Фотоколаж: facebook.com/starodubska
"Я вирішила написати цю книгу, тому що про українців досі такої книги не було"
9 вересня вийде книжка "Як зрозуміти українців: кроскультурний погляд". Що таке кроскультурний погляд? Що таке кроскультурна наука?
Кроскультурна наука вивчає національні культури. Ця наука стоїть своїм корінням в низці інших наук: трішки в історії, трішки в антропології, трішки в соціології, трішки в політичній науці і навіть в економіці. Тому що національна культура впливає на всі ці аспекти діяльності суспільства, які я назвала. І кроскультурна наука, як і будь-яка інша, має свої флагманські дослідження і своїх флагманських дослідників. Це люди, які сформували системи аналізу національних культур. Як є системи виміру ваги чи відстані, так і в кроскультурній науці є низка систем, які дають інструментарій, щоб глянути на різні аспекти національних культур. Кроскультурна наука дає можливість глянути на країну, її національну культуру і побачити певні закономірності в поведінці. Я вирішила написати цю книгу, тому що про українців досі такої книги не було. Через призму кроскультурної науки популярною мовою книги про українців немає.
Якими дослідженнями ви послуговувалися?
У першому розділі книги я проводжу читача по ключових системах аналізу культур і популярно розповідаю, на які показники вони діляться, що вони вивчають і як базово ними користуватися. Соціологія знімає зріз нашої поведінки і вподобань, як дзеркало, яке приставили до суспільства. А кроскультурна наука – це причина, чому дзеркало саме таке. Наприклад, за даними останнього моніторингу українського суспільства під час війни Інституту соціології НАН України, понад 73% українців вважають, що довіряти незнайомим людям – не надто добре. А понад 60% вважали, що в принципі не довіряти нікому – це найбезпечніший варіант. Тобто соціологія нам показує таке дзеркало. Кроскультурна наука дає відповідь, чому так.
Три культурні фічі українців з точки зору кроскультурної науки
Якщо я вас запитаю, а які ж ми, українці, чи можна окреслити відповідь, наприклад, на кілька абзаців?
Я назву топ три культурні фічі українців з точки зору кроскультурної науки.
► Перше. Ми не довіряємо інститутам, ми їх боїмося, ми максимально уникаємо взаємодії з ними, але при цьому ми настільки довіряємо людям, з якими відчуваємо світоглядну близькість, що можемо взаємодіяти з ними без формальностей. В цьому є позитивна частина. Подивіться, як згуртувалося наше суспільство після вторгнення. З іншого боку, ми бачимо скандали останніх днів, де формальної взаємодії, яка мала б бути, не було. Це дві сторони цієї медалі.
► Друга наша культурна фіча – все наше суспільство, все наше єство проникнуте прагненням волі. Волі в дуже цікавій трактовці. Волю ми трактуємо, як прагнення робити те, що ми бажаємо, без обмежень і бажано без наслідків для нас. 73% українців, за даними дослідження, опублікованого інтернет-виданням "Ліга" у 2023 році, вважають, що свобода важливіша за рівність. Ми хочемо будь що проявлятися. Звідки це йде? В Україні завжди був такий простір, який називався дикий степ. Якщо ти маєш можливість якогось руху кудись, і тебе не влаштовує, де ти перебуваєш наразі, ти йдеш у дикий степ і там живеш. Оцей вибір у нас певний час був.
► Третя наша фіча – ми дуже цікавим чином досягаємо згоди. Ми досягаємо згоди через активну і часто бурхливу незгоду. Тобто, перш ніж ми порозуміємося, ми смачненько розсваримося. Щоб погодитися, ми маємо пройти період активної незгоди.
Давайте пройдемося детальніше цими трьома пунктами. Інституційна недовіра – це сильна чи слабка сторона? Це шкодить нашому суспільству чи допомагає?
Кроскультурна наука, як сфера фаху, мені імпонує тим, що вона не виділяє культури сильні й слабкі, хороші та погані. Тому що національна культура – це як наше з вами здоров'я чи фізична форма. Це частково наслідок незмінних факторів. Я б говорила про національні культури не з точки зору слабкості і сили, а з точки зору особливостей, які треба враховувати. Наприклад, в суспільстві нашого рівня недовіри, нашого рівня поляризації, ґрунтовні зміни без роз'яснення і залучення просто не злетять. Оскільки ми страшно боїмося інституцій, і це не дивно. 300 років інституції, насаджувані нам різними імперіями, були чужі, каральні, недружні. Тобто це нормальна реакція.
Але без свідомого перезавантаження суспільних інститутів нам буде складно рухатися далі. Тому що там, де не працюють інститути, там працюють особисті зв'язки. А мережа особистих зв'язків маленька, і вона не приймає чужих. А часто, особливо, в країні, яка розвивається, потрібна експертиза людей, яких ти не знаєш особисто. Але у яких є потрібний фах. А недовірливе суспільство в своє довірене коло приймає людей не по фаху, а по близькості до рекомендованих людей. Тобто ці дві особливості потрібно просто враховувати, розвиваючи далі нашу Україну.
Обов'язково нам потрібно говорити про себе, хто ми такі
Чи правильно, що ми, особливо після повномасштабного вторгнення, говорячи про себе, пояснюємо себе саме через заперечення? Що ми – не росіяни.
З точки зору законів комунікаційної науки, неможливо сформувати свою репутацію, якщо ти говориш про когось іншого, а не про себе. Тому обов'язково нам потрібно говорити про себе, хто ми такі. Це, власне, друга велика причина написання цієї книги. Щоб ми могли говорити з друзями чи колегами за кордоном, пояснюючи зрозумілою доказовою мовою. І те, що ми відрізняємося від росіян – це маленький аспект. Останній розділ книги називається "Чому українці і росіяни не братні народи". Він написаний на основі моєї наукової статті. Треба нагадувати світові, що ми – не Росія. Бо про нас немає де почитати, які ми з точки зору національної культури. Але великою мірою треба говорити про те, які ми є, яка у нас національна ціннісна картина. В книзі, до речі, є розділ про цінності, в якому я послуговуюся і українськими дослідженнями також.
Марина Стародубська. Фото: facebook.com/starodubska
Що таке цінності в дуже прикладному сенсі? Чи можна говорити про топ цінностей, які нас об'єднують?
Цінності – це внутрішній компас, який скеровує нашу поведінку щодня. В будь-якому суспільстві певним термінам притаманна локальна конотація, локальне значення. В Україні часто на масовому рівні слово "цінності" асоціюється зі словом "чесноти". Що це, мовляв, щось високочоле, помпезне, патетичне. Ні! Цінності – це компас всередині нас, який показує: якщо тебе обдурили, роби це, якщо тобі прикро, роби це, ти боїшся за своє майбутнє, роби це. Цінності можуть бути і негативні теж.
Недовіра – це цінність. Панічна боязнь викликати осуд своїми діями – це цінність, прагнення бідності, змушене чи свідоме – це цінність. Тобто, цінності – це не тільки щось хороше. Цінності – це будь-який рушійний принцип. І якщо звернутися до соціології, яку робила група "Рейтинг" уже після вторгнення, то дуже чітко видно, як національна культура проявляється в цінностях українців вже навіть сьогодні. Топ цінностей проявлених в усіх вікових когортах українців – це безпека, страх осуду, універсалізм (запит на прозорі правила, запит на справедливість) і добросердя (запит на піклування, опікування добробутом своїх). Ми можемо багато де впізнати прояви цих речей. Цінності скеровують нашу поведінку щодня, і цінності – це не чесноти. Це внутрішній моральний компас.
Синхронізація цінностей і руху в один бік суспільства та державних інституцій
Національна культура – це ті прояви, як поводиться більшість людей в країні. Якщо певна поведінка притаманна меншості – це суспільні норми. Але якщо ця поведінка притаманна меншості населення, це не є парасольковою національною культурою. Як швидко змінюються цінності? Радянський Союз розвалився 33 роки тому. Є дані соціологічних досліджень на кінець 2023 року, які показують, що 73% й досі вважають, що держава має забезпечувати дохід населення. Вже 33 роки немає держави, яка давала таку обіцянку. 33 роки у нас капіталізм, у нас ринкова економіка. Але все одно оці цінності змінюються повільно. Тому, коли ми говоримо про зміну цінностей, ми говоримо про 20 із гаком років. І коли ми говоримо "змінюється", це означає, приймається за поведінку більшістю населення. Звісно, радикальні зміни починаються з активної меншості. І потім, якщо інститути дозволяють, перетікають у більшість.
Щодо повномасштабного вторгнення. Воно запустило низку процесів перегляду нашої ідентичності. Хтось її для себе перевідкрив, хтось до неї повертається, хтось її відкриває заново. Війна – це підвішений стан. Адреналіновий стан. Ми, як суспільство, протистоїмо найстрашнішому виклику, який може бути. Вплив цього на суспільство стане зрозумілий, коли війна закінчиться. Коли ми вийдемо з тимчасового знемайбутненого стану. Бо поки ми не можемо бачити недалеке майбутнє. Тому кожен зараз робить, що може. Коли війна закінчиться, тоді ми подивимося, в який бік підуть наші суспільні зміни. Для того, щоб національна культура могла, як потяг, поїхати в інший бік, суспільні інститути мають змінитися. Школи, садки, виші, поліція, судова система, виконання судових рішень, те, як працюють наші державні органи. Це все має змінитися для того, щоб відображати те, як суспільству потрібно функціонувати зараз. Якщо такі зміни будуть, культура почне розвертатися. Як великий пором. Якщо інституційні зміни не матимуть місця, тоді у нас буде розсинхрон. У нас громадяни зі своїми цінностями звертатимуться в один бік, а формальні інститути – в інший. Синхронізація цінностей і руху в один бік суспільства та державних інституцій – це метазадача для нас.
