Марія Дмитрієва. Фото: genderindetail.org.ua
"Маємо переконати тих, хто спостерігає і слухає"
— У Великій Британії Комітет у справах жінок і рівності провів дослідження та з’ясував, що жінки у музичній індустрії досі стикаються з мізогінією та домаганнями. Чи є сподівання, що ми зможемо знайти інструмент, який може бути застосований і для нас, і для Великої Британії? Як гадаєте?
Сподіватися ми можемо завжди. Питання лише в тому, чи, крім бажання і якихось запропонованих рекомендацій або методів, буде політична воля це все просувати? Тому що про ключові проблеми, з якими жінки борються останні 200 років, багато писали ще феміністки першої хвилі, звертали на це увагу, а значна частина цих проблем нікуди не ділася. Єдине, що збільшилося, це кількість варіантів, якими ми можемо з тими проблемами боротися.
— Є такі, хто намагається сперечатися, що є мізогінія. Мовляв, так, є неосвічені люди, маргінали, які поводяться нечемно. Вони є скрізь: і у Великій Британії, і в Україні. Але нібито немає хейту до жінок, начебто немає мізогінії, немає цих проблем. Мовляв, навіщо ми беремо випадки конкретних нехороших людей та говоримо про те, що ця проблема є масовою? Що ми відповімо на це?
Ми відповімо, що не бачити ненависть до жінок і в британському, і в нашому суспільстві можна лише тільки тоді, коли щільно-щільно заплющити очі та ігнорувати все, що відбувається навколо і те, що жінки самі кажуть про свій досвід. І добре, що в Україні вони теж почали про це говорити вголос, а не мовчати й удавати, що все добре. Просто щоб не розгойдувати човен і не зробити свою ситуацію ще гіршою. Ще 10, 20 років тому говорити на ці теми вважалося непристойно, і коли будь-яка жінка, яка виносила свій досвід, те, що зробили з нею поганого, – на загал, вона наражалася на жорстке засудження та звинувачення. І те, що зараз в українському суспільстві жінки почали говорити вголос, мені здається, є величезним досягненням. Але людина, яка не хоче це бачити, нас і не почує. Тому є сенс говорити з тими, хто зацікавлений і готовий слухати. І в такому випадку сперечатися з публікою, яка каже, що такого не існує, можна, але не варто розраховувати, що нам вдасться їх переконати. Ми маємо переконати тих, хто спостерігає і слухає.
Самовинуватинг і жертвошельмування
— Навіть в українських реаліях ми дуже багато говоримо про те, що досі є віктімблеймінг. Тобто, коли жертва, людина, яка потерпає від будь-якого насильства, потім отримує осуд. Тобто класичне "сама винна". І лише внаслідок цього "сама винна" ти можеш просто мовчати, замовчувати, ігнорувати це для того, щоб не піддаватися ще більшій хвилі. Тобто є співзалежність, причинно-наслідковий зв'язок, і достатньо легко його помітити.
— Українською є вже два відповідники для цього терміну — самовинуватинг і жертвошельмування. І примус жертви до мовчання знімає зі спостерігачів відповідальність щось робити. Саме тому вихід української спільноти на захист України в соціальних мережах після початку вторгнення викликав таке обурення і несприйняття серед "прогресивних" людей першого світу. Ми пам'ятаємо ці абсолютно дивні заяви лівих інтелектуалів, що "ми за все хороше проти всього поганого, а українці такі агресивні". Коли жертва говорить про свій досвід вголос, вона ставить спостерігачів у позицію, коли вони мають визначитися. Або вони стоять і нічого не роблять, і в такий спосіб лишаються на одному боці з кривдником. Або вони стають на бік жертви та мають щось робити. І для багатьох людей, які мають власний травматичний досвід, коли їм ніхто не допоміг або вони не мають ресурсів, вони можуть вирішити, що для них простіше нічого з цим не робити. Зрештою, це зменшує для них ймовірність того, що кривдник зверне свою увагу на них і до них застосує насильство. Але ми живемо в суспільстві, де кривдників значно менше, ніж порядних хороших людей. І лише бездіяльність хороших людей дозволяє кривдникам продовжувати робити те, що вони роблять.
"Мізогінні жарти нікуди не поділися"
— Читаючи перелік порад або висновків, що можна змінити… Йдеться, наприклад, про те, щоб збільшити інвестиції та підтримку талантів, особливо в музичній сфері; одразу і регулярно публікувати інформацію про розмаїття творчого складу працівників-працівниць, тобто зазначаючи жінок у сфері та фокусуючись на них; посилення безпекових вимог у місцях, де найчастіше фіксують домагання. Також йдеться про те, що потрібно створити незалежний орган зі стандартів у сфері креативних індустрій, який буде проливати світло на неприйнятну поведінку в музичній індустрії. Я одразу це бачу як щось для замилювання очей. Можливо, я занадто скептична, можливо, я не розумію, як це працює у Великій Британії. Але мені це щось відгонить пострадянським комітетом з моралі, комісією, на яку приходять, і пропускають через фільтр. Може, це і непогано, але питання в тому, чи це робоча штука. Але щодо такого пункту, як посилення відповідальності за захист працівників — це, мені здається, ледь чи не найбільш дієвий механізм.
У нас такий механізм є — це звернення до суду зі справою про захист честі й гідності. Питання в тому, наскільки ефективно наші суди готові з такими справами працювати, наскільки фахово підготовлені юристи, які з ними працюватимуть. І ми подивимося, які будуть результати цього. Бо загалом у нашій медіасфері, при всьому прогресі, який зробили і жінки загалом, і журналісти, й інші медійні особи жіночої статі, зневага до жінок все ще залишається значною мірою суспільною нормою. І багато людей просто її не фіксують, не зауважують. Мізогінні жарти нікуди не поділися.
Що стосується заходів, які пропонуються в Британії та нашої початкової підозри, що це буде "радянщина", то в державі, де механізми громадянського суспільства надійно працюють, громадяни й держава співпрацюють. Ми досі відчуваємо себе у парадигмі, де ми та влада — це не дві сторони, які між собою співпрацюють, а ми маємо владу максимально уникати, тому що ми від влади не чекаємо абсолютно нічого хорошого. І у нас для цього абсолютно є всі підстави. І саме тому ці не сприйняття запроваджених згори методів можуть сприйматися негативно.
"Дуже болісний приклад Шинейд О'Коннор"
Але, якщо ми повернемося, наприклад, до міжнародного законодавства, є Міжнародна організація праці, яка розробляє конвенції, і кілька років тому була ухвалена конвенція №190, в якій йдеться про обов'язок працедавців забезпечити робочий простір, який буде вільний від сексуальних домагань, сексуального насильства, спроб зґвалтувань — всього того, що створює на робочому місці неприйнятну і ворожу атмосферу. І ця вимога поширюється не лише на робоче місце, а й на дорогу до нього. Це дуже прогресивна норма, конвенція вже набула чинності, й Україна теж може до неї долучитися. Головна проблема з музичними працівниками та працівницями в Британії полягає в тому, що вони є не найманими працівниками, а фрілансерами. Вони залучаються на контрактній основі час від часу. І тут постає питання, кого музична індустрія залучає, кого вона просуває на перший план, кого вони підтримують. І ми маємо дуже болісний приклад Шинейд О'Коннор, яка була надзвичайно талановитою та цікавою пісняркою, але через те, що вона відмовлялася вписуватися у формат, який їй накидала музична індустрія, вона відмовлялася бути конвенційно привабливою так, як вони це бачили (довге волосся, нафарбовані очі, зваблива фігура, оголений прес чи ще якісь частини тіла), через те, що вона відмовлялася грати за їхніми сексистськими вимогами, її творча кар'єра забрала в неї значно більше ресурсів, ніж як це б сталося, якби вона отримала підтримку вчасно й не зазнавала цих всіх перешкод на своєму шляху.
