Фото: Уніан, Радіо Культура
Почнімо з конкретної ситуації, що відбулася місяць тому, — скандал в Одесі, що набув розголосу. Там відбувався захід, який відкрили російською мовою, хоча документи й слайди презентації були українською. Тобто якби ми просто побачили фотографії, не запідозрили б, що діється щось за межами закону. Але серед відвідувачів була місцева блогерка, яка попросила говорити державною мовою. І той, хто відкривав подію, сказав, що "давайте без цього, мені так зручніше". Чому таке досі трапляється?
Говорити про державну мову на одинадцятому році війни, яка ведеться і за збереження нашої державності й ідентичності, і за нашу культуру, і за зміцнення наших територіальних кордонів, складно і відповідально водночас. Мені здається, що стільки аргументів, скільки сказано на користь переходу на українську мову, стільки можливостей, скільки створено, щоб поліпшувати свою українську, мати доступ до української книги, телебачення, обслуговування, медицини — такого ніколи не було за роки української незалежності. І після недавніх подій — ракетних обстрілів Києва, Кривого Рогу, інших міст і містечок України — чому в Одесі, у Харкові, у моєму рідному Миколаєві, у багатьох інших куточках України, де свого часу пройшовся каток зросійщення, колонізації та зачистки національно-патріотичних сил, які брали участь у відновленні української незалежності, у формуванні територіальних підрозділів оборони, де героїчно захищають українську державу, на превеликий жаль, досі лунає мова, яку ми асоціюємо з країною-окупантом? Питання навіть не в тому, що це вже не модно, не престижно чи не зручно. Вважаю, що в окремих випадках просто злочинно топтатися на крові наших дітей і наших захисників, продовжуючи ці наративи в інформаційному просторі, мовляв, коли ж нарешті ці політики домовляться. Чуємо голоси окремих блогерів, які формують громадську думку.
Ситуація в Одесі стала наріжним каменем і для Півдня, і для України в цілому, бо такої колосальної підтримки дій пані Юлії, яка попросила забезпечити її право на отримання інформації та послуг державною мовою під час проведення заходу для обмеженої кількості учасників, годі було шукати. Це якраз свідчить про те, що в Одесі відбуваються незворотні націєтворчі процеси національного пробудження мешканців простору, зросійщеного постімперськими синдромами та експериментами часів Ківалова-Колесніченка. Молодь, військові, старше покоління для себе остаточно визначилися.
Я, звісно, як Уповноважений із захисту державної мови відреагував, напевно, чи не першим. У нас відбулася негайна розмова із представником омбудсмена України, зустрівся я з Уповноваженим із прав людини Дмитром Лубінцем, із правоохоронними органами. Ми надіслали офіційні листи, чекаємо на відповідь. Організатори принаймні перепросили за застосування не державної мови. Хочемо з'ясувати імена учасників цього заходу: чи були там представники органів державної влади, місцевого самоврядування, які за замовчуванням зобов'язані вільно володіти державною мовою? Чому захід проводився неналежним чином? І чому ситуація з пані Юлією має всі ознаки дискримінації громадянина України за мовною ознакою? На ці запитання ми дамо відповідь найближчим часом.
У контексті піврічної статистики, яку ми оприлюднили на офіційному сайті Уповноваженого із захисту державної мови, хочу сказати, що, порівняно з іншими куточками України, Одещина демонструє не тільки факти активного реагування на порушення прав у сфері обслуговування, недотримання мовного закону у сфері інформації про товари і послуги, зовнішньої реклами, обслуговування, діяльності органів місцевого самоврядування, охорони здоров'я тощо, а й фактично опинилася серед лідерів щодо надсилання звернень і скарг на нашу адресу. Торік Одещина була у п'ятірці, а нині — друга після Київщини. Отже, статистика змінюється, процес мовної ідентичності утверджується, і на Півдні України ми бачимо сталі процеси, що йдуть на користь усім нам. Тому хочу подякувати відповідальним одеситам, мешканцям Миколаївщини, Херсонщини, які разом із нами провадять наступальну українізацію.
Щодо чого люди звертаються, які ще виникають ситуації? Якщо є конкретна статистика, що турбує одеситів?
Південь, як і Схід — це ті куточки України, що найбільше зазнали інформаційного засилля, колонізаторського тиску і, звісно, російської агресії, починаючи з 2014 року. Ми пам'ятаємо тогочасні події: фактично, одна з вигаданих історій, чому російські війська почали вводити свої підрозділи в 2014-му, — так званий захист російськомовних, хоча ми розуміємо, що це справжня війна, справжній геноцид українського народу. Геноцид передбачає зокрема й знищення всього, що становить основу національної ідентичності, і питання української мови, як і мов національних спільнот і корінних народів, стоїть на першому плані. Ми це бачимо із зафіксованих фактів лінгвоциду на тимчасово окупованих територіях, наші звіти, оприлюднені за ці 4 роки, якраз говорять про це.
Закон про мову, якому 16 липня виповнюється 5 років, був написаний таким чином, що окремі статті набувають чинності щопівроку. Виходить так, що навіть 16 липня 2024 року буде восьма хвиля, відповідно до якої друковані медіа місцевого або регіонального рівня мають друкуватися українською мовою (навіть якщо мають варіант іншої, ніж державна, мовою), і якщо українською — того ж накладу, шрифту, змісту й так далі. Ці чотири роки ми готували громадян України до нової хвилі. 16 січня 2021 року українська стала обов'язковою для сфери обслуговування (супермаркетів, заправок, тренувальних і тренажерних залів тощо), 16 липня 2022 року — для інтернет-ресурсів (стартові сторінки інтернет-магазинів або інтернет-ресурсів офіційних представництв тощо повинні мати українську мовну версію), 16 липня 2021 року — для сфери культури (демонстрація вистав, екскурсійне обслуговування, туристична діяльність, показ фільмів, серіалів тощо). Ті ж фільми якихось три роки тому не завжди демонструвалися українською: мовляв, з одного боку, російська зручніша, а з другого, щодо продукції до 1991-го, давайте Штірліца російською. Ми ці історії чули й усвідомлюємо, з якою метою це робилося. Південь і Схід завжди були і є в полі особливої уваги російського агресора. Через мову, культуру і збережені, на превеликий жаль, зв’язки окупанти використовують ситуацію на свою користь. Ми створили свої офіційні представництва на Півдні та Сході, часто буваємо там й особливо пильнуємо тамтешню ситуацію.
В яких сферах і чому виявляється найскладніше дотримуватися норм закону про державну мову й загалом залишатися в полі власної ідентичності?
Наймасовіша сфера, де бачимо порушення мовного закону, — інтернет-ресурси, медіаресурси, інтернет-магазини, які, на превеликий жаль, досі не мають стартової сторінки українською. Ідеться і про соціальні мережі, які поширюють, зокрема, неправдиву інформацію, або ресурси, що мають стартову сторінку державною мовою, але поширюють російські фейки. На другому плані серед порушників — сфера обслуговування споживачів: у супермаркетах, маленьких крамничках, кав'ярнях, тренажерних залах, де завгодно. Там досі можемо почути російську мову — і це порушення, якщо громадяни України проти, хоча за замовчуванням можна користуватися будь-якою іншою мовою за згодою сторін (особливо якщо це стосується, скажімо, місць компактного проживання національних спільнот чи корінних народів). Звісно, існують порушення у сфері надання інформації про товари та послуги, це на третьому місці.
Є порушення у сфері зовнішньої реклами й оголошень і, на превеликий жаль, у сфері освіти — я кажу не тільки про повну загальну середню, а й про університетську освіту. Найбільше звернень якраз надходить від студентів з одеських університетів. Не називатиму ці виші напередодні вступної кампанії, але думаю, що ректори, так само, як і Міністерство, зроблять відповідні висновки, особливо після оголошеної мною інформації.
Що стосується регіонів, де порушень зафіксовано найбільше, на першому місці залишається столиця. Чотири роки, відколи я працюю на посаді Уповноваженого, столиця є лідером — і за фактом порушень, і за фактом реагування на них. На другому місці, як уже було сказано, — Одещина, на третьому — Харківщина, потім Дніпропетровщина, і вже після них Запоріжжя, Полтавщина, Миколаївщина тощо. Загалом, порівняно з минулим роком, звернень стало вдвічі менше: торік, у першому півріччі, ми мали їх 2020. Не можна сказати, що ситуація кардинальним чином змінилася, оскільки з'являються нові сфери й нові порушники. Серед лідерів залишається інтернет-сегмент. Закону про медіа трошки більше ніж рік, а питання регулювання тієї ж діяльності соціальних мереж — це мегазавдання, але боротися необхідно. Знаємо, що є рекомендації з боку, зокрема, РНБО щодо соцмереж, якими не варто користуватися громадянам України, але ними й далі користуються. Тому ці й багато інших компонентів — у полі нашої уваги. Ми підготували рекомендації і на адресу Кабінету Міністрів, і Верховної Ради України, і Нацради України з питань телебачення і радіомовлення щодо напрямків, які вважаємо загрозливими для української мови, а отже, і для національної безпеки.
Цифри — це завжди добре, але їм потрібна інтерпретація. Наприклад, у Запорізькій області було всього 2% звернень. Це як можна інтерпретувати? Як там добре, всі говорять українською, всі інтернет-магазини, тренажерки, кав'ярні, і лише на 2% є проблема. Та можливе й інше тлумачення: так небагато людей реагують на те, що їх не обслуговують українською мовою або не пропонують інформацію українською, як на проблему.
Півтора місяця тому я був у Запоріжжі. Фронт за 20 кілометрів від обласного центру. І на тому тлі, що масово не працюють заклади громадського харчування, супермаркети, розважальні центри, тренажерні зали, заклади освіти, все одно громадяни й мешканці Запоріжжя (кажу насамперед про обласний центр) звертають увагу на засилля російської мови. Донедавна в Запорізькій області були класи, де й далі навчали, зокрема після повномасштабного вторгнення, російської мови, або ж російську вивчали як другу мову. Це стосувалося і Харкова, і Харківської області, і Дніпропетровської області. Зрозуміло, що в мене як у громадянина України й Уповноваженого із захисту державної мови виникає просте запитання: що ще має відбутися, щоб ситуація перемінилась? Тому я ніколи не порівнюю регіони між собою, але вважаю, що вони є стратегічно важливими, особливо в питаннях утвердження державної мови: що більше української, то сильніша єдність нашої нації, надто в нинішній боротьбі проти російського окупанта.
Звучить доволі страшно, але 4% звернень стосувалися комунікацій з органами влади. Як сталися ці 4% в 2024 році? Мені здається, що з 1991-го вже все мало бути вирішено й мало бути 0%. Що це за 4% і чому це відбувається?
Мені здається, статистика набагато гірша, бо нині не відбуваються трансляції пленарних засідань, сесій місцевих рад. Те, що фіксуємо зараз, хтось десь побачив, зафільмував на мобільний телефон і поскаржився нам. Можу собі уявити, коли буде відновлена трансляція органів місцевого самоврядування, який ми побачимо багатий і разючий інтерес із боку депутатів до опанування української мови. На превеликий жаль, триває системне порушення мовного закону депутатами, які (незалежно від того, яку політичну силу представляють) вважають, що, поспіхом розв'язуючи соціально-економічні чи питання безпеки, можна послуговуватися не державною мовою. У нас така ситуація була зовсім нещодавно. Я розглядав справи сімох депутатів однієї селищної ради, які між собою і далі спокійно спілкувалися російською, вважаючи, що так і слід. Звісно, у поясненнях вони зазначили, що це були емоції. Дехто написав, що це суржик, а дехто написав: мовляв, Тарасе Дмитровичу, а давайте після війни.
Ясна річ, такі ситуації мене непокоять. Прошу депутатів відреагувати, а громадян України — тиснути на таких народних обранців і не допускати порушення своїх мовних прав. Людина, яка навіть в умовах війни, під ракетними обстрілами, і далі поширює не тільки неправдиву інформацію про важливість дотримання мовного закону, а й ставить під сумнів ціннісні орієнтири громадянина України (а кожен громадянин зобов'язаний вільно володіти державною мовою) — це нонсенс.
Із місцевою владою за роки, особливо під час повномасштабного вторгнення, ми змогли розробити й затвердити близько 150 місцевих мовних програм. У всіх областях, містах обласного підпорядкування або стратегічно важливих громадах вони є. На жаль, немає міських програм у двох містах, де вони мали б бути передусім, — у Києві та Харкові. Загалом по Україні з початком великої війни організовано близько 600 локацій. Окремі громади знайшли кошти на придбання книжок, забезпечення бібліотечного фонду. Спільними зусиллями ми зібрали близько 20 тисяч примірників сучасної літератури, яку передали на деокуповані території для поповнення бібліотечних фондів, зруйнованих бібліотек, включно зі шкільними. Дякую і PEN Ukraine, провідним університетам, окремим посольствам, громадським організаціям, які й далі поповнюють бібліотеки, зокрема для Збройних сил України. Таких акцій теж багато, і вони не менш корисні, ніж інші види доброчинності.
Українське слово залишається зв'язком із нашою ідентичністю, історичною пам'яттю, боротьбою, якої ми не можемо жодним чином послаблювати. Тому історія з місцевими депутатами — це про те, якою Україна не має бути.
Інша цифра, 7% звернень, стосується освіти. Про що йдеться — дитячі садки, школи, університети?
Якщо говорити про освіту, вона є однією з найважливіших сфер, яка завжди потерпала і від неналежного фінансування, і відповідних реформ. Утім, завдяки народним депутатам України восьмого скликання, позиції Міністерства і нашій тісній співпраці з ними, робимо дуже багато, щоб освіта була конкурентною, випереджальною і задовольняла потреби української нації сьогодні й на десятиліття наперед. На жаль, трапляються поодинокі випадки порушень мовного закону на рівні реплік, використання літератури, фрагментів аудіо- чи відеоматеріалу під час презентацій, окремих вивісок, дидактичних матеріалів, методичок не державною мовою тощо. Також це стосується власне спілкування поза навчальним процесом представників педагогічного чи науково-педагогічного складу. Працюємо над тим, щоб виправити ситуацію, здійснюємо в різних областях чимало досліджень, контрольних заходів та моніторингів. Скажімо, не так давно провели виїзне моніторингове дослідження в Чернівецькій області і з'ясували, що навіть у місцях компактного проживання національних спільнот українська значно переважає, вона є першою. Ситуація змінюється.
Що стосується наших досліджень, буквально завтра разом із Державною службою якості освіти України презентуватимемо вже третій річний звіт про стан дотримання мовного закону в закладах загальної середньої освіти. Ця робота була проведена протягом квітня-травня поточного року у близько двохстах школах України незалежно від регіону. Ми з'ясували, що серед учасників освітнього процесу (йдеться про вчителів, учнів та їхніх батьків) справді є ознаки порушення, і вони самостійно це визнають. Наприклад, у спілкуванні в позаурочний час, і між учителями зокрема, у спілкуванні між дітьми на території спортивного майданчика чи на подвір'ї, зрозуміло, що й між батьками і дітьми не державною мовою у домашній комунікації. Закон про державну мову не поширюється на спілкування вдома, так само, як і на діяльність релігійних установ, але вже доведено: що більше батьки спілкуються з дітьми українською мовою, не зловживаючи питаннями двомовності, не демонструють мультфільми, ютуб-канали, серіали не державною мовою, то сильніша мовна поведінка, українськомовна активність наших дітей і в інших сферах суспільного життя — кажу в даному разі про школу.
Якщо говорити про садочки, не так давно вийшло ще одне дослідження, проведене громадськими організаціями. Дошкільною освітою у нас охоплена не більше ніж половина дошкільнят. Існують порушення у цій сфері, зокрема, у садочках Києва: скрізь по-різному, залежно від авторитету і контролю з боку керівника закладу освіти. Факти очевидні: що більше української в дошкільному віці, то менше російської у старшому віці. Це, так би мовити, програмні заводські установки, з якими дитина має приходити в доросле життя, розуміючи, що для неї означає державна мова, чому її треба застосовувати у визначених законом сферах, чому потрібно боротися проти двомовності — зокрема через те, що українську мову знищують на тимчасово окупованих територіях. Тому наші рекомендації стосуватимуться посилення контролю, створення додаткових можливостей, відкриття батьківських мовних курсів за такої потреби. Як казав В'ячеслав Чорновіл, Україна починається з тебе. Які ще треба аргументи, щоб батьки почали розмовляти з дітьми українською, взяли підручник, зайшли до книгарні, перелаштували мобільний телефон українською, подивилися футбольний матч державною мовою, — що для цього ще має відбутися?
Повернімося до створення можливостей для переходу або утвердження стійкої мовної поведінки громадян України. Мовне середовище у ранньому віці є фундаментальним для формування національної ідентичності й цінностей дитини. Мені здається, одна з територій великої загрози — підлітковий контент. Це складна річ. З одного боку, наші колеги з Суспільного активно працюють над створенням підліткових програм, новин, щоб звучали і голоси підлітків, і мова, якою вони говорять. Але їм не завжди хочеться брати те, що пропонують дорослі, якщо є контент, створений однолітками. Одна з надпопулярних соцмереж, де великою мірою формується мовна картина підлітків, не пропонує широкого спектру наповнення українською мовою. Часто, навіть якщо підліток є українськомовним, він вбирає цей контент російською. Очевидно, хоч би які існували ініціативи з оновлення сільських бібліотек чи програми в ефірі Радіо Культура, ми не будемо в полі великого інтересу цих підлітків. Як ми можемо вплинути — як медіа, представники державних інституцій — на те, щоб територія дитячого зацікавлення, де вони почуваються серед своїх, була українською, щоб, власне, виникла потреба її українізувати, шукати і створювати український контент? Адже навіть якщо в родині всі розмовляють українською, але використовують цю соцмережу, дитина теж це робитиме — і не знайде там наповнення рідною мовою.
Без родинного виховання, сімейних налаштувань і ціннісних речей, які закладаються в юному віці, дуже складно змінити парадигму, диглосію ціннісну й культурну у значно старшому віці. Це підтверджують наукові дослідження і досвід. Цінності сімейного виховання дещо розмилися в умовах війни: родини розбиті, матері виховують дітей самостійно — під ракетними обстрілами, за кордоном в іншомовному середовищі або ж у токсичному середовищі в Україні, де наявна двомовність.
Питання диглосії є ключовим. Коли йдеться про спілкування з мовцем іншою мовою, донедавна було прийнято переходити на його мову. І дуже добре, що мовна поведінка громадян України, наша гідність не дозволяє нам далі це робити. Ми зберігаємо свою сутність, важливість і значущість. Тому це не запитання до Уповноваженого, а до кожного з нас, до нашого родинного виховання і середовища. На жаль, і в Києві, і будь-де зараз можна почути російську мову. Тому треба думати над кращими механізмами й справді боротися за те, щоб українська була й у тих сегментах, куди потрапляють діти поза нашим контролем. Я кажу про соціальні мережі, ютуб-канали, спілкування на подвір'ї, вибір мови за замовчуванням в інших сферах, як-от ігри, і так далі. Але час змінюється, і української все одно стає більше.
ПАРЄ ухвалила резолюцію про вивчення української мови. Що це означає для нас?
Протягом цього тижня я мав кілька зустрічей з авторами правок до цієї резолюції — із Дмитром Лубінцем, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, і з Євгенією Кравчук, яка очолює нашу парламентську групу в Парламентській асамблеї Ради Європи. Країни Європи взяли на себе зобов'язання в місцях компактного перебування громадян України забезпечити їхні права на українськомовний компонент у навчанні. Ідеться насамперед про українську мову, літературу, захист України та історію. Це питання матеріально-технічного і методичного забезпечення, і перед Україною постає кілька викликів. Маємо забезпечити заклади освіти літературою, учителями — як своїми, так і тими, хто перебуває там, — знайти ресурси, щоб діяльність таких освітян була зарахована до їхнього педагогічного стажу. Водночас потрібно знайти якомога кращу комбінацію і модель взаємодії із тамтешніми школами, щоб дітям не довелося одночасно навчатися чи продовжувати навчання в українських школах, що зберігалося донедавна. Ситуація критична. Сподіваюся, що і профільний комітет Верховної Ради з питань освіти, і Міністерство знайде цю модель. Моя вимога і рекомендація як Уповноваженого — забезпечити права громадян України щодо української мови в місцях компактного проживання навіть за кордоном.
Підсумовуючи: надзвичайно важливо реагувати. У всіх нас багато справ і причин не мати часу — але бажано його знаходити, щоб надіслати звернення, продемонструвати наш намір відстоювати мовні кордони. Мова — одна з тих речей, що захищають нас.
Найголовніше, що відбулося за п'ять років, відколи закон набув чинності, — громадяни навчилися захищати свої мовні права там, де їх порушено: на касі, у супермаркеті, у магазині, у закладі освіти. Це величезний плюс громадянської активності нашого суспільства у нетерпимості до порушення своєї території свободи.
