Як це було?
В середині грудня розпочався наступ більшовицьких військ в Україну, який вони вели в основному через Харків. З Харкова на Київ більшовики рухались через Полтаву, а залізнична лінія Київ-Москва, де власне й є станція Крути, розглядалась більшовиками як допоміжна. Тому там діяли невеликі загони більшовицьких матросів, а основний напрямок був під Полтавою.
Військове керівництво України прийняло рішення, що основні українські військові сили мають піти також під Полтаву, що логічно. Й, власне, гайдамацький кіш Слобідської України та інші добровольчі загони вели бої там. А на чернігівський напрямок, на Крути, під Бахмач було відправлено допоміжні сили. Це були в основному загони, сформовані з юнаків Київської військової школи імені Богдана Хмельницького. Юнаки – це не молоді хлопці, це слухачі цієї школи. Це люди з військовою освітою, які знайомі зі зброєю, які знають як стріляти і що таке військова дисципліна. І фактично весь тягар бою, який стався 29 січня, винесли саме вони.
Разом з тим, в цьому загоні юнаків був ще студентський курінь: туди записалися добровольці, студенти й випускники, активісти молодіжних організацій, в тому числі й декілька гімназистів старших класів з різних навчальних закладів Києва. Саме вони потім стануть жертвами розстрілу.
В певний момент більшовики побачили, що на полтавському напрямку їм чинять дуже потужний спротив і перейшли на колію Київ-Москва, опинившись в Бахмачі. Там почалися сутички і 29 січня стикнулися вже в Крутах.
Під час бою стало відомо, що у місті Ніжин один із українських полків оголошує про свій нейтралітет і про те, що якщо раптом в Ніжин прийдуть більшовики, вони не будуть цьому протидіяти.
Керівник бою, Тимченко, ухвалює рішення, що треба відступати, бо якщо в Ніжин раніше зайдуть більшовики, вони всі загинуть, адже опиняться в оточенні. Чекали довго, поки всіх зберуть, але, очевидно, всіх не дочекалися. Це вже було фактично завершення бою, точного підрахунку, скільки приїхало і скільки має бути, не було, бо є поранені, є зниклі безвісти.
Не дочекалися, мусили виїхати і, за моїми підрахунками, 36 осіб, оті недосвідчені студенти спізнилися і прийшли на станцію Крути тоді, коли там були більшовики. Їх арештували і після того декого з них розстріляли, а декого – відправили в Харків в шпиталь. Більшовики відібрали всіх поранених, посадили в поїзд і відправили в Харків, я думаю, аби показати свою гуманність. Тим людям пощастило, вони змогли втекти зі шпиталю. А решту розстріляли прямо там на станції.
В самому Києві про бій під Крутами практично нічого не знали. Загальна розруха, самотаж з боку залізничників, адже на станції Дарниця був страйк, телеграми не так просто було відпраити і поїзди не так просто їздили, в самому Києві був більшовицький заколот.
Звідки взявся трагічний дискурс довкола Дня пам’яті героїв Крут?
Трагічний наратив справді був переважаючим ще навіть п'ять років тому. Були суцільні плачі, трагедія і аналогічні вислови. Зараз акцент трохи змістився нібито на подолання міфів. Я помітив, що на заходах цього року є слово "міф".
Трагічність того бою веде свою історію з березня 1918 року, коли тільки з’явилися перші повідомлення про те, що сталося під Крутами. Відразу пішов шквал критики діючої на той час влади. Під час похорону крутянців звучали фрази про даремну жертву. Це зрозуміло у 1918 році, адже це була жива рана. Справді, під Крутами загинуло семеро гімназистів і ще близько двох десятків студентів достатньо молодого віку.
Мені видається, що усі наступні покоління також підхопили трагічність цієї події і вона довший час існувала в еміграції. З відновленням незалежності України люди, які шукали інформацію про Крути, зверталися до діаспорних текстів, де був от такий дискурс трагічності.
Фото: Український інститут національної пам'яті
