Марія Куліковська. Фото: facebook.com/maria.kulikovska
"Перформанс – це тілесна практика"
Наскільки важливий і визначальний для вас, як для художниці та архітекторки, перформанс?
Перформанс – це тілесна практика. Що може бути найбільш політичним, так це особисте. Найбільш виражений протест іноді легше зробити не словами чи візуальними образами, які ми можемо зліпити чи намалювати, а саме тілом. Іноді буває так нестерпно боляче, охоплюють такі нескінченно великі почуття, що їх просто неможливо висловити. І саме перформанс і акції допомагають висловити їх. Для мене це така система координат, в якій я можу стати просто суб’єктним тілом. Я виходжу в публічний простір і роблю щось дивне своїм тілом. Воно не відрізняється від повсякденного життя, але все одно виглядає дещо дивно. Наприклад, коли я лежала в "Ермітажі" під прапором України. Ми можемо бачити подібне впродовж 10-ти років, коли вбивають наших побратимів і накривають прапором, проводжаючи в останній шлях і віддаючи честь. Але в публічному мирному просторі це дещо дивно. Але саме ця проста, лаконічна, не агресивна дія може бути надпотужною формою вираження, струсом мізків для навколишнього середовища.
"Мій будинок розташований поряд із Охматдитом"
Якщо говорити про перформанс за участі фотографа Андрія Авдєєнка, це звична для вас форма, це скульптура жіночого тіла, в якому є гільзи. І ви розставляєте їх на зруйнованих будинках. Про що це?
Це не просто тіло. Це зліпок з мого тіла, мого вагітного тіла. Я була до початку повномасштабного вторгнення вагітна. І за 5 місяців до його початку народила дитину. У мене була доволі важка вагітність. Але попри це, я все ж змогла зробити 3D-скан свого вагітного тіла. Далі були важкі пологи, догляд за дитиною, і почалася війна. Рік я не поверталася до жодної нової практики, робила інші проєкти і виставки для України. А згодом нарешті повернулася до цього зліпку. І цієї весни я відлила вагітну себе з епоксидної смоли з квітами, пшеницею і різними травами. Це квіти, які ростуть саме в Україні, деякі з них я збирала на Арабатській стрілці до початку її окупації, до початку повномасштабного вторгнення. Гільзи мені передавали люди з різних гарячих точок України, в тому числі, з Авдіївки та Бахмута. Це така капсула пам’яті людей. Ми робили цей фотопроєкт разом з Андрієм. Ця історія виникла спонтанно. Мій будинок розташований поряд із Охматдитом, і я приїхала додому перевірити, чи живі мої друзі й близькі, і взагалі, чи ще існує наша квартира. Ми зустрілися з Андрієм, і якось органічно виникла ідея зробити зйомки цієї вагітної скульптури і інших розстріляних зліпків з мене на руїнах розстріляного Охматдиту. Тобто це не просто руїни будинку, і не просто скульптура. Це Охматдит. І це вагітна історія. Це серія вагітних скульптур, але саме ця фігура, яку ми фотографували, вона перша. Зроблена цієї весни за певний час до розстрілу Охматдиту. І для мене це дуже особиста історія. Як я сказала на початку розмови, найбільш політичне – це максимально особисте. У мене є дитина. Я не спекулюю на цих відчуттях, але я знаю, що таке, коли дитина під обстрілами, коли ти тільки народжуєш, коли у тебе важкі пологи, коли ти потребуєш допомоги лікарів, і починається війна. І ти знаходишся в максимально вразливому становищі. Мало того, що ти жінка, молода мама, ти й так перелякана. Але коли починається війна – це максимально важко.
Фото: facebook.com/maria.kulikovska
"Перформанс – це дія"
Як осягати і сприймати перформанс?
Я б радила повернутися до основи основ – до Йозефа Бойса, батька перформанса. Він опанував перформанс в доволі похилому віці. Він був льотчиком під час Другої світової війни на боці німецьких нацистів. Його збили над моєю рідною Керчю, він впав в озеро, і там його знайшли кримські татари. Він був повністю понівечений. Його забрали до себе просто, як людину, яка страждає і почали лікувати, намазувати жиром, обмотувати кролячими шкірами тощо. Він жив серед кримських татар, серед шаманів 4 місяці. Коли Німеччина капітулювала, він повернувся до неї. І він переглянув своє ставлення не просто до цієї війни, а й до себе особисто, до своїх життєвих постулатів. Він став максимально пацифістським художником. І він постійно стверджував, що кожна людина – художник. Він неодноразово повторював шаманські елементи в своїх перформансах. Він присвятив всього себе, всю свою творчість особливій меті – загоювати рани суспільства. І через перформанс – навчати відчувати. Саме відчувати. Він викладав у Дюссельдорфській академії мистецтв. І коли якісь студенти завалювали іспити, а інші викладачі їх не приймали, він їх приймав. Він створив альтернативну академію при Дюссельдорфській академії. І туди було більше охочих потрапити. Він завжди казав: "Не важливо, яка у тебе професія. Кожна людина – художник. Кожна людина робить перформанс щодня. Перформанс – це дія". І коли ми усвідомлено починаємо робити дію, тоді ми вже робимо перформанс. Я не думаю, що потрібно мати сцену, галерею чи театр для того, щоб робити якісь дії. Дії для зцілення суспільства. Ми можемо просто бути дуже відповідальними до свого життя, і цим вибудовувати свій шлях. Якщо ми вирішимо стати професійним художником, потрібно читати, досліджувати багатьох, хто відгукується в серці. Наприклад, я не вчилася перформансу. Але зараз я буду писати дисертацію в Англії саме на факультеті перформансу і драми. Я ніколи не вивчала перформанс, тому що його неможливо вивчити. Це щось максимально чесне, максимально особисте, максимально справжнє. Якщо, приміром, в скульптурі потрібно знати техніки, то в перформансі ти вибудовуєш альтернативний світ. Світ, трішки кращий, ніж він є зараз.
"Цей пліт перетворився на справжню легенду"
Як на мене, перформанс – це максимально про ті внутрішні відчуття, які сприймає глядач в цей момент, це можливість викликати емоції митцем, які будуть залежати від контексту, в якому живе людина, котра це дивиться. Перформанс не можна передбачити. Ти ніколи не знаєш, який буде результат.
Я теж ніколи не знаю, що буде наприкінці. Наприклад, "Пліт Крим", який я робила в 2016 році. Я пришвартувала до берегу Дніпра на набережній Києва рятівний пліт, назвала його "Пліт Крим". Це був саморобний альтернативний півострів. Ідея була в тому, що я не мала з собою жодної краплі води, їжі і одягу. Тобто я була повністю залежна від незнайомих людей, які мене оточували. Це було дивовижно. Я думала, що я там і помру. Але насправді все вийшло навпаки. До мене долучилося так багато людей! Навіть приходили деякі люди вночі, щоб мене пильнувати, щоб мене ніхто не скривдив. Мені приносили їжу, воду, одяг. Просто залазили до мене в пліт і показували фільми і розважали мене. Коли цей пліт мав сплавлятися по Дніпру і вступити в ЄС через невидимий водний кордон в Румунії, до мене приєдналося доволі багато людей. Пліт сам плисти не може. Тому весь час приєднувалися люди, підпливали на яхтах, катерах рятівні служби. Це була своєрідна соціальна скульптура, перформанс, живий організм, вигаданий парламент переселенців, де люди просто зустрічалися. Тому що воно їм відгукувалося. Не важливо, це Крим чи ні. В якійсь момент кожній людині потрібна рятівне коло, рука допомоги. Це про це. Це відгукувалося. Це було настільки чесним і максимально справжнім, що цей пліт перетворився на справжню легенду. Навіть мій вже тепер чоловік в ті часи бачив розповідь про нього в медіа. Він розповідав згодом, що коли побачив історію про пліт Крим, він, зрозуміло, не знав мене. Але він відчув, що це щось справжнє, дивовижне, і він слідкував за цією історією. І ця історія запалила багато-багато сердець. І я думаю, що перформанс – саме про це. Це щось дуже особисте для кожного. Можна, звісно, окреслити, що саме я хотіла сказати, можна написати красиво і концептуально. Але в реальності виходить значно більше, ніж те, що ми напишемо.
Фото: facebook.com/maria.kulikovska
