Ірина Цілик. Автор фото: @ Nastya Telikova
"Три реакції на стрес – бий, біжи, замри"
— Який з останніх фільмів тебе вразив?
Я нещодавно переглянула серію короткометражних ігрових метрів, які зняли мої колеги ще минулого року. Насправді, для мене це був особливий досвід, тому що я весь минулий рік могла тільки спостерігати за тим, як мої колеги взяли в руки камери і швидко почали реагувати на всі ці події. І навіть минулої весни були створені стрічки, які вже ловили ті швидкі миті нереальної-реальності, які потрібно було хоч якось законсервувати. Для мене був дуже цінним досвід співпереживання всіх цих емоцій разом із ними. І загалом я хочу подякувати моїм колегам, які не завмерли від стресу, а почали бити різними способами, взявши в руки камери або пишучи про все те, що має бути осмисленим і зафіксованим уже сьогодні. Тому що ми дуже швидко змінюємося. І щоб ми пам'ятали, ким були вчора, насправді дуже важливо все це фіксувати.
— Та внутрішня німоті, яку ми всі переживали, вона також стосується людей за камерою?
Про себе я зрозуміла, що я якраз із тих, хто завмирає. Ці три типи реакції на стрес – бий, біжи, замри. Два найбільш травматичних періоди в моєму житті – це дні розстрілів на Майдані й початок повномасштабної війни в Україні. Обидва ці періоди змусили мене завмерти в різних сенсах цього слова. Я зараз більше говорю про писання, тому що ми розуміємо, що частина моїх колег обрала спосіб бити в прямому сенсі цього слова. І це також окрема історія про те, як люди мого покоління або значно молодші взяли в руки зброю, щоб захищати своє. Я також продовжую думати про тих, хто в тилу. З одного боку, ми маємо свободу і привілей говорити або мовчати. Ми вільні обирати. З іншого боку, ті, хто виживуть, напевно, зіткнуться з питанням відповідальності. Тому що свідчити, обираючи для цього різні інструменти, важливо. І я думаю, що все-таки українські митці мусять заповнювати ці білі плями.
"Мене заворожують можливості анімації"
— Над чим ти зараз працюєш, чи відчуваєш в собі сили над чимось працювати?
Загалом мені довелося багато писати після повномасштабного вторгнення. І писати не те, що я звикла робити до цього. Бо раптом посипалися різні пропозиції, колонки, есеїстика. І насправді цей спосіб говоріння виявився для мене не тільки дуже доречним, а й значною мірою цілющим. Тому що, пишучи для іноземних медіа, мені вдається певним чином дистанціюватися від того, про що я пишу, особливо завдяки використанню англійської мови як інструменту. Пишучи для людей з інших країн, мені довелося і самій багато на що подивитися інакше. Я вдячна цій можливості.
Захар Давиденко та Ірина Цілик
Стосовно кіно. Я зараз працюю над розробкою нового проєкту. Це буде цілком новий для мене жанр. Я знову в ролі початківиці й дебютантки, тому що хочу спробувати анімаційну документалістику. Є такий дивний і достатньо популярний жанр в кіно, коли ми розповідаємо про цілком реальні речі реальних людей, але використовуємо для цього інструмент анімації.
— Бо це безпечніше?
Мене заворожують насправді можливості анімації. Також мені здається, що анімація добре дружить з поезією. А я все таки залишаюся поеткою в тому, що я роблю в просторі кіно. Тобто я говоритиму про досить непрості для себе речі, і це можливо вперше я заходжу також на дуже інтимну для себе територію. Це буде фільм з робочою назвою "Червона зона". Він про мене, мою сім'ю, моїх друзів, про людей мого покоління, про ті зміни на тонких рівнях, які відбулися з нами під час війни і не завжди помітні. Але мені хочеться про це поговорити, причому достатньо щиро і чесно. І це, я відчуваю, буде непростий шлях.
— Існує думка, що сьогодні не час для українського кіно не про війну. Що ти думаєш з цього приводу?
У мене дуже неоднозначні відчуття з цього приводу. Тому що з одного боку ми стали заручниками теми війни. І це зрозуміло. Якщо вже майже 10 років війна настільки глибоко змінює наше життя на всіх рівнях, то очевидно, що ми про це не можемо не говорити. З іншого боку, мене бентежить те, що від нас ніби тепер тільки цього і чекають, якщо говорити про певні запити від світової кіноспільноти. Але не хотілося би, щоб ми були цікаві тільки цими історіями. Хочеться залишити цей простір для інших фільмів, книжок і так далі. Тому не знаю поки, як з цим бути. Думаю, що сама я ще довго не зможу "видихнути" тему війни. І, зрештою, війна ще не завершена.
— Якби тобі вдалося абстрагуватися і знайти в собі силу зараз написати книжку або зняти кіно не про війну, про що б це було?
Напевно, це були б спостереження за людьми мого покоління. Мені хотілося би і писати, і знімати про стосунки в родинах, про питання близькості. Мені б дуже хотілося знімати фільми про любов. Мені самій, як глядачці, дуже сильно бракує таких фільмів в нашому просторі. І, зрештою, чому б не знімати фільми про любов під час війни? Про це мені, мабуть, і хочеться далі говорити.
"За кордоном нас почали пізнавати глибше"
— Багато митців говорять про те, що війна змінює внутрішню оптику і сприйняття реальності. Що ти зараз за собою помічаєш, чого раніше ніколи не було?
Це велика і багатошарова тема. По-перше, я не пам'ятаю себе в довоєнному часі. Мені здається, що ця війна почалася так давно. І всі ці 10 років – це низка різних великих і маленьких метаморфоз. Я не пам'ятаю, ким я була раніше. Якщо зазирнути дуже далеко, то я була дівчинкою, яка виросла в цілком інших запропонованих обставинах, яка росла в тотальному російськомовному оточенні. Тобто цей шлях був довгим. Він почався ще в 90-ті, коли я завдяки тим чи іншим гачкам знайшла в собі бажання шукати власну ідентичність. Тоді не було цієї війни в прямому сенсі, але на якихось рівнях вона була присутня. Тому це був довгий процес і ці подорож не завершена.
— Що ти найчастіше артикулюєш, як мисткиня, коли потрапляєш на закордонний майданчик і розумієш, що тебе слухають?
Насправді я часом почуваюся, що ніби потрапила в певну пастку. Я ніколи не любила формат інтерв'ю. Я не дуже люблю формат якихось дискусій, круглих столів. Я скептично до цього ставлюся. Але так склалися, що частиною моєї роботи є також оце публічне говоріння. Я не схильна переоцінювати власний вплив на полі культурної дипломатії. Але якщо обставини складаються так, що мене запрошують знову і знову, щоби говорити про Україну, пропонувати сьогоднішні наративи про українців світові, то я відчуваю в цьому певну відповідальність. Хоча мене роз'їдають сумніви, бо я не вважаю, що я можу говорити від України загалом. Я дивно почуваюся в цій ролі, але так уже виходить, що всі ці роки війни мене запрошують знову і знову говорити на різних майданчиках. Цікаво порівнювати також ці діалоги. У перші роки війни в мене було відчуття постійно якоїсь стіни, яку ти не можеш пробити. Зараз нас почали пізнавати глибше, я бачу жадібний інтерес різних колег, інтелектуалів, просто глядачів і читачів по всьому світу щось більше знати про Україну. Якщо виникають питання, ми мусимо пропонувати відповіді. Так само я розумію, що це має бути діалог в обидва боки. Бо ми настільки сфокусовані на своєму сьогоднішньому горі, що забуваємо про те, що ми також мусимо цей світ пізнавати глибше. Так, ми травмовані. Але мусимо шукати доречні форми, щоб бути почутими. І вже сьогодні я відчуваю, що в мені трохи більше ресурсів, щоб говорити спокійніше і говорити мовою фактів про ті чи інші речі.
— Ти втомилася від ролі цього рупора?
Не знаю. Часом у мене є відчуття, що все це недостатньо ефективно. Часом ти розумієш, що ти витрачаєш на це так багато сил, свого життя, ресурсів. А іноді навпаки. Ти отримуєш сигнали від різних людей про те, що все це було почутим, якісь зерна в ґрунті поступово проростають. Тут проблема якраз у тому, що результати цієї роботи не швидкі. Іноді не вистачає терпіння. Але я переконую себе в тому, що робота моїх колег на цьому полі, моя якась частка, все-таки має хоч якийсь сенс.
— З якими твоїми тезами закордонній аудиторії найважче миритися?
Важко сказати. Насправді, останні мої досвіди швидше позитивні. Цього року в мене були виступи, коли я відчувала, що все це працює. Наприклад, у Німеччині під час Лейпцигського книжкового форуму ти говориш для великої аудиторії, переважно німецьких слухачів, і говориш некомфортні речі. Але ти знайшла такі слова, таку форму, що тебе слухають. Тому що не секрет, що та ж "стара" Європа довго сприймала нас винятково як культурного сателіта Росії. І ми досі бачимо, що дуже незначна частина людей готова відмовлятися від тих поглядів, які вони так довго будували роками. Також у мене нещодавно був цікавий досвід у Принстонському університеті. Я виступала і, звісно, хтось в залі зачепив тему, чому ми, українські митці, досі переважно не готові співпрацювати в будь-яких формах із російськими інтелектуалами, чому ми відмовляємося від участі в якихось культурних заходах? Я дуже довго говорила і знайшла доволі багато раціональних пояснень, "чому". Для мене потім стало несподіванкою, що в залі були росіяни. Ці слова були адресовано не їм. Але важливо те, що вони там були, досиділи до кінця і чули, що кажу я. Там не було ніякої образи їхньої гідності. Навпаки, я намагалася пояснити аргументовано, чому зараз не час для цих перехресть.
— Чи уявляєш ти бодай якусь форму співпраці з росіянами в публічному просторі зараз? За яких умов таке може статися?
Насправді, в мене немає відповіді на це дуже непросте питання. Я місяць чи два тому писала в Фейсбуці про свої сумніви, про те, що у мене є багато питань до того, як нам діяти далі. Тому, ні. Я не знаю, як діяти ані мені, ані моїм колегам, і я не беру на себе відповідальність за ці рішення. А загалом, ще занадто рано. Війна ще не завершена, Росія не програла цю війну, не визнала свою провину. Репарації не виплачені, хоча це щось для мене з серії нереального. Я розумію, що історичні аналогії не можуть бути цілком доречними і релевантними, але для мене це те саме, що в 1943-44 роках говорити про якісь спільні круглі столи, наприклад, німецьких інтелектуалів, які були опозиційними до нацистської Німеччини, з євреями, українцями, поляками і так далі. Ні. Якщо це і були якісь певні перехрестя, то вони були дуже незначні, невиразні. І поле для діалогів виникло пізніше, коли війна була завершена.