Ілюстративне фото "КримSOS"
"Культурний геноцид загрожує нам знищенням ідентичності"
Бюджет на культуру та інформаційний простір в 2025 році складатиме в Україні 9,6 млрд грн. Такі видатки закладені в проєкті Закону про Державний бюджет України на 2025 рік, який затвердив Кабмін кілька тижнів тому. Минулого року виділяли понад 10 млрд грн. Чи відображає нинішній бюджет справжню важливість культури для суспільства у воєнний час?
Мені здається, що бюджет не відображає погляди суспільства. Він відображає погляди тих, хто планує бюджет. Культура ні в які часи не була пріоритетною сферою. Але сьогодні вже йдеться зовсім про інше. Йдеться про безпеку і геноцидну війну Росії проти України. Культурний геноцид загрожує нам знищенням ідентичності. Відповідно, це вже не питання культури, як сектору просвіти чи сектору, який приносить естетичні задоволення. Це питання національної безпеки. Саме в такому ракурсі слід розглядати планування на наступні роки. Як приклад, можна подивитися на окуповані території Донецької і Луганської області, які вже понад 10 років перебувають під окупацією. Ми усвідомлюємо, що ідентичність там стерта. Отже, ми мусимо зважати на те, що є стратегічно важливим для того, щоб ми збереглися і мали, що передати тим українцям, які виживуть та їхнім нащадкам. Очевидно, що в держави немає коштів. Очевидно, що переважна кількість ресурсів має йти на зброю, оборону та військо. Але разом з тим це не означає, що ми не мусимо планувати ті скромні ресурси, які в нас є, так, щоби в нас щось залишилося після того, як ми переможемо.
"Ми втрачаємо і артефакти, і фахівців"
РФ в 2025 році на культуру виділяє 233 млрд рублів. Для неї це не питання виживання, а питання пропаганди. Тобто Росія розуміє, в що вона інвестує. Як постійне скорочення бюджету на культуру в Україні впливає на довгострокові наслідки для країни?
Щодо Росії, я би не мірялася цифрами, а мірялася би політиками. Росія дуже чітко декларує, що культура є її стратегічним пріоритетом. Вона це заявляє публічно і демонструє в тих політиках, які просуваються. Це постійна і дуже кропітка робота нашого ворога над тим, щоб промивати мізки і впливати на наших закордонних партнерів та власних адептів. Щодо наслідків, то вже зараз ми маємо розуміти, що сфера культури щодо людського капіталу вимивається першочергово. Тому що це люди з освітою, які адаптуються. Це переважно жінки, які працюють в сфері культури. Отже, вони мали можливість виїхати. Це мами з дітьми, які тепер знаходяться в різних країнах і швидко вивчають мови. Відповідно, це ті втрати, які ми ще будемо бачити. Якщо міряти по сферах, то культура зазнає одну з найбільших втрат. Що стосується країни в цілому, то ми втрачаємо людей, які можуть зберігати культурну спадщину. Це не лише зруйновані музеї, а й зниклі фахівці. Часом це дуже мужні люди, які лишаються і оберігають музейні колекції попри бомбардування. В сфері культурної спадщини ми втрачаємо, як артефакти, так і фахівців. Щоб здобути нових фахівців знадобляться роки, адже це вища освіта і практика. Якщо ми говоримо про сучасних митців, то теж розуміємо, що їх радо приймають за кордоном, де вони адаптуються і мають запит. Вони продовжують робити свої кар’єри за кордоном і там гучно говорять про Україну. Але ми поступово втрачаємо з ними зв'язок. Отже, що про минуле, що про майбутнє – перспективи невтішні. Якщо ми не схаменемося зараз і не усвідомимо, що це питання фактично існування нашої ідентичності.
Зберегти спадщину, зберегти людей і ефективно комунікувати з партнерами
Як вирішити цю проблему недофінансованості культурної сфери? Які альтернативні джерела фінансування культурних проєктів в Україні можуть стати актуальними за умов такого зменшення фінансування з боку держави?
Перш за все ми мусимо демонструвати нашим європейським партнерам і донорам те, що культура для нас важлива. На разі так виглядає, що вони більше опікуються цією сферою, ніж ми. Ми мусимо демонструвати, що вона для нас важлива і пріоритетна. Тоді нам будуть допомагати. З іншого боку ми мусимо також консолідувати зусилля законодавчої і виконавчої влади для того, щоб зробити стратегію культури не демонстрацією досягнень культури, а справді стратегією порятунку. Дуже важливо чітко прорахувати стратегічно важливі витрати і видатки, які має нести держава. Зберегти спадщину, зберегти людей і ефективно комунікувати з партнерами. Це те, що має бути пріоритетом і на це мають іти ресурси.
Другий момент – це раціональне використання коштів. Ми можемо спостерігати, що рядки в державному бюджеті не змінилися. Ніхто не зник. Комусь відрізають по шматочкам в надії, що воно саме відімре. Але люди чіпляються до останнього. Відповідно є галузі, де фінансування мінімальне, діяльності ніякої, але вони лишаються рядком в бюджеті. Тому слід подивитися, які рядки бюджету варто припинити фінансувати, а в які потрібно додавати.
Третій момент – про довіру. Ми дуже багато говоримо в різних секторах про довіру держави до інституцій. Якщо ми тримаємо на хлібі і воді мистецькі культурні інституції, ми мусимо подумати, як дати притомним керівникам, менеджерам і управлінцям, людям, які попри все лишаються в цій сфері мудро хазяйнувати. Тому що вони краще знають, як розпорядитися мінімальним ресурсом. Те, що державний бюджет виділяє, це не означає, що можна витрачати мудро. Це означає, що можна платити зарплати і оплачувати комуналку. Але це не про можливість заробляти культурними інституціями. Це не про можливість використовувати донорські кошти зі спецрахунків, тому що казначейство все одно блокує їх через ліміт, відповідно до Постанови 590 – використання лише на захищені статті витрат. Відповідно лібералізація і дерегуляція для тих інституцій, які хочуть і можуть генерувати і залучати кошти – це теж першочерговий крок. Держава мусить дати можливість заробляти і бути проактивними. Інакше ми просуваємо і пропагуємо завчену безпорадність і жебрацтво.
Сектор культури регулюють понад 30 законів і 500 нормативних актів
Чи бачите ви можливості для розширення співпраці між державними органами і приватним сектором для підтримки культурних проєктів?
Насправді політиками і регулюванням, а точніше дослідженням і розробкою стратегій зараз займаються якраз громадські організації і приватні ініціативи. Це проєкт RES-POL, який фінансується Європейською комісією для того, щоб посилити спроможність Міністерства культури і стратегічних комунікацій, аби воно виконувало свої прямі обов’язки. Тобто розробляло і імплементувало політики в сфері культури. Зараз цей проєкт заходить в етап стратегування. Є проєкт, який зараз втілює інститут законодавчих ідей і фінансується ЮНЕСКО. Він спрямований посилити профільний Гуманітарний комітет Верховної Ради для того, щоб все таки розробити певні законодавчі ініціативи. З іншого боку сектор культури регулюють понад 30 законів і 500 нормативних актів. Тобто навіть ті, хто має контролювати дотримання неспроможні це все осягнути. Відповідно саме недержавні громадські ініціативи зараз взяли на себе функцію цього стратегування. Тепер питання в тому, чи почує держава і чи буде вона співпрацювати.
.jpg)
Ольга Сагайдак. Фото з відкритих джерел
"Ми мусимо включити культуру в безпекову стратегію"
Які світові приклади можуть слугувати нам моделями для зміни підходу фінансування культурної сфери?
Вивчати міжнародні практики безумовно важливо. Проте ми мусимо розуміти, що ми знаходимося в унікальних трагічних умовах і тому розвиткові речі нам доведеться ще засвоювати. Нам потрібно зараз шукати свою модель порятунку. Ми мусимо включити культуру в безпекову стратегію. Ми мусимо мати міжвідомчу платформу. Це не лише Міністерство культури і Міністерство закордонних справ. Це також і силові відомства. Ми мусимо якнайшвидше розробити стратегію виживання і збереження. І це буде наш унікальний досвід, який можливо ми зможемо колись масштабувати.
Комунікувати назовні українську культуру як частину європейської та світової культури
Які галузі культурної політики потребують найшвидшого фінансування?
Зберегти спадщину, перемістити все найцінніше в безпечні місця і оцифрувати те, що знаходиться в зоні найбільшого ризику. Також важливо зберегти люде, тобто дати їм можливість працювати в професії у власній країні. Комунікувати назовні українську культуру як частину європейської і світової культури. Це про взаємодію в довгу, коли ми залучаємо іноземних дослідників говорити їхніми мовами в їхніх середовищах про цінність України, яку Європа ризикує втратити. Це і є культурна дипломатія. Але це менше про події і більше про відкритість до того, щоб нас пізнали і розуміли, що дослідження України це профіт для наукових академічних інституцій в Європі та світі. Публічна дипломатія загалом включає як зв’язки із закордонними українцям, так і публічну дипломатію, так і український інститут. Це один бюджетний рядок, який розподіляється. Українці за кордоном насправді дуже активізувалися від початку повномасштабного вторгнення. Безумовно цю комунікацію потрібно модерувати. Це і є стратегічна комунікація, яку ми ризикуємо втратити на початку 2025 року, якщо ми не станемо власниками цих інституцій.
