"Не можна втрачати надію!" Заступник голови УТОС Новосецький звернувся до воїнів, які втратили зір

"Не можна втрачати надію!" Заступник голови УТОС Новосецький звернувся до воїнів, які втратили зір

"Ми продовжуємо жити і долати труднощі", – зазначив Радіо Культура заступник голови Центрального правління Українського товариства сліпих Михайло Новосецький, розповідаючи про життя незрячих людей під час війни. "У мене був випадок, коли я зайшов у протитанкові "їжаки" і заплутався в них, а повз мене проходили молоді люди і не звертали на мене уваги", – сказав Михайло Новосецький. За його досвідом, коли незряча людина потрапляє в складну ситуацію, часто в Україні просто не звертають на це уваги. Водночас він наголосив – усупереч труднощам "можливість жити є.  І не просто жити, а бути потрібним своїй родині й українському суспільству!" Михайло Новосецький адресував ці свої слова і воїнам, які втратили зір. УТОС разом із психологами надає допомогу пораненим на війні. 8 червня товариству виповнюється 90 років.

0:00 0:00
10
1x

Михайло Новосецький. Фото: Укрінформ

— Розкажіть, будь ласка, про діяльність товариства сліпих під час війни.

Під час війни Українське товариство сліпих, насамперед, піклується про членів своєї організації, особливо про тих, які проживають у місцях бойових дій. Решта людей, які мешкають на відносно мирних територіях, продовжують жити своїм життям – працювати над тими проблемами, які потребують вирішення. Це, насамперед, транспорт і медичне обслуговування, і в цих питаннях нам важко обійтися без допомоги. Попри ці проблеми, ми продовжуємо працювати в галузі культури, працюють спортивні секції, клуби, гуртки художньої самодіяльності та гуртки за інтересами. Безумовно, робота в культурній галузі для нас складніша, адже незрячу людину важче навчити сценічній майстерності або грі в шахи. Але ми продовжуємо жити і долати труднощі в сучасних умовах.

— Як ви оцінюєте інклюзивність українських міст? Чи покращується створення безбар'єрного простору?

Як на мене, зміни почали відбуватися в останні роки перед повномасштабним вторгненням. У столиці з'явилися тактильно-направляючі доріжки, в метрополітені – звукові маячки для незрячих. Усе більше встановлюється пандусів для людей на візках. Однак, найбільше, як на мене, потрібно сьогодні працювати з українським суспільством. На жаль, ми не бачимо допомоги сторонніх осіб, і, коли незряча людина потрапляє в складну ситуацію, часто люди просто не звертають на це уваги. Суспільству все ще бракує розуміння, що навколо живуть люди з різними потребами, які іноді потребують елементарної допомоги. У мене був випадок, коли я зайшов у протитанкові "їжаки" і заплутався в них, а повз мене проходили молоді люди і не звертали на мене уваги. Тож очевидно, що потрібно більше просвітницької роботи для змін у свідомості людей.

— Під час війни багато і цивільних, і військових отримують травми очей. Чи допомагає ваше товариство адаптуватися людям, котрі втратили зір?

Я сам свого часу, будучи здоровою людиною, втратив зір. Тут потрібні, скажімо, не лекції, а багато особистої уваги. Наші колеги, наприклад, приходили в Київській госпіталь до військового, який втратив зір і перебував із цього приводу в дуже пригніченому стані. Ми разом з психологом почали, зокрема, розповідати йому, що серед нас є тотально незрячі люди, які й працюють, і навчаються, займаються спортом, художньою самодіяльністю, виступають на сцені, читають спеціальні книги. Тобто можливість жити є!  І не просто жити, а бути потрібним своїй родині і українському суспільству! Сьогодні багато поранених у госпіталях, і члени нашого товариства, наскільки можуть, відвідують всіх, хто потребує допомоги. Тому принагідно хочу звернутися до військових, які мають проблеми з зором: будь ласка, звертайтеся до нашої організації! Наші представництва є скрізь по Україні, і вам нададуть величезну підтримку. В Україні дуже велика спільнота незрячих людей, і ми живемо, працюємо, інтегруємося в суспільстві співпрацюємо з місцевою владою, маємо пільги в певних питаннях. Не можна втрачати надію, життя триває.