Фото: ФБ-сторінка "Людмила Долгоновська"
За постаттю генерала побачити людину
Як виникла ідея написати книжку "Залізний генерал. Уроки людяності"?
Фактично на літо минулого року майже вся книжка вже була написана. Тому що пані Юлія Орлова (директорка видавництва Vivat ― ред.) звернулася до мене з пропозицією написати книгу про генерала Валерія Залужного ще влітку 2022 року. Тоді я цю пропозицію сприйняла досить скептично, пояснивши, що мій режим роботи та інтенсивність ― а я була радницею зі стратегічних комунікацій Головнокомандувача Залужного та відповідала за координацію комунікативної активності у масштабах Збройних Сил України ― це було 24/7, і я дуже сумнівалась у наявності часу написати книгу. До того ж я сумнівалась у своїй здатності та писемній майстерності впоратися з таким складним завданням. Я й досі думаю, що про генерала напишуть багато книжок у набагато кращий спосіб, але мене особисто переконало те, що я ― очевидиця подій, людина, яка була допущена туди, мала довіру та можливість перебувати поруч із генералом Залужним та військовим керівництвом у ці вирішальні перші місяці повномасштабного вторгнення РФ. Було б нечесно і неправильно залишити ці спостереження винятково для себе та свого близького оточення. В мені навіть прокинувся історик, бо маю історичну освіту, і я зрозуміла, що ці свідчення будуть цікавими для наших нащадків, істориків, які вивчатимуть ці події, які захочуть за постаттю генерала побачити людину ― яким він був, яким його бачили підлеглі. Після цих "зважувань" на шальках внутрішніх терезів, після знайомства з редакторкою Оленою Рибкою та спілкування з Юлією Орловою у мене прибуло впевненості. Я наважилась, і за рік каркас, основу книжки було написано, а потім відбувалося редагування, погодження, доповнення. Це який безупинний процес, і я вдячна, що видавництво у якийсь момент сказало "стоп", ми зупиняємося і видаємо так, як є.
Не біографія, а "жанр уроків"
Багато хто говоритиме про цю книжку як про біографію Залужного. І на цю книжку чекають, адже жанр біографії військових діячів є популярним у світі. Ви говорите, що це не біографія, а книжка про генерала Залужного. Чому є таке жанрове застереження?
Як на мене, найкраще про свій життєвий шлях може розповісти сам генерал, тобто історично справедливо, щоб це була автобіографія. Адже тільки сама людина може в деталях пояснити своє життя, описати події та явища, що і як впливало. Тому я навіть не ставила собі за мету дослідити та описати життєвий шлях генерала. Моїм завданням було піти в інший жанр ― жанр уроків. Таких книжок написано досить багато, коли про якісь визначальні риси особистості говорять на конкретних прикладах і вони є досить універсальними. Коли я почала описувати ці уроки, в мені прокинулась дослідницька жага розгадати, а в чому ж секрет особистості, успішності, військового таланту генерала Залужного. Одним із таких уроків є урок професійності. Як оцінити професійність Головнокомандувача як найвищої військової посадової особи в країні? Як зрозуміти, в чому полягає цей військовий талант, як він вимірюється? Я розпитувала людей, побратимів, які на різних етапах знали Валерія Залужного, мали свій військовий досвід і могли відповісти на запитання. Ще один урок ― військового лідерства. Я запитала Деніела Райса, президента "Aмерікан Юніверсіті Київ", де я зараз працюю, які риси вирізняють військового лідера та які топ-3 ознаки справжнього лідерства можна назвати. Річ у тім, що Райс написав книгу про випускників військової академії у Сполучених Штатах ― це 200 профайлів випускників West Point, які досягли успіху у військовій або цивільній кар’єрі. І зовсім неочікувано я почула відповідь: передусім, це почуття гумору, людяність і терпіння. Я почала це накладати на постать генерала Залужного, на певні ситуації, які ми проживали разом, аналізувати й описувати їх ― і вимальовувався портрет справжнього лідерства з людським обличчям, зі зрозумілою комунікацією.
Ще один урок ― об’єднувати команду. Йдеться про тімбілдинґ, кар’єрний розвиток, менеджмент, про це написано тисячі книжок. Американські автори на прикладі згуртування військового колективу переносять це в корпоративну культуру і пояснюють якісь процеси, дають поради. А я мала честь спостерігати, як генерал Залужний об’єднував команду, як він спілкувався, як, не переходячи у панібратство, вмів створити атмосферу взаємної поваги, довіри, прийняття. Саме ці уроки стали основою.
"Усі згадують про дотепність генерала, почуття гумору, веселі жарти"
Але далі постало запитання, що ж впливало на становлення генерала. І це повело нас у біографічну частину. Спочатку вона була досить сухою, фактологічною, перелік етапів життєвого шляху: народився, закінчив школу, вступив до коледжу, до інституту тощо. Але я її доповнювала живими розповідями рідних Валерія Федоровича, щось запитувала в нього самого, десь це були спогади однокласників, а також побратимів на різних етапах служби. Тобто біографічна частина під назвою "Становлення" у книзі є, але я не можу сказати, що це основа. Всі, хто особисто знають Залужного, не повірили б у правдивість книжки, якби генерал там поставав суто серйозним, похмурим, як ми можемо уявляти собі військового командувача, без іронічності та почуття гумору. Протягом двох з половиною років перебування у Збройних Силах я в житті стільки не сміялася. Військовий гумор специфічний, для цивільних не до кінця зрозумілий, але він допомагає пережити найважчі етапи життя. Ти розумієш, що військові вдаються до жартів у найтемніші моменти, це якась запорука стійкості, психічного здоров’я. Якщо повернутися до генерала Залужного, то це мабуть ще й природна риса. Людина або наділена цим почуттям гумору, або ні. Цю рису складно в собі розвинути, якщо ти її не маєш. Залужний має цю рису і ніколи не соромився її демонструвати, і це стало для мене ознакою сили. Він є, а не намагається здаватися кимось. І в спілкуванні з будь-ким він залишається собою. Це досить повчально, як на мене. І це дуже допомагало в його діяльності та в тій ролі, яку він виконував, особливо під час повномасштабного вторгнення. Коли я спілкувалася з побратимами по службі, то всі згадують про дотепність генерала, почуття гумору, веселі жарти. Що він умів якось так влучно сказати. Коли я прийшла до Валерія Федоровича влітку 2022 року і сказала, що видавництво Vivat в особі Юлії Орлової запропонувало мені написати книгу про вас, перша його реакція була: "Ти краще поспи". І ти не розумієш, чи це "так", чи "ні", чи це тобі просто співчуття.
.jpeg)
Людмила Долгоновська. Фото: ФБ-сторінка "Людмила Долгоновська"
Але в цю реакцію уміщається і гумор, і терпіння, і людяність.
Абсолютно так. І це проявлялося в дуже багатьох речах. Люди, які вперше заходили в кабінет, а їм назустріч підводиться генерал, усміхається, говорили, що це абсолютно змінює атмосферу. Тому що багато людей, які раніше служили або волонтерили і спілкувалися з військовими, не очікують обіймів і теплого жарту, коли заходять у кабінет військового начальника. Це дуже допомагало в моїй роботі як комунікаційниці, коли є довіра, коли ти не боїшся помилитися, бо відповідальність величезна і ти хвилюєшся за кожне слово та розділовий знак. Але ти розумієш, що завжди можеш надіслати смс-повідомлення, коли маєш якийсь сумнів, аби погодити чи перепитати щось, і це буде нормально сприйнято. Це дуже допомагало.
Це була самоцензура під лейтмотивом лікаря "не нашкодь"
Поки ви писали цю книжку, багато речей змінилося. Редакторка Олена Рибка говорить про те, що навіть ваше вступне слово було кілька разів переписане. Тут момент дуже динамічної реальності та необхідності написати книжку, яка буде читатися й потім ― як ви шукали цей баланс?
Головною причиною редагувань ― щось скоротити, не написати, не видати ― було те, щоб не нашкодити. Тут важливо розуміти, що війна триває, і якісь деталі, подробиці, речі, котрі можуть посилити вразливість Збройних Сил, нас як держави, певних стосунків між військово-політичним керівництвом або ж нашкодити самому генералові, видати його слабкі місця ― цього я дуже і дуже не хотіла. Я розуміла, що оцінки, погодинний фактаж буде написано через роки після завершення війни, буде зроблено аналіз подій, хто які рішення ухвалював чи не ухвалював та які наслідки це мало. Тобто це була така самоцензура під лейтмотивом лікаря "не нашкодь".
До розмови долучається Юлія Орлова, яка очолює видавництво Vivat. Яка була інтенція ідеї появи книжки про генерала Залужного?
Юлія Орлова: Ідея насправді була в повітрі. Гадаю, багато видавництв хотіли б написати про постать Валерія Залужного, тому що до нього завжди була прикута увага. Мені б не хотілося, щоб читачі сприймали цю книжку як біографію. Ми з пані Людмилою обговорювали, що це не буде біографія, а буде просто розмова з читачем про те, як у найважчі, найдраматичніші моменти нашої історії поводилося наше керівництво, пан Валерій Залужний. І мені здається, нам це вдалося.
Ми говоримо про читацькі сподівання, що книжку все одно чекають саме із лейблом "біографія". Що ви чекаєте від читацької спільноти, від процесу читання цієї книжки?
Юлія Орлова: Я чекаю від наших читачів розуміння, напевно. Моя задача як видавчині та задача авторки ― розповісти від першої особи, а що ж відбувалося в той час, найдраматичніший час нашої історії. На мою думку, біографію писати ще зарано. Мені важливо, щоб саме ми про все це говорили, а не хтось, і для нас була дуже важливою експертність автора. Тому ми обрали пані Людмилу, адже саме вона була поруч з Головнокомандувачем у той час.
Директорка видавництва Vivat Юлія Орлова. Суспільне Культура/Колаж: Ніка Назаренко
"Ворога треба знати, поважати, вивчати, але його треба вбивати"
Людмила Долгоновська: Коли я кажу про якісь біографічні речі, про риси характеру Валерія Федоровича, вочевидь про це знає найближче оточення. Тому я поспілкувалася з його доньками Аріною та Христиною, це спілкування дуже додало. Так само додало до книги спілкування з рідним братом Валерія Федоровича ― Артуром. Це найрідніші люди, вони знають, пригадують та описують якісь випадки, дуже характерні та влучні, для того щоб привідкрити постать Валерія Залужного. Я також спілкувалася з пані Адою Роговцевою та паном Володимиром Горбуліним. Так склалося, що між пані Адою та Валерієм Федоровичем зав’язалися особливо теплі стосунки ще восени 2021 року. Валерій Федорович із дружиною були на виставі "Схоже на щастя", там вони познайомилися з Адою Миколаївною, і він надіслав мені спільну світлину, де вони втрьох. "Це було так круто. Давай про це напишемо", ― сказав Залужний. Ця комунікація якось підхопилася, пізніше я познайомилась і з Катериною Степанковою, донькою пані Ади.
У деяких місцях книжки я підступаюся до друже драматичних поворотів долі, тому що вони цікаві. До прикладу, коли Валерій Залужний обирав військовий інститут, він подав документи до Омського військового училища і був відібраний. Тобто вже тоді наш генерал міг навчатись у РФ, а не в Україні. Про нього пишуть, що він перший, хто вчився і служив у суто незалежній Україні. Після розпаду СРСР це була досить звична практика вступати через військкомати до вишів Росії. Просто за щасливим випадком долі Валерій Федорович передумав, не поїхав в Омськ, а вирушив вступати у Севастопольське військово-морське училище, куди не був допущений за станом здоров’я. І тоді він пішов в Одеській військовий інститут, з якого і почалася його професійна кар’єра військового. Інший поворотний момент стався у 2012 році, коли Валерій Федорович як відмінник військової освіти отримав направлення на вступ до Академії Генштабу Збройних Сил Російської Федерації. Це було одне місце, на яке міг потрапити на навчання на найвищий стратегічний рівень підготовки хтось із українських офіцерів. Саме Валерій Федорович був відібраний на це місце. Але тоді перемогла корупція, місце віддали іншому офіцеру, а Валерій Залужний вступає до Національного університету оборони і там проходить навчання на оперативно-стратегічному рівні. Тобто декілька разів на поворотах доля могла скластися зовсім іншим чином, але, на щастя, склалася так, як склалася. І я себе також запитувала, чи була Росія ворогом для генерала Залужного. Зважаючи на його виховання, на любов до російської військової науки та літератури, я так не думаю. Але все змінив 2014 рік. Дуже чітко вималювалося, хто є ворог. І Валерій Залужний не раз чітко формулював під час повномасштабної війни, що ворога потрібно знищувати. Ворога треба знати, поважати, вивчати, але його треба вбивати. Щодо перших днів повномасштабної війни, я описую їх від себе. Це більше спостереження з акцентом на комунікаційну роботу, якою я займалася. Але сподіваюся, що читач зможе разом зі мною зайти на заглиблений пункт управління, відчути атмосферу, яка там панувала, зрозуміти, що відбувалося та за яких умов, і чому ухвалювалися ті чи інші рішення.
