Цією війною ми виходимо за межі метафоричності ― Огаркова про ХІІ Книжковий Арсенал

Цією війною ми виходимо за межі метафоричності ― Огаркова про ХІІ Книжковий Арсенал

"Життя на межі" — фокус-тема та основна метафора ХІІ Книжкового Арсеналу, який відбудеться у Києві з 30 травня по 2 червня. Про події, дискусії та гостей цьогорічного Книжкового Арсеналу розповіла в інтерв’ю Радіо Культура кураторка фокус-теми, літературознавиця, журналістка та есеїстка Тетяна Огаркова. Вона наголосила: багато іноземних гостей хочуть бути в Україні та не відмовляються приїхати на Книжковий Арсенал, попри ризики обстрілів. "Вони приїдуть і будуть з нами на знак солідарності протягом цих днів", ― зауважує Тетяна Огаркова.

 

0:00 0:00
10
1x
Програма:

Зображення: book.artarsenal.in.ua

 

 Повертатися самим і повертати нашу аудиторію в реальність

― Цьогорічний Книжковий Арсенал розпочнеться 30 травня і триватиме до 2 червня. Це другий фестиваль після повномасштабного вторгнення.

Насправді головна ідея фокус-теми "Життя на межі" полягала в тому, щоб повертатися самим і повертати нашу аудиторію в реальність. Саме в ту реальність, проти якої бореться Росія. І говорити з точки зору не лише інтелектуального досвіду, а й щоб підсилити його досвідом тілесним ― досвідом присутності на межі. Ця тема випливає із нашого досвіду, адже ми багато їздимо на прифронтові території та розуміємо, наскільки цей досвід є важливим. Місце, де ти перебуваєш, досвід, який ти маєш, визначають той спосіб, яким ти дивишся на світ. Сьогодні ми перебуваємо на третьому році повномасштабної війни і подеколи з’являються оті розриви та ілюзії, що все це відбувається десь там, що воно може нас не стосуватися. Але реальність полягає в тому, що це дійсно відбувається, і воно стосується нас усіх. Наша фокус-тема націлена також на іноземну аудиторію, щоб сказати: те, що відбувається зараз в отих маленьких селах під Авдіївкою або у Кринках на Херсонщині, це те, від чого залежить доля не лише українців, але і європейців також. Тому цей досвід "на межі" є реально ключовим для розуміння того, що відбувається, і розуміння нашого майбутнього. І що ця межа є не чимось таким віддаленим, абстрактним, на що можна закрити очі, а вона є центром нашого світу. Тому що саме там усе вирішується і саме там насправді ми можемо діяти так, щоб змінити майбутнє. Тому ця тема ― про повернення реальності. Межа, яка є центром ― це про те, щоб ми не закривали очі. Ми часто говоримо нашим іноземним друзям, що ви часто волієте заплющити очі на те, що відбувається, але ми й самі помічаємо навіть на рівні нашого досвіду (щойно ми повернулися з поїздки, це був Харків, Харківська область, Слов’янськ, а до того була перерва майже два місяці): коли ти кілька тижнів не бачиш того, що відбувається на межі, це впливає на те, як ти дивишся на реальність. Тому такі поїздки є дуже важливими і такі розмови, які ми пропонуємо на Арсеналі, також. Ці розмови важливі для повернення нашої аудиторії у реальність.

Ці письменники приїхали не просто побачити, а з нами жити

― Коли ми стикаємося зі страхом або бажанням подолати цей страх і приїхати в Україну, із чим ми насправді стикаємось?

Насправді ми бачимо, що зараз охочих приїхати в Україну, бути тут, говорити тут і там, подалі від Києва й поближче до реальності, побільшало в геометричній прогресії. Саме з початком повномасштабної війни ми не раз і не два вирушали в подорож чи то командою ПЕН, чи волонтерською командою відвезти автівки разом з іноземними друзями. Це могли бути журналісти, письменники, експерти, просто іноземні люди. Для європейців ця потреба побачити на власні очі та відчути стала нагальною. Згадаю приклад людини, якої цього разу не буде на Арсеналі, але він часто нас супроводжував ― це Девід Ріфф, син Сьюзен Зонтаґ, відомий військовий журналіст, письменник, людина доволі поважного віку, йому за 70, він не може похвалитися відмінним здоров’ям. Але не раз і не два він сідав у наш мікроавтобус, ми вирушали в Херсон, гуляли тими вулицями, що прострілюються російськими снарядами, і він щоразу погоджувався на це. У такій поїздці був і дуже відомий французький письменник Емманюель Каррер, якого на початку цікавив Потьомкін, а потім він почав переосмислювати цю російську культуру. Бруно Масаїш, який буде з нами в панелі "Фронтир чи центр" на Арсеналі цього року, це також людина, яка ще кілька років тому їздила на Валдайський форум, а після початку повномасштабної агресії не раз приєднувалася до наших поїздок. Пригадую, як ми разом стояли в селі Кам’янка під Ізюмом, це абсолютно розбите село, все навколо всіяне вибухівкою, і ми йому кажемо, мовляв, обережно, не сходь з асфальту, бо тут скрізь російські "лєпєсткі" (міни ― ред.).

Тетяна Огаркова. Фото: book.artarsenal.in.ua

Ми бачили також поетів та письменників, які їхали з нами разом у Харків, що обстрілювався, і ми робили поетичні вечори, де читали французьку поезію в українських перекладах у заповнених залах. У нас на Арсеналі будуть французькі письменники, наприклад, Анна і Лоран Шан-Массар. Це відносно молоді люди, письменники-мандрівники, які жили у понад 60 різних країнах, а наприкінці грудня 2023 року вони приїхали, щоб постійно проживати в Україні. Бабуся Анни родом із Криму, у 1940-х була медсестрою у Червоній армії, її вивезли німці в табори і потім вона залишилась у Франції. Тобто ці письменники приїхали сюди не просто побачити, а з нами жити. Вони щотижня сортують книжки ПЕН Україна, їздять із нами у переважну більшість поїздок. Ми разом були в Нікополі, Запоріжжі, Харкові. Вони пишуть поезію про Україну, долаючи страх. У нас є один учасник Мартен Рюефф, головний редактор найвідомішого французького поетичного часопису "Поезія", то він на одній із конференцій у Парижі запропонував жест солідарності ― перекласти декілька українських поетів французькою мовою. Ми зробили таке досьє ― 7 поетів, 14 віршів, видали в цьому часописі і запросили Мартена на Книжковий Арсенал. Він ніколи не був в Україні, ніколи не був у зоні бойових дій, у нього дуже багато обмежень, сімейних і робочих, але він приїжджає до нас. Не буде ночувати, приїде зранку, виступить, а потім повертатиметься, бо має провести іспити своїм студентам. Тобто зараз Україна є таким магнітом для дуже багатьох людей, і це не історія про інших. Мені здається, що історія, яку тут дізнаються іноземці, це історія про них самих, взагалі про людину та якою вона може бути. Якою може бути людина обличчям до цього зла, на що ми здатні, коли захищаємо найдорожче, що означає стояти у повний зріст обличчям до небезпеки. Ці теми не є українськими або європейськими, вони є загальнолюдськими. Тому що ситуація, в якій ми опинилися, дуже багато говорить про людину як таку. Це філософське, універсальне питання. І тому нас не дивує, що зараз така увага до України, що так багато людей хочуть з нами бути і не відмовляються приїхати на Книжковий Арсенал, попри ризики обстрілів. Вони приїдуть і будуть з нами на знак солідарності протягом цих днів.

"Військові ― це люди, які у боротьбі за свободу пожертвували своєю свободою"

― Дуже багатьох, кого я б хотіла бачити на Арсеналі, не буде, тому що вони перебувають на своїх постах та бойових завданнях. Вони не можуть від цього відмовитися через відчуття свого обов’язку, де і з ким зараз мають бути. Як нам це інтерпретувати ― і організаторам програми, і відвідувачам?

Ми домовилися про Артура Дроня. Він у нас присутній не лише в панелі "Бути військовим сьогодні", а також у панелі французькій, де читатиме свою поезію, а потім французький поет буде читати переклад французькою. Відповідно, Артур читатиме український переклад іншого французького поета. Це будуть паралельні франко-українські читання, де три французькі поети говорять із трьома українськими.

Якщо ми говоримо про життя на межі, то хто як не військові зможуть нам розповісти, що там відбувається. Це люди, які найближче стоять до межі. Водночас велика частина учасників у той чи інший спосіб не можуть бути присутні. Наприклад, журналістка Леся Ганжа була заявлена та обіцяла бути, але нещодавно ми з’ясували, що Леся не зможе фізично приїхати в Київ. І ми вийшли із ситуації, як я щойно розповідала, коли їздили на Харківщину ― ми зупинилися в Ізюмі, де вона зараз перебуває, і мали розмову, яку записали на відео. Леся там пояснює, чому вона не може бути, але з іншого боку ― чому важливо бути почутими. Щодо всіх цих тем, чим життя військового відрізняється від життя цивільного, до речі, долаючи розриви, тому що багато досвіду є спільного. Дуже важливо пробувати запрошувати військових, навіть якщо це не завжди можливо. Форс-мажори трапляються постійно. Військові ― це люди, які насправді у цій боротьбі за свободу пожертвували своєю свободою. Найбільшим викликом армії є навіть не стільки ризик поранення або смерті, як те, що більшість цих людей жертвують саме своєю свободою. Ти собі не належиш, твій час тобі не належить. Дуже добре сформулювала Леся Ганжа: мати досвід військового ― це погодитися на ампутування власного майбутнього. Враховуючи інтенсивність, з якою ти проживаєш певні моменти, ти погоджуєшся на те, що ти живеш, не маючи горизонту майбутнього.

"50 тисяч книжок згоріли під час удару по друкарні, зокрема згоріла книга, яку мали презентувати на Арсеналі"

― Тема тих, хто не може з нами бути, це болісна частина руху до Книжкового Арсеналу. Це і фокус після чергового обстрілу Харкова, коли російські снаряди потрапили в друкарню, і кілька днів ми читаємо від наших колег про тиражі їхніх книжок, які згоріли. Це сюжет, якого я в реальності не могла уявити. Він також стоятиме за всіма подіями на Арсеналі.

Ми щойно повернулися з Харкова і мали можливість говорити з людьми з видавництва "Vivat". Вони підтвердили, що 50 тисяч книжок згоріли під час удару по друкарні, зокрема згоріла книга розмов, яку мали презентувати на Арсеналі – "Слова і кулі". Одна з журналісток написала пост, де зазначила, що був такий український письменник Володимир Вакуленко та українська письменниця Вікторія Амеліна. Вона приїхала у щойно деокупований Ізюм, віднайшла щоденник Вакуленка часів окупації, принесла його у харківський літературний музей до Тетяни Пилипчук, а потім скільки людей було задіяно, щоб видати цю книжку і поставити слово на місце мовчанки, чорної діри. І все це сталося у видавництві "Vivat". А потім прилітає "Іскандер", який вбиває Вікторію Амеліну. Я не можу забути, що Вікторія була з нами минулого Арсеналу, бачу цю поетичну сцену буквально за два дні до її загибелі. Вона була на Арсеналі, читала свою поезію на літній сцені. І ось пройшло трохи часу ― і російська С-300 прилетіла у друкарню, де завдяки вже вбитій Амеліній видавали книжку вбитого Вакуленка. Ця смерть, яка на нас насувається, це не метафора. Ми цією війною виходимо за межі метафоричності. Усе стає настільки буквальним, ця смерть і знищення, і ми маємо справу з речами настільки конкретними, що не осмислювати їх, не відкривати очі на цю реальність ― це буде злочином. Тому маємо бачити, що відбувається. Зараз подивимося, як будуть представлені "Слова і кулі". Нам сказали, що ці книжки для Арсеналу якраз і згоріли після удару. Як тепер виходити із ситуації, де додруковувати і чи встигнуть це зробити? Це буквальний образ смерті, який розповзається від РФ нашими долями, книжками, сторінками, географіями...

 

 

Багато хто не міг передбачити форму розпаду Радянського Союзу

― Дуже хочеться, щоб наступний Книжковий Арсенал відбувався за інших умов, і всі наші військові могли прийти на нього, не отримуючи спеціальних дозволів, не роблячи вибір, де їм потрібніше бути.

Дуже сподіваємося, що ситуація буде іншою, що люди прийдуть вже як ветерани. Але давай не будемо впадати в якісь ілюзії. Ми відчуваємо і розуміємо, що той досвід, який ми зараз проходимо, не може бути легким випробуванням. І остання наша дискусія "Кінець імперії" ― про всі ці процеси. Ми залучили професійного історика, який детально досліджував завершення інших імперій, це француз Тьєрі Пієль, і також французького інтелектуала Ніколя Танзера, автора дуже цікавої книги "Наша війна. Злочин і забуття", де він ставить питання і про кінець імперій, і про те, що нам взагалі робити із цим майже тоталітарним суспільством. Проблема в тому, що рецепти з минулого мають обмежену придатність. Багато хто не міг передбачити форму розпаду Радянського Союзу, і наші історики можуть моделювати все, як було в минулому, але майбутнє ніколи не повторює те, як було в минулому. Однак питання про це треба ставити. Ми маємо робити рівно те, що ми робимо сьогодні, заради дня, коли бажане майбутнє настане.