Психологиня Лідія Смола про фаталізм, чорний гумор і любов до життя українців під час війни

Психологиня Лідія Смола про фаталізм, чорний гумор і любов до життя українців під час війни

Як оцінити чорний гумор, що іноді дозволяли собі українські користувачі соцмереж із приводу загибелі на єгипетському курорті Хургада російського туриста внаслідок атаки акули? Українці відреагували на це саме чорним гумором, а не зловтіхою і ненавистю. Водночас чи справді люди під час війни настільки звикли до свого страху, що не звертають уваги на сигнал повітряної тривоги? Де межа між виправданим фаталізмом і знеціненням життя? На ці запитання відповіла в ефірі Радіо Культура психологиня Лідія Смола.  

0:00 0:00
10
1x
Програма:

Люди ховаються в метро під час ракетного удару по Києву, 29 грудня 2022 р. Фото: AP

"Гумор – це однозначно добре"

— Про цінність людського життя тривають бурхливі дискусії в соціальних мережах. Черговим приводом для обговорень стало відео з єгипетського курорту Хургада, де російського туриста з'їла акула. Натомість, українці почали чорно жартувати з цього приводу. Водночас інша частина українців почала критикувати ці чорні жарти – мовляв, ми опускаємося до знелюднення. І, чорно жартуючи, ми нібито уподібнюємося росіянам. З точки зору психології, ми можемо, не знелюднившись, чорно жартувати?

Щодо гумору, згадаю слова одного із засновників позитивної психотерапії Носсрата Пезешкіана, який говорив: "Ми маємо здібність жити, і те, що "підсолене" гумором, довше зберігається". Тобто гумор нам допомагає вистояти і зберегти себе в нелюдських обставинах. Тому гумор – це однозначно добре. Меми – це непоганий спосіб випустити суспільне напруження. Адже напередодні цього трапилася трагедія – затопили цілий регіон (підрив окупантами Каховської ГЕС). Україну при цьому не тільки не підтримали, не надали вертольоти тощо, а ще й припустили, що не все в цій історії однозначно. І тут доречно згадати слова Лесі Українки "щоб не плакать, я сміялась". Тому безглуздо говорити про знелюдненість людей, які рятують не лише людей, а й тварин, собак, котів, їжаків тощо. Ризик у тому, щоб не перейти певну межу. Про що сказала і нобелівська лауреатка Олександра Матвійчук. Щоб ми не звалилися в чорну лють і ненависть.

— Українці відреагували чорним гумором, а не зловтіхою і ненавистю.

І це – про силу, про здатність жартувати в нелюдських обставинах.

— Коли ми говоримо про цінність життя, мимоволі дивуємося щодо ставлення українців до свого здоров'я. Чому ми не йдемо до лікаря, коли є симптоми? Як жартує мій знайомий хірург: "в українців, мовляв, є дві хвороби – перша, яка сама мине, і друга, яка вже не лікується. Це ж стосується і психічного здоров'я: коли у нас є проблема, ми не йдемо до психолога, а вирішуємо її за допомогою друзів і знайомих. Чому ми так не цінуємо здоров'я і життя особливо під час війни, коли бачимо стільки смертей навколо?

Є люди, які цінують. Під час нещодавніх денних обстрілів, наприклад, я спустилася в метро, і там була маса людей. В лютому на початку війни в метро також була величезна кількість людей. Є люди, які цінують і бережуть життя. Є поняття адаптивності. Людина втомлюється і вичерпує ресурси. Тобто люди не стільки не цінують життя, скільки потрапляють в емоційну яму, тобто, емоційно заморожуються. Натомість, є люди, які продовжують берегти своє життя, тримають себе в певних рамках. Ми живемо в трьох просторах – фізичному, соціальному й політичному. І якщо ми щось у нашому фізичному і соціальному просторі не бачимо, це не означає, що цього немає. Тобто є люди, які справді нехтують безпекою, а є, які понад рік із домашніми тваринами справно ходять у бомбосховище. Тому не варто узагальнювати в будь-яких питаннях.

"І голодомори, і репресії закладали в людях оцей фаталізм"

— Чому люди, котрі не ходять в укриття, ставлять на шальки терезів своє життя? Невже ми настільки звикли до свого страху, що можемо не звертати уваги на сигнал повітряної тривоги?

Я припускаю, що певна частина людей переживає те, що ми називаємо адаптацією до війни. Також в їхніх випадках йдеться про елемент фаталізму: буде, то буде. Ми можемо говорити про втому і адаптивність. Адже психіка людини адаптується до нелюдських обставин. На думку багатьох фахівців – антропологів, психологів – українське суспільство, яке не ходить до лікарів і психологів, за своїм психотипом вважається підлітковим. Тому у нас емоційні гойдалки, безкінечні суперечки, де ми часто сперечаємося не за щось, а проти когось. Оцей підлітковий супротив – "на зло мамі відморожу вуха" – оце про нас. Безумовно, війна додала нам трішки тверезості й дорослішання. На жаль, більшість українців не мають такого вбудованого елементу, як причинно-наслідкові зв'язки. Якщо, приміром, ми не будемо слідкувати за здоров'ям, ми його втратимо. Симптоматика хвороби, на відміну від власне хвороби, сприймається людьми, як якийсь незрозумілий об'єкт, який говорить до тебе якоюсь незнайомою мовою: щось відбувається в організмі незрозуміло чому. Симптоматика не ототожнюється з процесом розвитку захворювання. Улюбленою грою українців, як ми знаємо, є наступання на граблі. 

— Тобто ми – фаталісти, і цей фаталізму почасти виправданий, бо не скрізь є ті ж укриття і можливість до них дістатися за кілька хвилин?

Цей фаталізм закладався в нас історично. Варто лише згадати, що прошито в нашій історії: дві величезні світові війни, де Україна була театром воєнних дій, ми пройшли голодомори, колективізацію, знищення забезпечених селян, потоплення сіл, які повставали проти цього. Давайте згадаємо Жукова, який під час форсування Дніпра, і це задукоментовано в багатьох мемуарах, говорив: "Чим більше (українців) потоне, тим менше буде зрадників". І голодомори, і репресії закладали в людях оцей фаталізм. Тобто репресивні машини і машини війни, які котилися нашою землею, вони формували в людині оце фатальне відчуття, що від неї не так багато залежить. Тут пощастить, а тут не пощастить. Мені здається, що це і є елемент, закладений історично. Але, окрім закладеного в нас фаталізму, є ще така річ, як знецінення, яке вшите в наше повсякдення: "мале-дурне, ти гвинтик, який ні на що не впливає" тощо. Нам нав'язувалася традиція знецінення життя. Вона, безумовно, не настільки сильна, як, приміром, у росіян, котрі, зазнавши поранення на полі бою, самі себе пристрілюють. Росіяни, над якими знущалися ПВК "Вагнер", не спрямовували зброю на них, а закінчували життя самогубством. Там життя немає цінності взагалі. Але попри цю репресивну машину, яка прокотилася нами, ми зберегли жагу до життя, нашу кухню, наші ритуали і наші традиції. Все це свідчить про нашу величезну любов до життя.

Останні новини
"Колективний Захід все-таки вірить в нашу перемогу" — огляд світової політики щодо України від дипломата Моцика
"Колективний Захід все-таки вірить в нашу перемогу" — огляд світової політики щодо України від дипломата Моцика
"Найбільшу загрозу люди з ПТСР становлять для себе". Як лікувати "невидимі рани" розповідає патофізіолог
"Найбільшу загрозу люди з ПТСР становлять для себе". Як лікувати "невидимі рани" розповідає патофізіолог
"Необхідно знайти баланс між мобілізаційними потребами для ЗСУ і для економіки", – Балін
"Необхідно знайти баланс між мобілізаційними потребами для ЗСУ і для економіки", – Балін
"Про погіршення польсько-українських відносин не йдеться": Керик про зміну виплат для українців
"Про погіршення польсько-українських відносин не йдеться": Керик про зміну виплат для українців
Сила в неоднозначності: Phil it & Roxolana видали спільний мініальбом "Коли квітне папороть"
Сила в неоднозначності: Phil it & Roxolana видали спільний мініальбом "Коли квітне папороть"
Новини по темі
"Про погіршення польсько-українських відносин не йдеться": Керик про зміну виплат для українців
Промінь рекомендує: SWOIIA з треком "Пташка"
ANNEI: У мене вистачає сил поєднувати роботу на беквокалі та сольну кар'єру
Сергій Воронов (Джозерс): Втрата контролю над своїм майбутнім, над власним тілом і діями — абсолютно розповсюджене явище
Паліндром: Я — такий трохи брудний голуб, у якого на шиї висить окраєць хліба з виїденим м'якушем