Фото: Богдан Струтинський, facebook.com, operetta.kiev
Знаючи вас давно як режисера, розумію, що не лише гучна назва зацікавила вас у постановці "Чикаго". Ви маєте точно знати: "Чому, навіщо я це ставлю?". Як відповідали собі на ці запитання?
Кожен режисер, приступаючи до матеріалу, ставить собі їх.
У цьому фантастичному сюжеті — така крута форма, і проба, і занурення нашого театру в ігровий, коли використовується прийом "театру в театрі". Він дозволяє розкрити багато моментів, які проживає кожна людина. Наприклад, фінальна сцена, коли Роксі Гарт здобуває свободу, але більше цікавиться розголосом, якого могла набути ця новина. Це той випадок, коли людина має велику мрію і торує до неї шлях від зав'язки до фінальної події. І ця мрія — бути на сцені, бути зіркою.
Окрім того, у мюзиклі все дуже гарно переплітається. Кожен номер має власну характерну назву. Через ведучого глядачеві дається ключ, як сприймати ту чи іншу історію.
Звісно, це і про людські вади й слабкості. Про те, як людина може бути не тільки зіркою, а й зрадницею. Про те, що можна вигадати перший-ліпший сценарій, аби здобути свободу будь-якою ціною.
Ключова сцена "Чикаго" — це дія у суді, яку ми зробили у стилістиці фарсу. Вона вийшла дуже ігрова й цікава. На мою думку, саме така історія зараз потрібна українському глядачеві. По-перше, це мюзикл про визнання. По-друге, американська аудиторія, компанії, яким належать права, нарешті сприймають Україну як гідного гравця. Ми отримали офіційну ліцензію від компанії "Конкорд" на постановку авторської інтерпретації.
Коли видається така ліцензія? Що слугує гарантією, що країна впорається з постановкою?
Спочатку вивчають театр й ознайомлюються з репертуарною афішею. Це наша не перша ліцензія, тож компанія побачила, який ажіотаж і успіх мали інші мюзикли: "Доріан Грей", "Скрипаль на даху", "Сімейка Адамсів". Дуже довго аналізували продажі — як узагалі український глядач нині сприймає мюзикл. Але все ж таки найголовнішою складовою є економіка.
Тобто успіх вираховується в грошах?
Так, однозначно.
Плюсом є те, що з плином війни ринок перемістився зі Східної Європи, Азії до України. Бо раніше ліцензії видавалися лише Росії, у такий спосіб обмежуючи нас.
Повертаючись до ліцензії. Чи є обмеження у кількості показів?
Ні, немає. До кінця театрального сезону матимемо вісім проєктів.
От, наприклад, ми зараз спілкуємося з театральною компанією "Дельфонт Макінтош" щодо твору "Знедолені", то вони мають обмеження щодо показів. Їхня головна вимога — щоденний показ вистави протягом місяця. В Україні нема такої практики, адже немає такої кількості відвідувачів, туристів — тим паче нині. Тож намагаюся домовитися бодай на десять днів.
У Європі є фестивалі, де можуть місяць грати спеціально створену постановку на локації на кшталт старовинного замку. Але ми ще до такого не дійшли.
Це швидше концертний формат. Наша команда з ним знайома, бо ми три дні тримали підігрітим фестиваль, грали у Бучі.
У Європі така практика дуже поширена й популярна, коли театр передислоковується в замок — і там грає історію. Так роблять, зокрема, наші колеги в Будапешті, Португалії тощо.
А ми от переможемо — і теж таке зробимо.
Однозначно. Взагалі мусимо розуміти, що не маємо права і не можемо поставити життя на паузу. Ми вже маємо закладати ці цеглинки.
Торік 1 липня відбувся фестиваль "O-FEST", концерт-реквієм пам'яті жертв трагедії Бучі. У процесі формування цього творчого проєкту виникло етичне питання: "А чи маємо право це робити?". Стали телефонувати людям — вони казали, що робити треба. Це люди, які втратили дітей, батьків. І вони були в нас на концерті. Життя триває.
Тому зараз варто закладати майбутнє: домовлятися, де ми будемо представлені, що будемо робити. Чому ми не можемо мати на березі Дніпра гарну відкриту площадку? Можемо. На схилах Дніпра був би дуже красивий концерт — це моя мрія.
Повертаючись до мюзиклу "Чикаго": чи вплинули умови надання ліцензії на кастинг акторів та іншу внутрішню кухню?
Від початку я оголосив, що сам опікуватимуся цим, бо працюватиму з тими акторами, які є. Кастинг я проводив окремо, і так сталося, що в цій прем'єрі буде чимало дебютів. Це Софія Павліченко, яка працювала в лондонському Мюзик-холі, Олена Урванцова, що співатиме Роксі, а також Ірина Баско. Будуть задіяні і мої студенти — відповідатимуть за вуличний бенд. Отже, вийдуть дуже класні дебюти.
Вистава почнеться з фоє та плавно перейде в зал. Я хочу витягнути глядачів із зони комфорту.
На фото Наталія Грабченко та Богдан Струтинський у студії Радіо Культура
На вашу думку, українські актори гарно опановують жанр мюзиклу?
По-перше, достойно. По-друге, це в умовах певної упередженості, адже виставу порівнюватимуть із тим же фільмом 2002 року, а там голлівудські зірки! Ми маємо у рамках комплексу не забувати, що то американське кіно.
Утім, як можна трохи послабити комплекси? Усі ці знамениті персони записували окремо репліки, фонограму, кадри дій, тож це значно полегшило їм завдання. А в нас вистава — тут і зараз.
Так, безперервно маємо тримати енергію! Усе буде круто.
Ви оптимістично дивитесь у бік прем'єри.
Я настільки закоханий у цей проєкт. Звісно, завжди виникає хвилювання перед виходом чогось нового. І це нормально. От учора кардинально переробив сцену, поставлену ще півтора місяця тому. Багато речей удосконалюємо в процесі.
Я бачу, з якою енергією, віддачею та любов'ю працюють актори. Тому переконаний, що життя і любов переможуть.
Інші країни не мали досвіду поставити мюзикл "Чикаго" в країні, де триває війна. Поговорімо про сенси, які ви як режисер вкладаєте у виставу.
Мені хочеться зробити проєкт з оптимістичним фіналом. Хоч би які були негаразди, хоч би яка страшна була війна — усе одно буде перемога. Що й відбулося з головними персонажами мюзиклу.
Цитат, які б стосувалися воєнних дій, там нема, прив'язувати їх навмисне було б зловживанням. Я вкрай обережно ставлюся до таких речей і в кожному інтерв'ю кажу, що маємо говорити на цю тему іншими асоціаціями. Не шукати кон'юнктури.
У нас такі страшні хронікальні кадри. Ми щодня живемо у жахливому потоці вбивств і руйнувань. Зображати бутафорську історію на сцені — цинічно й неправильно щодо всіх, хто сьогодні тримає лінію оборони.
Натомість "Чикаго" має доброчинну складову. З кожного квитка відправляємо кошти на благодійний фонд "Крона". Домовилися з нашими партнерами, що з усіх десятьох прем'єрних вистав кошти спрямовуватимемо на ЗСУ. Взагалі Національна оперета України до десяти відсотків коштів із кожного квитка відправляє на доброчинність. Це норма, і наші артисти цим пишаються.
У проєкті багато моментів, коли завжди маєш пам'ятати, що є Бог. Наприклад, коли падає корона всесильної Велми Келлі й переходить до Роксі. Велма проживає внутрішню трагедію. Мама Мортон озвучує: "А зараз ви послухаєте міс Велму Келлі з номером відчаю". З одного боку — іронія, а з іншого — драма персонажа.
Попри страшні часи, відкривається нова епоха для українського театру й українського глядача. Ми нарешті наближаємося до цивілізації, нас сприймають як достойного гравця. Тому я всім кажу: маємо пишатися, що торкаємося такого матеріалу. "Чикаго" — дуже розкручений мюзикл, який з 1975 року не сходить зі сцени. Думаю, українській публіці сподобається наш проєкт. Уже зараз спостерігаємо зацікавленість прем'єрою та розпродані квитки.
7 квітня артисти Національної оперети презентували перформанс "ОПЕРЕТА. Mix of musicals" у дещо несподіваному просторі — торговельно-розважальному центрі "Гулівер". Поєднання матеріального і духовного видається захопливим.
Дуже гарно пройшов перформанс. Не було грандіозної реклами, але фідбек ми отримали доволі жвавий. Спостерігала величезна кількість людей. Сподобалось і адміністрації, і відвідувачам ТРЦ.
Про музичний театр в Україні та культуру його приміщення: знаю, що ви багато подорожували музичними театрами Європи, переймаючи досвід, і нарешті у нас з'явився театр, який змусив активно говорити про своє приміщення та культуру відвідування. Ви все зробили, що планувалося?
Питання не в ремонті. Ми ж говоримо про стару будівлю, якій уже 122 роки. Було проведено багато відновлювальних робіт, однак маємо великі проблеми з виробництвом і збереженням декорацій. Та найбільша трагедія — репетиційні зали. Їх просто немає. Ми інколи навіть репетируємо у фоє.
У майбутньому плануємо провести другий план реконструкцій, але поки, на жаль, війна. Шукаю в Європі донорів, оскільки на бюджет України розраховувати навряд чи зможемо. Хочеться все-таки добудувати приміщення, щоб залишити для історії та інших поколінь — і глядачів, і працівників театру.
Ви зробили для глядача найголовніше — створили храм мистецтва, куди приходиш на свято. З оновленням репертуару ви рухаєтеся від класичної оперети в бік сучасніших жанрів. Чи поєднується приміщення і мюзикл? Чи хотілося якогось хай-теку?
Поєднується. Хотілося б, звісно, мати окрему сцену для мюзиклів, технологічно оснащену. Але це дуже дорого. Про це можна хіба мріяти.
А куди рухається музичний театр в Україні? Хтось пише сьогодні оперети?
Як і кожен жанр, оперета переживає і ренесанси, і занепади. Тому не варто ставити на ній хрест. Хоча після неовіденського періоду оперет практично немає. Нині популярніше кліпове мислення, інша музика, ритміка. Ми й так відстаємо від сучасної молоді.
У планах — будемо нарешті повертати "Сільву", королеву оперет.
Дуже цінно, що ви зробили український мюзикл — "Тигролови".
Ми зараз працюємо ще над двома проєктами. Період "Тигроловів" був дуже крутий, 2 червня вже буде рік після прем'єри. Глядачам страшенно подобається. Тема напрочуд суголосна із сьогоденням — боротьба цього монстра з українським народом, на жаль, не втратила актуальності.
Українське треба робити. Мусимо продукувати своє, щоб було що запропонувати керівникам європейських театрів, яких ми дзьобаємо "відмовляйтеся від російського". От якраз збираємося продавати права на "Тигроловів" у Європу.
Текст підготувала Катерина Кобєлєва, відредагувала для публікації Юлія Озен
