свою роботу бачити ще й десь відзначеною. Чи будете ви цей фільм подавати на конкурси чи фестивалі?
Катерина Феленюк: Так, ми будемо подавати цей фільм на конкурси телевізійної документалістики, а також на фестивалі, які приймають умови того, що воно було, наприклад, на діджитал платформах. Але у нас мета цього фільму, щоб його подивилися більше людей. І цьому конкретному фільму чим більше буде фідбеку від простих людей, а не від кіноакадеміків, тим важливіше. Тому що задача трошки інша — надихнути, розповісти про історію, закрити історичні лакуни. Тому хочеться просто, щоб багато людей його подивилися.
