Олена Ковбій у студії Українського Радіо
"Із братом ми не спілкуємося, у нас різні погляди"
Олена Ковбій з самого початку повномасштабного вторгнення добровільно вступила до лав ЗСУ. Там вона стала першою і на той час єдиною суддею-жінкою. Пані Олена захищала Україну зі зброєю в руках майже півтора роки. Досі воюють в Силах оборони її чоловік та син.
Олена Ковбій: "Народилася я в Казахстані. Я з родини військового, мій батько був військовий, зараз він у відставці. І все моє дитинство, скажімо так, було кочовим. І юність також. В садочок я пішла в Казахстані, в перший клас я пішла в Україні на Вінниччині, а закінчувала школу я вже в Тирасполі. Тому все моє дитинство проходило в подорожах. Я змінила не одну республіку. І навіть ми мешкали в Німеччині, в Дрездені. Тому було дуже цікаве дитинство. Брат мій проживає в Москві з 2014 року. До 19-го року, коли захворіла серйозно мама, ми не спілкувалися, у нас різні погляди. Після повномасштабного вторгнення і по сьогоднішній день ми не спілкуємося. Моя бабуся була етнічна німкеня, була репресована, засуджена на 10 років. Моя мама народилася під час відбування покарання бабусею за статтею 58 – зрада. Тому після смерті Сталіна мама з бабусею і виїхали до Казахстану, бо в інші місця їм було заборонено в'їзд. І з тих самих часів мама з бабусею проживали в Казахстані. Там мама зустрілася з батьком і там народилися ми з братом. Мій брат і мій чоловік закінчили військове училище в Санкт-Петербурзі. Але мій чоловік обрав свій шлях щодо повернення на батьківщину, в Україну. А брат залишився в Росії. З чоловіком ми познайомилися у 1992 році на весіллі мого брата. Вони були друзями. А в 93-му році я закінчила школу в Тирасполі, він закінчив військове училище, і ми одружились. І поїхали на наше нове місце служби в Котовськ Одеської області".
"Це був дуже довгий шлях"
У 1995 році Олена Ковбій вступила на юридичний факультет Одеського національного університету імені Мечникова заочно. В той же рік вона народила сина.
Олена Ковбій: "В 19 років, коли я народила дитину, все було пов'язано з навчанням. У нас же не було інтернету, не було комп'ютерів, і всі свої завдання я виконувала у бібліотеці. Разом з сином, з чоловіком, мінялися. Пройшли дуже важкий шлях. У нього було дві валізи, у мене – одна. Ми починали з "нуля". Перша моя робота – це головне управління юстиції в Херсонській області. Я одразу обійняла посаду головного спеціаліста з правової освіти. Займалася правоосвітньою діяльністю як юрист. Тобто, впроваджували юридичні знання в громадянське суспільство, починаючи з дитячого садочка. У 2008 році я обійняла посаду заступника начальника Головного управління юстиції, начальника Державної виконавчої служби Херсонської області. Це було в 2008 році, а 13 травня 2009 року президент видав указ про моє призначення на посаду судді Херсонського окружного адміністративного суду строком на 5 років. Тобто, я була спочатку суддею-п'ятирічкою, а потім вже пройшла відповідні процедури і була призначена безстроково. Адміністративна юстиція молода, я суддя адміністративної юстиції. І так сталося, що мені мій колега сказав, що я хочу спробувати, може і ти спробуєш. Я спочатку довго вагалася, але чому ні? Завжди треба пробувати. Тому я спробувала, зібрала документи, пройшла всі етапи, довго чекала указу. Це був дуже довгий шлях, бо почала я його, мабуть, у 2007 році. І лише у 2009 році я отримала указ. Це було дуже хвилююче, але дуже відповідально. В чому суть і завдання адміністративної юстиції – це захист прав, свобод громадян, юридичних, фізичних осіб від дій та бездіяльності суб'єктів владних повноважень. Тобто, це дуже цікаво, це єдина юстиція, яка захищає не державу, а навпаки громадян. Коли я зайшла в суд, на той час ще не було механічного розподілення справ, їх розподіляв голова суду. І на той момент, коли мене було призначено на посаду судді, у мого колеги закінчилися п'ятирічні повноваження. І тому всі ті півтори тисячі справ, які у нього залишилися, перейшли до мене. Коли я це побачила, коли мені почали їх заносити, заносити і заносити, то перша реакція – це шок. Що робити, як робити. Був помічник, був секретар, судове засідання, нові люди. Але найголовніше, я вважаю, правильно організувати роботу. Основна маса цих справ – це була так звана категорія "діти війни", тобто, соціальні спори. Їх було дуже багато. Але були й інші категорії справ. Спочатку в мене були всі категорії справ: і спори з податковими органами, з державними органами, і поновлення на державній службі".
Повномасштабне вторгнення
Напередодні повномасштабного вторгнення Олена Ковбій продовжувала виконувати суддівські обов'язки. Готувалася до власного Дня народження, який у неї 25 лютого. І не хотіла вірити в те, що буде велика біда. Але на випадок, якщо росіяни таки активно наступатимуть, мала план дій.
Олена Ковбій: "В суді я наполягла, щоб ще у січні нам видали на руки наші трудові книжки і щоб особові справи суддів були зібрані в одному місці. Ми визначили суддю, який забере всі особові справи суддів і вивезе їх на Західну Україну. Але так сталося, що саме станом на 24 лютого цей суддя перебував на Західній Україні у відпустці. І тому ці справи вивозила я. 24 лютого, десь була 4:30, чоловіку на службі об'явили бойову тривогу. Я відвезла його на службу. Ми попрощалися. Повернулася додому, зібрала валізу, собаку, заїхала за свекрухою, заїхала до суду, забрала особові справи, і виїхали ми на Вінниччину. Я розуміла, маючи двох офіцерів спецслужби, що вони прийдуть все одно. Ні для кого не секрет, що були зрадники, були завербовані і в Херсонському управлінні Служби безпеки, і в Кримському, яке розташовувалось саме в Херсоні. У ФСБшників були всі дані про адреси, навіть орендованих квартир адреси були. І тому вони з самого першого дня окупації Херсону ходили по квартирах співробітників Служби безпеки, поліції, АТОшників і всіх інших. До нас в квартиру вони прийшли 5 травня. Чому я знала навіть час? Бо у нас квартира на сигналізації, вона почала працювати, і сусідка одразу написала. Їх було більше 10 осіб, десь були біля години. Що вони там робили, ми не знаємо досі. Але я попросила сусідку зайти подивитися, що вони там наробили. Вона каже, що хтось там один залишився, вона запитала, чи можна зайти в квартиру. Він сказав, що він їй не радив би цього робити. Тому я зробила висновок, що квартира замінована. І ми досі не зайшли в квартиру, ми не знаємо, що там відбувається. Квартира в тому районі, який кожен день зараз перебуває під обстрілами. І їхати в ту частину міста дуже небезпечно. Поки дивимося по фотографіях, поки вікна цілі, але це ж тимчасово".
Олена Ковбій, військовослужбовиця ЗCУ. Фото з особистого архіву Олени Ковбій
Перша ротація
Олена Ковбій, перебуваючи на Вінниччині, одразу вступила до місцевої територіальної оборони. Пройшла всі необхідні навчання. Передбачувано обрала собі позивний "Феміда". І через 4 місяці потрапила до Бахмута. Там вона відслужила 2 ротації.
Олена Ковбій: "Одразу була прийнята на посаду діловода в званні солдат. Я заступала на цілодобові чергування, я мила підлогу, вбиральні, я виконувала все те, що виконували інші. Тому дійсно приходили дивитися, чи я "жива суддя". Вже перебуваючи в Бахмуті, в першій ротації мені було присвоєно військове звання "молодший лейтенант". І я була призначена на посаду начальника групи цивільно-військового співробітництва. Повертаючись до першої ротації, ми проходили навчання, командир пояснював і він нас навчав виживати. Ми повинні були вижити в бою в тому місці, де ми перебували. Тому ми проходили навчання і по тактичній медицині, і по топографії, і постійно були стрільби, опановували зброю, яка у нас була на той час в батальйоні. І в липні 2022 року нас відправили на ротацію в Бахмут. Друга ротація – це був 2023 рік, квітень-травень. Але це була набагато важча ротація, оскільки це вже проводилися бої в місті. А це дуже важко. І вони відрізняються від позиційних боїв. Під час першої ротація у нас були бої на позиціях. Хлопці займали позиції і робили все, щоб ворог не зайняв ці позиції і далі не рухався. А в місті за кожен будинок, за кожен підвал йшов бій. І коли я проводила розслідування щодо зниклих безвісті хлопців, то хлопці, які там перебували, яким вдалося повернутися живими з тих позицій, розповідали, що вони були на першому поверсі, а на другому вже був ворог. Тому це дуже важко. Перша ротація найбільше запам'яталася тому, що в перший день, коли весь батальйон ще не зайшов, у нас був важко поранений комбат. Фактично батальйон залишився без керівництва. Перший день – це важке поранення комбата, а на третій день – це обстріли штабу. І одразу 6 поранених офіцерів штабу. Це був жах. Але знову ж таки завдячуючи комбату, що він навчав нас, що ми проходили перші навички тактичної медицини, ми зібралися, перша медична допомога і на евакуацію. Було дуже приємно, 1 жовтня в День захисника і захисниць мене вітали мої побратими і навіть той, кому я надавала першу медичну допомогу".
"Я бачила смерть такою, яка вона є"
В обов'язки Олени Ковбій входило оформлення документів загиблих і зниклих безвісти військових та спілкування з їхніми родичами. Все треба було зробити швидко і якісно, адже від паперів потім залежали виплати та підтримка сімей військових. Також юристка співпрацювала зі службою, яка займається тілами загиблих, організовувала її роботу в зоні бойових дій.
Олена Ковбій: "Були місця, куди з поля бою звозили тіла загиблих хлопців. В мої обов'язки також входило приїздити на той пункт, підтверджувати дійсно, що цей загиблий військовослужбовець є військовослужбовцем нашого батальйону, оформлювала документи, підписувала. Я бачила смерть такою, яка вона є. Тобто це не помиті, так як їх витягнули з поля бою. Це дуже важко. Страшно – не скажу, людина звикає до всього. Але важко дивитися на це все. Родичам ми не маємо права повідомляти. Я робила сповіщення на ТЦК. Я купила телефон, ми організували в батальйоні "гарячу лінію" і повідомили родинам, всі знали цей номер телефону. В основному я спілкувалася з родинами. Це також було дуже важко, особливо коли вони отримували сповіщення про те, що їх чоловік, син, брат зник безвісті. Постійні телефонні дзвінки, в якому вони перебували стані. Прийшло на допомогу те, що я суддя. Все ж таки у мене був досвід спілкування з сторонами різними. Тому намагалася пояснювати, розповідати те, що я мала право сказати. Це важко. Проводили службове розслідування, брали свідчення у хлопців, які бачили, що військовослужбовець загинув. Це все описувалось, надавалося, бо на сьогодні суди можуть встановлювати факт загибелі. Є різні ситуації і рідні звертаються до суду для того, щоб, незважаючи на те, що у військовослужбовця статус зниклого безвісті, встановити факт загибелі в судах".
Землянка, яку Олена Ковбій власноруч викопала і облаштувала на "нулі". Фото з особистого архіву Олени Ковбій
Вища рада правосуддя
Ще до першої ротації в Бахмут Олена Ковбій встигла подати документи на конкурс на посаду члена Вищої ради правосуддя. Це незалежний колегіальний орган, однією з функцій якого є стежити за доброчесністю, високопрофесійністю та незалежністю суддів. У січні 2023 року Олена Ковбій дізналася, що її обрали. Постало питання, чи зможе суддя тепер поєднувати службу у ЗСУ і членство у Вищій раді правосуддя.
Олена Ковбій: "Цей склад Вищої ради правосуддя, мабуть, перший, де у нас четверо суддів першої інстанції. В основному, якщо я не помиляюсь, це були судді апеляційної інстанції і Верховного суду або Касаційних суддів. На сьогоднішній день 2 посади адвокатські незаповнені і 2 посади від президента України також незаповнені. Тому на сьогодні нас 17 і досить часто, на жаль, відбувається так, що ми не можемо розглянути певні питання, бо в нас немає кворуму. В основному це питання, коли оскаржуються рішення Дисциплінарних палат, бо члени Дисциплінарних палат не мають права брати участь у перегляді свого ж рішення своєї палати. І тому так відбувається, що залишається 10 членів Вищої ради правосуддя, і вже не можемо прийняти рішення. До складу має входити 21 член. Оскільки батальйон перебував у Київській області, то за дозволом командира військової частини я на декілька годин виїздила на засідання Вищої ради правосуддя, оскільки на той час нас було 15, а це та кількість членів ВРП, яка дає право взагалі їй працювати і виконувати свої обов'язки. Тому на декілька годин я приїздила на засідання один раз на тиждень. І потім поверталася в батальйон, оскільки 24/7 в місці розташування я проходила службу, виконувала обов'язки. І ми ж всі чудово розуміємо, що військова служба – це немає окремої квартири, куди я можу поїхати, захотіла приїхала, захотіла поїхала. Я постійно перебувала в батальйоні, виконувала свої обов'язки і вночі, і зранку, і 24/7. На момент, коли наш батальйон отримав бойове розпорядження щодо виходу на ротацію в Бахмут, я ще була військовослужбовцем. Хоча не 100% батальйону йшло на ротацію. Комбат, розуміючи, що я обіймаю таку посаду і склад Ради є критичним, запитував мене, чи залишусь я. І я йому поставила лише одне питання: "я вам там потрібна?" Він сказав: "Так". І я відповіла: " якщо я там потрібна дійсно, то як я можу залишитися тут".
Олена Ковбій на фронті й у довоєнний час. Фото з особистого архіву Олени Ковбій
"Є судді-зрадники і тут я дуже радикальна"
17 квітня 2023 року Олена Ковбій, вже будучи членом Вищої ради правосуддя, вдруге виїхала на ротацію до Бахмута. За кілька днів до того родина чи не вперше зібралася разом – одружувався її син. Після негучної вечері Олена Ковбій й повідомила рідним, що знову вирушає на Схід. Позаяк і чоловік, і син – військові, вони все зрозуміли. Цього разу ротація тривала кілька місяців. Торік у липні суддя звільнилася з військової служби і повністю присвятила себе членству у Вищій раді правосуддя.
Олена Ковбій: "Важко працюється, бо, знову ж таки, ні для кого не секрет, що відбувається. Але це відбувається не лише в судовій системі, але дуже пильно спостерігають саме за тим, що відбувається в судовій системі. Бо так у нас склалося. Склалася така думка про суддів, незважаючи на те, і це ні для кого не секрет, скільки суддів воює, скільки працівників судів воюють, скільки загинули вже суддів. Мій помічник, на жаль, загинув у квітні 2022 року під Сулігівкою. І скільки суддів допомагають, скільки суддів волонтерять. Про це дуже мало кажуть. Тому в суспільстві сформована і продовжує формуватися все ж таки більше негативна думка про судову систему. Хоча не можна по декількох особах судити всю систему. Найбільше, що сумно, що є серед.., не хочу називати їх своїми колегами, але так є, судді-зрадники. Судді, які залишилися на окупованих територіях, і не лише залишилися, а й стають там суддями, і співпрацюють з ворогом, і виносять рішення відносно наших громадян. Це дуже сумно. Я приділяю дуже велику увагу таким категоріям справ. І тут я дуже радикальна. Враховуючи те, що я пройшла, те, що я бачила, я не можу сприйняти це. Судова система на сьогодні складається з 4 тисяч суддів, і навіть один – це багато. А суддя – це взірець. Бо суддя – це вершина юридичної кар'єри. І суддя повинен бути настільки бездоганним... Так, це людина, і все в житті може статися. Але сідати п'яним за кермо, брати мільйоні хабарі… І коли трапляються такі випадки, мені соромно. Бо я представник цієї системи. Фактично, щоб не сталося, кожен суддя відповідає. Він не причетний до цього, він цього не зробив. Але я постійно на собі відчуваю цей, скажімо так, тягар відповідальності за те, що відбувається в системі".
Олена Ковбій інколи ловить себе на думці, що хоче повернутися до війська. Каже, термін її повноважень у Вищій раді правосуддя – до січня 2027 року. Якщо тоді вона буде потрібна Збройним силам України, то, ймовірно, повернеться. А нині Олена Ковбій виконує свої суддівські обов'язки і вже майже рік, як обов'язки бабусі. Поки син на службі, вона допомагає невістці глядіти онучку.
