Борис Філоненко про серію коротких коміксів "Рахувати Харків"

Борис Філоненко про серію коротких коміксів "Рахувати Харків"

Арткритик Борис Філоненко та дизайнер Данило Штангеєв в межах мистецької резиденції "Слово" запустили серію коротких коміксів "Рахувати Харків".

Героєм першого випуску став український художник-авангардист Василь Єрмилов. Резиденція "Слово" від Харківського літературного музею діє на двох локаціях: у знаменитому будинку "Слово" та у колишній квартирі мовознавця Юрія Шевельова. У межах цього проєкту митці по черзі приїжджають на 3–4 тижні, щоб попрацювати над своїми творами. Арткритик Борис Філоненко подав заявку на створення графічного роману про Володимира Сосюру, який може тривати кілька років. В ефірі Радіо Культура арткритик Борис Філоненко розповів про ідею створення серії коротких коміксів "Рахувати Харків".

0:00 0:00
10
1x
Програма:

Ілюстрації: slovo_residency.

"Рахувати Харків", серія коротких коміксів Бориса Філоненка і Данила Штангеєва

 

"Рахувати Харків" – це графічна трилогія, своєрідні міні комікси. На папері цих коміксів не буде, вони створювалися для однієї з соціальних мереж. Перша частина з'явилася в кінці червня, і вона присвячена харківському дизайнеру 20-х років Василю Єрмилову. Нещодавно з'явилася друга частина. В інтерв'ю ти говорив про те, що назва "Рахувати Харків" відсилає до есе Юрія Шевельова "Четвертий Харків" (1948) і літературного фестивалю "П'ятий Харків", який заснували Сергій Жадан та Харківський літературний музей. Ти пропонуєш всі ці Харкови порахувати, і Шевельовський, і Жаданівський, і попередні. "Рахувати Харків" –  це частина великого проекту, на який ви берете кілька років. Чому три частини?

Робити комікси дуже складно. Це такий гібридний медіум, в якому текст і картинка існують в непростих стосунках, взаємозалежних відносинах. Насправді, завдяки резиденції "Слово" нам з Данилом Штангеєвим, з яким ми давно працюємо над коміксами, вдалося знайти цей час. Я зарезервував Даню на ці три тижні ще на початку року, щоб ми могли доволі швидко зробити три, здавалося б, дуже прості і короткі комікси. Насправді ж, вони дуже деталізовані, в них багато різних гіперпосилань. І ми з'ясували, що один комікс на тиждень для нас поки що неможливий. Ми не такі професійні коміксисти, як приміром, американські, які випускають комікси щодня. Є такі люди, як Чарльз Шульц, наприклад, який придумав персонажа Снуппі, він 50 років випускав комікси кожен день.

У нас було три тижні резиденції, тож ми подумали про три частини. Зараз комікси виходять дещо повільніше. Останній вийде вже в понеділок на сторінці резиденції і на наших сторінках. Ці три історії пов'язані. Було цікаво розказати історії про різних героїв, про різні періоди Харкова. Ми хотіли, щоб це була критична історія. З одного боку, розповідь про цих героїв, яких не всі знають. З іншого боку, ми хотіли розказати про них так, щоб це дало додаткові змісти, питання, над якими ми будемо працювати в більшій історії про Володимира Сосюру.

Історію про Харків ти починаєш з Василя Єрмилова. Розкажи про нього. Але одразу говори про те, що таке дикт (фанера, тонка дошка - ред.). Це – саме та ланка, яка з'єднує принаймні ці дві історії про Єрмилова і Домонтовича. І це спонукає думати, що в третій історії дикт теж з'явиться.

Добре. Тизер третьої історії. Вона називається "Доба ОSB". Фактично ця трилогія про те, як дикт, або фанера, перероблена деревина в сучасному Харкові стає філософським каменем, якимось універсальним елементом, з якого можна побудувати нову реальність, новий світ. Через те, що деревина оброблена певним чином, на відміну від OSB (орієнтовано-стружкова плита — багатошаровий листовий композитний матеріал, що складається з деревинної стружки, склеєної різними смолами з додаванням синтетичного воску і борної кислоти - ред.), дикт  – це доволі давня історія. Є у Єрмилова такий спосіб думати про реальність, що роль художника має протягом історії зникнути. І слово дизайнер, запропоноване сьогодні, з'явилося пізніше, як інтерпретація того, що робив Єрмилов. Це інтерпретація 60-х років, коли ми говоримо про Єрмилова, як про дизайнера. Але це дуже точно. Тому що від роботи художньої ці художники переходять в дуже прикладну, утилітарну роботу, про яку Валер'ян Поліщук, який там з'являється, говорив, що Єрмилов керує інструментами і технологіями, які керують матеріалами. Тобто це інженер технологій, який бере на себе таку роль. Художник – це той, хто опікується новими сучасними можливостями.

Нагадай про те, хто такий Єрмилов.

Це людина, яка об’єднала в собі дуже багато різних сфер мистецької і публічної діяльності і працювала в них: оформлювала вулиці на свята, оформлювала простори приміщень, працювала з письменниками і письменницями, оформлюючи їхні журнали. Є три випуски "Авангарду" Валер’яна Поліщука, де Єрмилов пропонує нову типографіку, новий дизайн. Це людина нового часу, яка мислить себе конструктивістом, який займається всім від дизайну пачки сигарет до розбудови міста. І це ключова фігура в цьому плані, якщо говорити про Харків 20-х.

Валер’ян Поліщук, дуже близький друг Єрмилова, називає Харків того часу Єрмилівським. Харків того часу говорить про те, що через нього можна описати весь цей період. Шевельов би сказав, що це Харків Хвильового в його тексті "Четвертий Харків". Є такі фігури, через яких ми можемо побачити ширшу картинку, уважно придивляючись до їхніх практик, дуже неузгоджених практик, дуже проблематичних практик, в яких знаходяться агітпотяги, якісь дуже-дуже пропагандистські речі, які не завжди узгоджені між собою.

Що таке простір Єрмилова? Як він виглядає зараз?

Спільнота, достатньо професійна і вмотивована для того, щоб працювати з резиденцією. Квартира Єрмилова є однією з дуже важливих точок, яка насправді дуже змінює стосунки між Харковом і іншими містами, між Харковом і світом. Ось в третьому коміксі буде трішки критики Шевельова щодо окремішності Харкова в деякі періоди історії. За моїми відчуттями до повномасштабного вторгнення не було очевидно, що люди в Україні загалом так підтримують Харків, як зараз, і так хочуть цікавитися цим містом, розуміти його, рахуватися чи рахувати це місто. За часів Віктора Януковича, Кернес дуже змінив ставлення до міста поза його межами. І часто оця політична внутрішня ситуація викривляє ставлення до міста.

В третій частині коміксу все дуже сильно підсумується і буде все доволі прямо проговорено. Що з Харковом варто рахуватись і розуміти, що немає можливості не працювати там для багатьох людей, які там зараз працюють. Тобто, всередині виглядає так, що Харків стає в тому числі платформою для тих дискусій, які не відбуваються чи не можуть відбутися в Києві. В Харкові є інституції, які, наприклад, взагалі відкрилися на другому році повномасштабного вторгнення. Я знаю деякі простори, які фактично взяли кредити під час повномасштабної війни.

Наприклад?

Ну, є такий простір, називається Some People, в якому проходять концерти і різні важливі події. Для мене цей проект з зони неможливого, який реалізується на твоїх очах, тому що люди розуміють, що життя продовжується і має тривати в ситуації абсолютно іншого відчуття війни, ніж наприклад, в Києві. Тому що в Харкові ти постійно відчуваєш і чуєш бойові дії.

Тому це цікаво, як ми дивимося на Харків ззовні, як можна подивитись, як він виглядає всередині, і як взагалі налаштовуються ці відносини. Ми трішки говорили про це з Миколою Коломійцем, художником, з основником відомої харківської студії Aza Nizi Maza. Коля пропонував теорію коралового рифу, в якому є багато цікавих, красивих істот і таких підводних глибин, в яких інколи тільки істоти зустрічаються, і дуже здивовані тим, що взагалі вони когось помітили. Вони яскраві, у них є ліхтарик. Багато харків’ян описують себе саме так. Якщо порахувати художниць, художників, письменників, письменниць, здається, що це такий собі кораловий риф з великою кількістю дуже цікавих, важливих людей.

"Рахувати Харків" — це серія коміксів про Харків, про його сучасну суть, сучасну в сенсі модерн, та, яка говорить про теперішнє в глобальному філософському сенсі. Ці історії пов'язані з 20-ми роками ХХ століття і з тим періодом, який найбільше зараз привертає увагу пересічного читача і споживача культури. Багато хто нарешті для себе відкрив цей час. Це дві історії, які ускладнюють це таке просте сприйняття цього Розстріляного Відродження, як буму, вибуху і найкращого часу, який можна було собі для української культури уявити.

Ми попробуємо зробити цю неочевидну паралель. Коли говоримо про Василя Єрмилова, говоримо про конструктивізм, говоримо, начебто, про обличчя Харкова, але коли говоримо про Домонтовича, виникає запитання – а до чого тут Харків? Ти одразу згадуєш все, що може бути харківського в цій фігурі і за цією фігурою ховатися. "Прольоти диктової зброї" називається. Дикт повертається, одразу з'являється літак Першої світової війни, потім з'явиться "Без ґрунту" і риба, яка летить через обкладинку. Це вже таке діпішне видання, видання в таборах переміщених осіб в Німеччині. Що робив Домонтович в цих таборах, ми тільки припускаємо. Напевно, складно вибирав, як бути подвійним агентом, але точно, вочевидь, ніколи не зможемо сказати. Але про цей роман відомо, що невідомо, коли він був написаний. Те, що він не міг бути надрукований в радянські часи. Але коли він почав над ним працювати, ми до кінця не знаємо. Коли закінчив, до кінця не знаємо. Але кілька реплік у фіналі нас примушують думати, що, дуже добре розумів Домонтович, що відбувається. Харків там з'являється на початку, як місто, з якого від'їжджає потяг, яким їде головний герой. Їде він на нараду. Там Москви більше, чи Санкт-Петербурга більше, ніж Харкова. Їде він на засідання комісії, яка розглядає, що робити з старою козацькою церквою на Дніпровщині. І у мене завжди було відчуття, що це Новомосковськ. Але швидше за все це така метафора. І в цій історії з'являється конструктивіст.

Дискусія, яка відбувається – зберігати старе чи створювати ідеологічне, модерне, конструктивістське, авангардистське, направлене на сучасність і на майбутнє. І в фіналі, герой Домонтовича говорить, що всі ці герої, які про це модерне, сучасне, ідеологічне, ліве, з точки зору ідеології говорили, вони зникли. Куди зникли, зрозуміло, вони знищені. Я так для себе повертаю Харків в цю історію, як точку, з якої він їде, як до ідей, про які йдеться. Цей складний ідеологічний контекст, який зник, який ми не можемо до кінця зрозуміти, проінтерпретувати чи прийняти, який не дає нам можливості дуже просто дивитися на цей час, і герої цього контексту фактично всі були знищені. Тобто я для себе намагаюсь максимально знайти всі можливі способи пояснити Домонтовича в історії про Харків. Поясни, як ти його сюди додаєш?

Багато важливих речей вже проговорено. Головний герой цього роману працює в Харкові. Ми бачимо Харків, як функціонуючу столицю певного періоду, головний герой сумнівається виїжджати чи не виїжджати, адже він не хоче їхати в це відрядження. Потім ми розуміємо, що це пов'язано з його такими флешбеками з минулого і того, що він побачить, як змінилося його місто, його ландшафт цими всіма заводськими трубами. Він описує, що там, куди він їде, немає зелені. Хоча ми маємо сприймати це, не як постапокаліпсис: це будується новий світ, в якому все буде чудово і прекрасно. Частина "Без ґрунту" виходила в час німецької окупації, і це ще одна зв’язка з цим містом. Тема літаків там проходить наскрізним мотивом.

Аерофотозйомка Харкова, яка є першою документацією планів міста, і все це перемішалося в історію, в якій другий комікс в ступає з першим в таку проблематичну конфронтацію. Тому що перший комікс завершується Голодомором, але загалом більша його частина абсолютно вітальна. Присвячена тому, як художник може змінити все.

В другій частині навіть обличчя цього художника зникає. Ми не хотіли цього стирання, замальовування і так далі. Даня Штангеєв, художник цього коміксу, подивився декілька таких нових способів видаляти якусь інформацію. І там ми візуалізуємо один з таких абсолютно дивних флюїдних способів зникнення файлів з комп'ютера.

Кошик з'являється.

Так, з'являється кошик, але оця форма, вона дійсно існує в деяких версіях, я так розумію, зараз Макбука. І обличчя, яке ми підібрали, це конструктивіст, але виглядає він як людина 19-го століття, і це архітектор Держпрому. Ми не очікуємо, що Держпром будують люди, які так виглядають, в яких ти бачиш епоху, до якої вони належать, але те, що вони зробили, належить абсолютно іншій епосі. Якщо говорити про Держпром, який теж в кожному коміксі у нас з'являється, моя особиста думка, що Держпром став символічно важливим для всіх тільки в 2022-му році. В опитуваннях харків'ян про символи міста, вони завжди уникали того, щоб визнавати Держпром чимось, з чим люди асоціюють себе. Це було все ще отаким подарунком модернізму, сучасності певних людей. Завжди перемагали якісь речі ІХ століття. Пригадую статтю в The Guardian про важливі архітектурні явища. Вона починається з речення про те, що якби ця будівля була в будь-якій західноєвропейській країні, весь світ знав би, хто її побудував. Але, якщо запитати, ніхто не назве імена цих архітекторів.

Ти знаєш?

Я знаю, я завжди дивлюся, і я завжди забуваю. Це не один архітектор. Там трішки інша складна система. Через оце постійне забування, стирання історії ти потрапляєш в такі пастки. У мене такі баги з деякими словами, і з Держпромом – це безкінечний баг. І про це пише Домонтович. Тобто він пише про процеси 1937 року. Цей роман написаний десь в пізніх 30-х чи на початку 40-х, не зрозуміло. І цей роман "Без ґрунту" – це суперважливий текст загалом про період з точки зору його ідеї.

Як пояснити та інтерпретувати всю складність того, що відбувалося з цими людьми?

Комікс – це саме та можливість цього ускладнення. Через вдавану простоту. Бо іноді здається, що комікс – це щось дуже просте. Але сам спосіб виробництва і кіно, і коміксу, передбачає дуже велику роботу не тільки з текстами, а ще з візуальним матеріалом, який дуже сильно говорить про те, який це час, як люди тоді виглядали, що вони робили. Інколи важливо додавати до них щось сучасне. Це своєрідний художній прийом. В цьому і буде складність і можливість для інтерпретацій, коли ми побачимо ці картинки більш деталізовано. І побачимо, в чому ці проблеми. Для мене головна тема цього періоду – це становлення сталінізму. Я вважаю, що ця політична система досі не зникла і в нашому суспільстві. Ці роки модерують такий тип відносин, коли ти не довіряєш близьким, завжди сам за себе.

Ти не розумієш, як працює ця рулетка долі, хто наступний, за ким прийдуть, по яким принципам. Це має дуже великий спадок в соціальних відносинах, і я думаю, що цей спадок залишився і частково в проявах і наших стосунків. Цікаво повернутися в той період і говорити про нього не спрощено. І дуже важливо з цього вирватися. У нас є шанси на це.