Оксана Семенік. Автор фото: Oleg Pereverzev
"Ми нарешті розуміємо, скільки всього було прихованого і репресованого"
— Яка ваша місія на фронті культурної дипломатії? З чого все почалося?
Культурна дипломатія може бути різною. Вона може бути на офіційному державному рівні, цим займається, наприклад, Український інститут. А я займаюся активізмом. Я створила твітер-аккаунт Ukrainian Art History, де зараз близько 32 тисяч підписників. Веду його англійською мовою і розповідаю про українське мистецтво.
— Тобто, ви орієнтуєтесь одразу на світ, а не на українську аудиторію?
Так. Але тут цю місію виконуватиме радіоблог "Українське мистецтво в іменах". Його прем'єра була сьогодні (13 листопада) зранку і ми якраз розпочали з Малевича. Тобто тут українською мовою розповідаю про історію українського мистецтва. Бо насправді ми також не дуже знаємо свою історію мистецтва, тому що всі роки радянського періоду вона була цензурована. І навіть на мистецтвознавчих факультетах більше говорили про російську історію мистецтва, але не про українську. Або про українських митців, але в контексті російської культури.
Оксана Семенік. Автор фото: Oleg Pereverzev
А твітер – це більше вже на англомовну аудиторію. Там я розповідають про нашу культуру. І насправді, я отримую дуже багато відгуків про те, яке чудове українське мистецтво, про яке зовсім не знали. І велика частина аудиторії – це або різні професори університетів за кордоном, або ті, хто вивчав історію мистецтва чи ведуть колонки про мистецтво в світових медіа. Вони, насправді, дякують і кажуть, як класно, бо вони про це не знали. Тобто, в них це також практично не вивчається в університетах.
— Як виникла ідея радіоблогу, які теми там підніматимуться і наскільки зараз складно реалізувати подібні культурні проєкти?
Мені здається, що після повномасштабного вторгнення цікавість до української культури збільшилася саме з боку українців. Це можна побачити навіть по книжкових видавництвах, які почали перевидавати українську класику і вона зараз дуже популярна. Це можна також помітити по тому, скільки людей ходить на виставки, наприклад, Марії Примаченко в Українському Домі. Тобто, я думаю, що ця цікавість зростає, бо ми нарешті розуміємо, скільки всього було прихованого і репресованого.
Щодо рейтингів, то я сподіваюся, що будуть слухати. Звісно, на радіо складно розповідати про мистецтво. Його треба дивитись. Тому разом із продюсеркою Іриною Славінською, яка дуже допомогла на всіх етапах, ми вирішили зосередитись на іменах і розказати про долі митців. Про те, як вони працювали і про їхнє мистецтво. Багато з цих митців були або забуті, або про них не можна було говорити в радянський час.
"Не все в російськомовних книжках про мистецтво – правда"
— А коли ви почали звертати увагу на те, що Росія привласнювала українських митців?
Я звернула на це увагу, як тільки почала цікавитись мистецтвом. Мені дуже подобався авангард і чомусь я (як і багато хто) вважала, що Малевич – це російський художник. Приблизно в 2015-16 роках були нові дослідження про Малевича як українського художника. Їх почали популяризувати. І тоді я почала розуміти, що не все, що написано в російськомовних книжках про мистецтво – правда. І чим більше я цим займалася, тим більше розуміла масштаб. Після повномасштабного вторгнення я завела цей твітер-аккаунт. Я не думала, що він буде дуже популярний. Але одразу було дуже багато підписників, і я зрозуміла, що треба це продовжувати. Минулого року я стажувалася в музеї Zimmerli у США. Там досить велика колекція українського мистецтва, і загалом мистецтва радянського нонконформізму, тобто мистецтва різного спрямування. Я почала робити там дослідження, і виявилося, що десь із 900-т, так званих, російських художників, приблизно 70 є насправді українськими художниками, ще 80 – з інших країн, і ще якусь частину не вдалося ідентифікувати. Схожу роботу проводила також Олена Мартинюк, яка працювала в цьому музеї до мене. Тобто цифри могли б бути набагато більшими. Потім я зрозуміла, що так само можу проаналізувати колекції Метрополітен-музею, Смітсонівського та інших великих музеїв в Америці. Там дійсно дуже багато українських художників, бо там велика діаспора і багато людей туди емігрувало. Тому я вирішила писати їм листи і зробити кампанію в своєму акаунті в твітері, щоб люди також писали цим музеям і говорили про ці несправедливості.
— Розкажіть про кейси, коли ви розвінчали нав'язані Росією міфи про митців.
Якщо говорити конкретно про кейси, коли музеї дійсно щось змінили в своїй колекції, то це музей Метрополітен, у якого в постійній експозиції є картини Ілля Рєпіна і Архипа Куїнджі, а також "Українські танцівниці" Едгара Дега (Національна галерея Лондона – ред.), які були записані там російськими танцівницями. Але насправді дуже багато людей до цього долучилися. Наприклад, колишня директорка Одеського художнього музею Олександра Ковальчук з офіційними листами зверталась до Метрополітен з приводу Куїнджі. Інші люди також писали листи музею і пояснювати, що ці художники є українськими. І музей почав робити переатрибуцію. З іншими музеями дуже складно комунікувати, бо вони говорять, "чому ми маємо це змінювати, якщо це була Російська імперія"? Хоча ти аргументуєш, що у вас написано ж не "Російська імперія", а "Росія". Це складно.
"Бо це був би величезний міжнародний скандал…"
— Як тоді можна доводити таким музеям зворотне?
Я в таких випадках прошу показати, де у вас в колекції написано про, наприклад, якогось ірландського художника – "Британська імперія"? Або про художника з Індії, Єгипту чи інших територій, які були колонізовані Британською імперією, що це "Британська імперія"? Звісно, такого не знаходиться. Бо це був би величезний міжнародний скандал, якби про митця з Індії написали "Британська імперія". Але з Україною це чомусь працює. У них є ще таке "виправдання". Мовляв, Російська імперія – це "нетипова імперія, бо вона колонізувала країни не за океаном, а, по суті, своїх сусідів". І це дуже нетипово для інших імперій. Тому складно, насправді. Всі розуміють абсурдність ситуації, але при цьому ці зміни не відбуваються. По-перше, мені здається, їм дійсно складно прийняти ці рішення і це все дуже довго. А по-друге, багато колекцій і робіт, на жаль, були передані музеям від різних російських колекціонерів. Наприклад, Олександра Екстер майже вся була у власності в декількох великих російських колекціонерів-олігархів і вони ці твори передавали в музеї як подарунок. Тому музеї не хочуть змінювати. Хоча Олександра Екстер прожила в Москві лише три роки. І тільки через ці три роки її називають російською художницею.
