Анастасія Багаліка про підтримку родин військових під час війни

Анастасія Багаліка про підтримку родин військових під час війни

За 10 років війни в Україні не створили інституції підтримки родин ветеранів. Це констатує в ефірі Радіо Культура ведуча, журналістка Громадського радіо, гендерна координаторка проєкту "Жінки – це 50% успіху України" Анастасія Багаліка. І додає: "Коли ми говоримо про якісь інституційні речі щодо підтримки родин військовослужбовців, військовослужбовиць, ветеранів, ветеранок, то ми говоримо про те, з чим доведеться розбиратися нам самим".

0:00 0:00
10
1x

Анастасія Багаліка. Фото: ФБ-сторінка Анастасії Багаліки

За 2,5 роки змінилося майже все

Анастасія Багаліка – мама чотирьох дітей і дружина військового. Як твоє життя змінилося останнім часом з урахуванням усіх цих ролей?

Очевидно, що змінилось дуже сильно, бо війна змінює всі контексти, а контекст материнства тим паче. Додалася за 2,5 роки нова для мене роль – дружина військовослужбовця. Змінилося майже все. 

Що ти думаєш із приводу ідеальності дружини військового?

По життю ідеальність – це якась шкідлива концепція. Якщо говорити про дружин військових, тут треба розуміти, що всі ми дуже різні. І чоловіки, які є зараз військовими, теж усі дуже різні, в усіх дуже різні стосунки і часто ми намагаємось, як суспільство, оцінити, наприклад, комунікацію і стосунки людей. У кожної пари є свій контекст, є якась своя точка, з якої вони зайшли в цю війну. І понад 2,5 роки повномасштабного вторгнення або підсилили те, що було, або внесли якісь свої корективи, щоб цей стан, з яким люди заходять у війну або підсилити, або якимось чином видозмінити. 

Якщо я, наприклад, говорю про свій досвід, то ми одружилися під час повномасштабного вторгнення із моїм чоловіком. Це було за місяць до того, як його мобілізували. І зрозуміло, що у нас дуже багато непрожитого, як пари, як подружжя, дуже багато відкладених якихось мрій, справ. Цей відкладений непрожитий досвід теж тисне. Але, з іншого боку, він дозволяє, мабуть, і мені, і моєму чоловіку мріяти про майбутнє і вірити в нього. Якщо ж ми говоримо про, наприклад, ті пари, які цей спільний досвід вже мають і сумують за ним, то чи додає це якогось контексту в їхнє щоденне спілкування? От відчуття того, що щось у них забрали? У всіх нас щось забрали, але у всіх забрали різне, правда? 

Повертаючись до ідеальності, мені здається, що в цілому нашому суспільному обговоренню певних проблем дуже шкодить такий момент, коли певні речі обговорюють люди, які такого досвіду не мають. І намагаються оцінити зі своєї позиції те, чого вони не проживали. Люди, наприклад, із цивільним досвідом починають обговорювати військові події, військові операції, рішення військових. Коли люди, які не мають досвіду чекання з війни, проживання війни в статусі жінки, яка очікує, дружини, коли вони намагаються оцінити, наскільки правильно чи неправильно вона спілкується зі своїм партнером… Оця концепція, що ти робиш так, значить ти хороша, або ти робиш не так, значить ти погана не повинна звучати – вона шкідлива. Загнати жінку, яка очікує свого партнера, в провину за те, що вона щось робить не так – це не те, що буде давати їй додаткові сили, щоб в цій ситуації протриматися і чекати далі й підтримувати свого чоловіка. Якщо ми вже говоримо про комунікацію дружини, яка очікує з війни, то поради або якісь речі, які є власним досвідом, варто озвучувати трошки в іншому концепті. Це не має звучати, як намагання загнати жінок в ідеальність. 

Це застигання є

Давай слово "чекання" трошечки розберемо. Дуже часто люди кажуть, що "вона чекає"… І таке враження, що вона сіла і три роки дивиться вдалину мовчки. І застигла. 

Це правда. Хоча, чесно кажучи, іноді я розумію, що деякі мої стани справді трошки подібні до того, що ти в якийсь момент застигаєш, тому що ти намагаєшся за всім встигнути, знайти час, щоб трошки відпочити, знайти час, щоб відрефлексувати якісь новини, які надходять. І оце застигання все ж таки присутнє. Від цього нікуди не подінешся. Бо якісь рішення ти не ухвалюєш, тому що твій партнер не тут і ти не можеш їх ухвалити, якісь ситуації ти не до кінця проживаєш, тому що розумієш, що зараз на це не вистачить ресурсу і ти їх відкладаєш. Тому це застигання є. В мене за ці 2,5 рока теж є досвід чекання просто в статусі щойно одружених. У мене є досвід чекання вагітною. У мене є досвід чекання і проживання цього всього з геть маленькою дитиною на руках, з новонародженою. Вона росте, формує для себе уявлення про те, що є родина, люди, які її оточують, і, наприклад, вперше, коли тато приїхав у відпустку після того, як вона вже народилася і їй було пів року і вона не злякалася його і досить швидко прийняла… Але я питаю себе, чи буде це так, коли він приїде у відпустку, коли їй буде, наприклад, рік. І чи буде ця відпустка? Це теж окреме питання. І я розумію, що дуже багато в чому жінки, які очікують своїх чоловіків з війни і намагаються підтримати їх, прожити цей стан разом, як родина, вони дуже багато в чому вразливі. І ця щоденна вразливість людині, яка не має такого досвіду, може бути неочевидною. Це геть інший набір можливостей, коли двоє партнерів разом і вони якісь операційні задачі щоденні вирішують разом. 

Коли ж ти долаєш ситуації, коли ти знаходиш сама, як із ними розібратися, ти от за якийсь час, коли вгамуються емоції, адреналін спаде, ти думаєш: "оце я молодець все ж таки!" А, з іншого боку, ти розумієш, що такі життєві ситуації, які ти вирішуєш сама щоденно, не розбалансували тебе. Тому ти не знаєш, де наступного разу виникне оця твоя вразливість.

До повномасштабного вторгнення це було історією дуже невеликої кількості людей

Що робити, щоб підтримати дружин військових і чому на третьому році великої війни і на 10-му році війни загалом ми досі ще маємо в процесі таке обговорення? 

Мабуть на 10-му році війни з Росією загалом ми маємо це обговорення, тому що до повномасштабного вторгнення це було проблемою, історією дуже невеликої кількості людей і тих родин, які мали досвід такий, як зараз проживає набагато більша частина суспільства. І це, мабуть, провина, в першу чергу, всього суспільства, що ми настільки ізолювали цю групу, ці родини, чиї рідні служили в АТО, потім в ООС, мали ветеранський статус, що ми не звертали увагу на те, а як вони розбираються з цим всім, коли немає тривалий час – роки і роки можливості проживати це життя разом. Ми за ті сім років не створили інституції підтримки. І я не знаю, чи могли насправді?!

Коли ми говоримо про якісь інституційні механізми, з одного боку, завжди мені є що закинути, з іншого боку я думаю, а як би інші держави на нашому місці впорувалися із цим усім. Є ж дуже багато речей, які впливають на контекст. Є, наприклад, контекст того, що ми дуже молода держава, є контекст того, що ми нація, яка пережила геноциди, може навіть не один. Інституції не завжди були нашою сильною стороною, які у кожної бездержавної нації, яка врешті добивається своєї державності. Їх треба вибудовувати. Коли ми говоримо про якісь інституційні речі щодо підтримки родин військовослужбовців, військовослужбовиць, ветеранів, ветеранок, то ми, очевидно, говоримо про те, з чим доведеться розбиратися нам самим. Тобто так само, як в усіх проєктах, на які державу врешті штовхає суспільна думка. Тобто спочатку ця суспільна думка має сформуватися, визріти, викристалізуватися, ми маємо зрозуміти, чого ми хочемо і як, і врешті ми затягуємо в цю історію державу. Мені здається, воно з усіма подібними історіями, які можна порівняти, було саме так.

Попри те, що є контекст війни

Що тобі дає ресурс?

Іноді перед сном полежати і подумати подовше – це ж щось таке, що якщо ти не зробиш, то ти будеш ходити з цими думками і вони тебе будуть гризти і накопичуватись. Тому іноді жертвуєш сном і лежиш, думаєш над своїм життям. Що дає мені ресурс? Я думаю, що насправді в різних ситуаціях це дуже різні речі. Коли йдеться про те, щоб вивести набір операційних задач, які у мене є, які стосуються побуту, якихось ремонтів машини, щоденних справ, ситуацій на дорозі, якихось завдань, школи, курсів – великої кількості цього всього щоденного, то я дуже часто знаходжу ресурс в якихось моїх персональних досягненнях. І в роботі, наприклад. Я розумію, коли я щось роблю добре на роботі, я цим маю якісь підстави пишатися. Я відчуваю, що це мені додає ресурсу. Виходить, що коли мені є за що себе похвалити, окрім як за заведення дітей в школу, вчасне вставання, гарне заплітання косичок… Але якщо говорити про речі більші, і коли вони є, то я собі кажу: "ого, так!". Це мені дає трошки сил, щоб приготувати вечерю або вчасно проконтролювати, щоб всі вклалися спати і зранку встали і не створювали проблем в плануванні наступного дня. Коли я говорю про якісь робочі задачі, вивозити їх дуже часто мені допомагає спілкування з дітьми. В цьому, як не дивно, це теж є ресурсом. Хоча це теж потребує ресурсу, щоб все це контейнувати і приймати. Додає ресурсу спілкування з чоловіком, коли у нього є час на відеодзвінок і ми поговорили, наприклад, 20 хвилин. І це вже таке враження, ніби він тут присутній, ніби він у цьому всьому брав участь. Наприклад, ми вечеряємо, він телефонує, ми всі спілкуємось, я бачу, як вони жартують. Такі ситуації мені теж дають ресурс, тому що вони про емоції приємні, попри те, що є контекст війни. 

Треба знайти баланс між бути чесними і бути жорстокими

Чи говориш ти дітям про те, що жити в Україні не є надто безпечно, що можливо потрібно мати якісь особливі навички – додаткові, виживальні?

Коли починалось повномасштабне вторгнення, то теза про те, що ми воюємо для того, щоб не передати війну у спадок дітям, була однією з домінуючих. Чим довше це все триває, тим частіше я собі ставлю запитання, а чи зможемо ми? Війна довга, важка, дуже багато викликів, ми не знаємо, чим вона закінчиться, коли вона закінчиться. І це все, звісно, мотивує до роздумів: а якщо це, наприклад, не закінчиться в найближчі п'ять років, якими будуть мобілізаційні процеси тоді й що взагалі буде за 5 років? 

Є дуже багато стратегій у батьків: хтось повністю огороджує дітей від цього контексту. Я не знаю, наскільки це можливо насправді, живучи в Україні. Бо за кордоном певна частина тих, хто виїхав, справді так і роблять. І за кордоном це, очевидно, можливо з більшою ймовірністю, ніж в Україні, де практично щоночі відбуваються атаки. Родини, де є батько, чи брат, чи дідусь на фронті – зрозуміло, що від цього контексту огородитися неможливо. У моїх дітей дуже багато інших чоловіків, які відігравали певну роль в їхньому житті, починаючи від викладача на курсах, вчителя в школі й закінчуючи друзями їхнього батька – вони теж зараз на фронті. І я розумію, що, з одного боку, це все трошки інакше, ніж коли твій дуже близький член родини воює, а, з іншого боку, це не те, що забудеться. Це частина твого життя. І от в цьому контексті, я не знаю, говорити дітям про те, що ми не хочемо передати їм війну у спадок – це, з одного боку, мабуть формувати у них якісь очікування, що ми зможемо. А якщо ми не зможемо, то що тоді? 

Ми будуємо зараз якісь свої стратегії, націлені на виживання – у кожного вони свої. І як суспільство ми теж будуємо стратегії виживання. У попередніх поколінь стратегії виживання, наприклад, у моїх бабусі, дідуся полягали в тому, що нас треба якомога більше обмежити, огородити від цього контексту травмуючого. Я думаю, що дуже багато хто має такий досвід із дитинства. Мало кому дідусі, бабусі розповідали про 20 століття і про те, що їм довелося пережити. Або розповідали тільки частково. Мені здається, що це намагання огородити може виявитися на зле. З одного боку ти не хочеш занурити дитину в цей контекст, ти не хочеш забрати у неї дитинство. А з іншого, мені здається, що треба знайти баланс між бути чесними і бути жорстокими.