Пам’яті Ірини Цибух. Фото з особистого архіву
Дуже важливо не повторювати дурну і погану історію Радянського Союзу про могилу невідомого солдата, братські могили — в нас не мусить такого бути. Нам треба чітко знати своїх героїв
Хто для вас Іра, що ви про неї пам'ятаєте, що би ви просто хотіли розповісти тим, хто нас зараз слухає?
Іра — це людина-глиба. Для мене дуже цінно розуміти, що моя однолітка в якомусь глобальному розумовому сенсі, в сенсі сенсів набагато глибше могла все охопити і розуміти і якось функціонувати в цьому світі. Вона мала дуже багато прекрасних хороших ідей. При цьому людина, яка могла подорожувати, навчатися і щось робити, пішла захищати і рятувати життя інших. Ми з нею випадково зійшлися на тому, що нам була важлива хвилина мовчання, щоб її започаткували абсолютно усюди. Вона показала мені, що хвилина мовчання — це лише один малесенький крок до загальної системи пам'яті. Для мене хвилина мовчання – це таке горло пляшечки. А ось пляшка — це саме та стратегія пам'яті, яку нам треба розробляти. Іра показала, що роботи дуже багато, але це треба робити. Вона дуже вміла надихнути.
Ми дуже часто пам'ятаємо і згадуємо людей — те, що вони були хорошими — коли вони загинули. Не пам'ятаємо їх і не дякуємо їм, коли вони живі. Нам треба культура пам'яті і меморалізація. Нам дуже важливо не повторювати дурну і погану культуру, яка була в Радянському Союзі про могилу невідомого солдата та братські могили — в нас не мусить такого бути. Нам треба чітко знати наших людей, знати своїх героїв, будувати треба це все за життя. Це важливо продовжувати.
Хвилина мовчання має бути про гордість, подяку, єднання, це те, що було в 2014 році, коли всі об'єднались
Хвилина мовчання в Україні існує з березня 2022 року. Ви відстежували, що відбувається під час хвилини мовчання?
Ми трішечки насправді повідстежували і по регіонах, і по бізнесах. Де-юре на папері вона існує, де-факто ми знаємо, що вона точно є в медіа. Є деякі громади, які це запровадили. Але постійної систематичності в нас немає. Наприклад, Чернівці запровадили в себе хвилину мовчання, де зупиняються абсолютно всі, і навіть транспорт. В Рівному в центрі міста перекривають дорогу, але при цьому околиці не чують хвилину мовчання і вони там не зупиняються. В Острозі зупиняються абсолютно всі. Вінниця теж частково зупиняється. А є приклад Києва — жахливий, я перепрошую, приклад, де всі спішать, біжать, ніхто не зупиняється, ніхто навіть не усвідомлює. Тут існує проблема технічна. Не в усіх містах є гучномовці, не всі це можуть зробити. А в тих, що є, включають просто хвилину мовчання, як відлік, відбивку. Що це означає? Що ти просто йдеш в такт цій відбивці. Немає пояснення, що означає ця хвилина мовчання. Ми працюємо зараз над тим, щоби перед хвилиною мовчання було коротеньке пояснення, що "Увага, зараз загальнонаціональна хвилина мовчання, ми вшановуємо…, просимо вас зупинитись…" Конкретно заклик до дії, потім хвилина мовчання — цей відлік чи кроки — і потім гімн України.
Ми бізнесу запропонували, щоби вони у себе щось таке запровадили. Тоді один із бізнесів нам поставив запитання: "А про що я маю думати? Про що ця хвилина мовчання?" І ми відверто задумались, а про що люди мають думати? Ну от немає в людини в близькому колі нікого знайомого… Хвилина мовчання мусить бути про персоналізацію, принаймні для бізнесів ми це говоримо, що ви можете персоналізувати її конкретно під себе. В нас є загальна лінія страждання, трагедія, ми постійно згадуємо, кажемо, що найкращі загинули, що все погано. Часто люди, які мають загиблих в своїй сім'ї, для них це може бути ще й додатковий біль. Ми для себе визначили, що найкраще, що люди можуть відчувати в хвилину мовчання — гордість, подяку, єднання, це те, що було в 2014 році, коли всі об'єднались. А уявіть, якщо таке єднання буде щодня!
Людям потрібно пам'ятати подякою і гордістю
Частина людей скаже, що хвилина пам'яті щоденно нагадує про сльози, про біль, що вони не хочуть весь час думати про біль…
У Вінниці відкрили книгарню на честь загиблого героя. Скажіть, будь ласка, ця книгарня нагадує вам постійно про біль? Мені здається, що це етап ретравматизації. Тобто сім'я, приходячи сюди, обслуговуючи цю кав'ярні, спілкуючись з людьми, бачить навколо себе книги…
… і бачать, що ім'я живе, що людина продовжується у справах…
Найбільший наш виклик — створити прецедент, щоб людям потрібно було пам'ятати подякою і гордістю. Що ми робимо в хвилину мовчання? Ми вшановуємо тільки загиблих чи ми загалом дякуємо тим військовим, які пішли нас захищати? А це і тим, хто загинув, і тим, хто продовжує зараз захищати, і жити, і воювати.
Ірин заповіт… Пісні, які мали співати на її похороні…
На похованні Іри більшість людей плакали, але крізь сльози вони співали пісні. Це суперприклад того, як можна вшановувати інакше. Як люди просто крізь сльози співали. "Крізь сльози сміятись" — це було саме про це поховання. І про те, наскільки взагалі цю традицію страждань і ось цієї трагедії можна змінити на повагу, на реальну шану, на гордість за цю людину, і що ти її знав. Я вперше бачила, як на похованні аплодували люди реально 10 хвилин. Це про те, як взагалі змінюється культура пам'яті. Ми відходимо дуже сильно від цього радянського, в нас є запит на те, щоб щось змінити, щоб не вішати ці меморіальні чорні таблички і не ставити ці величезні чорні гранітні стели в районних скверах. Це про відхід від цієї традиції. Людям треба на таких прикладах, на жаль, показувати, що щось можна робити зовсім інакше, не так, як ви звикли, не так, як треба було в Радянському Союзі. Можна це наповнювати іншими сенсами.
В ботанічному саду, наприклад, поставили скульптуру на честь загиблого героя, вона у вигляді одного із героїв Зоряних війн.
Родичі мають амбасадорами нашими бути, мають бути задіяні в цьому контексті. В громадах розуміють, що чорні гранітні таблички — це просто єдине, що вони знають, як можна вшанувати. А якщо, наприклад, замість меморіального гранітного пам'ятника посадити дуб — це ж дерево наших козаків-характерників. Висадити алею дубів — це набагато краще, бо ти доглядаєш за цим деревом, ти можеш, коли тобі стане сумно, відламати гілочку, це може дуб бути персоналізований для твоєї дитини. В Чернігівській громаді висадили червоні клени. Це ж набагато краще, ніж меморіальна чорна гранітна табличка. І ось коли ти починаєш говорити з цими людьми, з громадою, вони такі: "Вау, клас, я хочу щось таке зробити для свого сина чи доньки?", так, щоб це не виглядало, як ніби ми знову повернулись в Радянський Союз, і щоб школи не ставали просто книгами пам'яті. І ти ніби не в школу заходиш, а реально…
… на кладовище… Але як ми можемо говорити про травму, якщо вона не пропрацьована?
У нас є три етапи: з 2014-го по 2022-й рік — це одна частина нашої війни, з 2022-го по незрозумілий період — це інша частина нашої війни. І після того, як закінчиться війна — а я маю на увазі закінчення війни в трьох сценаріях: або наша Перемога, або поразка, або нейтралізація конфлікту — і після одного з цих трьох сценаріїв абсолютно буде різна політика пам'яті і різне абсолютно усвідомлення цієї війни, як такої. Про великі меморіальні об'єкти, музеї, комплекси — чи варто таке щось схоже робити — я не думаю. А ось щодо природного базового рівня, де можна прийти, пощупати, почіпати, пережити цю трагедію — мені здається, що можна. В нас що точно є від людей — це стихійний пам'ятник на Майдані, ці прапорці.
Треба вчити людей, щоб їм потрібно було пам'ятати
Не буде ніякої пам'яті при сценарії програшу. Повага має бути основою.
Ми з Ірою говорили про навчання — що це загалом мають бути лекції і для бізнесу, про те, як пам'ятати, і що таке загалом пам'ять — для шкіл. Школи в нас є аутсайдерами, тому що незрозуміло, що дітям в 3 класі робити під час тої ж самої хвилини мовчання? Чи в 1? Вони фізично не можуть мовчки простояти цілу хвилину. Або ж як їм це краще зробити, щоб донести якісь куточки про вшанування. Вони обов'язково мають бути, але якими вони мають бути? Треба попитати самих дітей. Чи вони хочуть, щоб це було у вигляді гри, чи вони хочуть, щоб це було просто подивитися, чи вони хочуть почіпати… Чи почути чиюсь історію. Так само для університетів, щоб це робилося не для галочки. Це питання абсолютно до всіх громад. Питання бізнесу, питання потім вже державного рівня і загальної стратегії. І вчити людей зробити так, щоб їм потрібно було пам'ятати. Це, мені здається, найосновніша ціль. Людей треба навчати і з ними треба завжди говорити. Якщо у вас є хвилина мовчання, то ви її можете персоналізувати під себе, ви можете поговорити з вашими працівниками або ми до вас можемо приїхати з будь-якою лекцією, поговорити про те, що для вас важливо відчувати. Головне — чимось наповнити хвилину мовчання. Величезне завдання — зробити так, щоб людям було чим її наповнювати. Варіантів насправді безліч. Всім нам є про що подумати…