"Те, що ми називаємо красою, романтикою серед війни, насправді прояв людськості". "Голоси Фронтиру" на Книжковому Арсеналі

"Те, що ми називаємо красою, романтикою серед війни, насправді прояв людськості". "Голоси Фронтиру" на Книжковому Арсеналі

"Голоси Фронтиру: нове воєнне письмо" – проєкт, створений Радіо Культура за підтримки Міжнародного фонду "Відродження".  Це унікальна серія із 10 радіоесеїв, написаних та озвучених військовослужбовцями і ветеранами війни, які через власні історії та роздуми діляться зі слухачами своїм досвідом, рефлексіями та емоціями. "З одного боку, ми бачили багато фотографій і відео з війни, але ці радіоесеї дозволяють відчути події, так би мовити, на дотик і на смак, відчути майже тілесно, що таке захищати Бахмут, що таке перебувати там під час облоги, що таке отримати наказ на тримання периметру міста, – розповіла на Книжковому Арсеналі Олена Гусейнова, кураторка літературної програми на Книжковому Арсеналі, представляючи цей проєкт і, зокрема есей Оксани Пономарьової "Три кохання на межі". Військовослужбовиця Оксана Пономарьова і письменник та військовий Артур Дронь на сцені Книжкового Арсеналу та в ефірі Радіо Культура розповіли про участь в проєкті "Голоси Фронтиру", чи легким виявився для них жанр радіоесеїв, чи складно писати про себе, та чи є на війні місце для романтики і краси.

0:00 0:00
10
1x

Олено, представ, будь ласка, проєкт "Голоси Фронтиру: нове воєнне письмо" і його учасників, котрі сьогодні разом з нами.

Олена Гусейнова: В проєкті "Голоси Фронтиру: нове воєнне письмо" я була продюсеркою. Кураторка цього проєкту – Тетяна Шамшетдінова (композиторка, засновниця музичного проєкту Shopping Hour – ред.), котра зібрала ці 10 історій, 10 радіоесеїв, написаних українськими захисницями і захисниками і озвучених їхніми голосами. Для Тетяни було важливо знайти ті голоси, до яких ви не так добре звичні. Тому що есеїстка – це жанр, у якому майже одразу ми всі почали працювати, і навіть наші військові, попри шалену завантаженість. І голоси Артема Чапая, Олександра Михеда, Павла Казаріна ми знаємо. Більше того, їх знають в усьому світі. Вони друкуються не тільки українською, а й багатьма мовами. Для Тетяни було важливо, щоб голосів було більше, і ми почули того, кого ми не знаємо, кого рідше бачимо. Особливо, як есеїстів.

Тому для мене це дуже важливий список імен. І зараз я про них розкажу. Перший – Віталій Кириченко, військовослужбовець, автор пісні, під яку ми прокидаємося "Добрий ранок, Україно", фронтмен групи "НУМЕР 482". Він написав два абсолютно пронизливих есеї "Вдих-видих" і "Солдат з гітарою". І це досвід, про який знає кожний військовий. Це досвід того, як ти долаєш страх, як працюєш зі своєю пам’яттю, як ти виживаєш, чим стає твоє тіло, хто ти такий. Далі я назву професійного письменника. Це – Павло Паштет Белянський, письменник, сценарист, молодший сержант ЗСУ. Багато відвідувачів хотіли придбати на Книжковому Арсеналі його книгу, але цього не сталося, оскільки Пашина книга згоріла  у друкарні "Фактор-друк" внаслідок російського обстрілу. Павло написав також два абсолютно прекрасних есеїв про мирне життя і про те, чому у мешканців Києва повинен в сумках зберігатися турнікет. А також про те, чому військові не планують майбутнього. І чому ті, хто воює, не знає слова "завтра". Але при цьому тримаються слова "завтра" для своїх близьких. Також я згадаю Бориса Рябуху, полковника ЗСУ, учасника боїв за Донецький аеропорт, Авдіївку, Піски, Харків. Він воює з 2014 року, він один з тих військових, котрі не зрадили присягу і вийшли з Криму. І він пише про все це. Він так пише про оборону Харкова, про перші дні повномасштабного вторгнення: "Перший день війни я міряв 15-ма хвилинами. Протримались 15 хвилин, і це добре". І для мене це абсолютно пронизлива фраза і абсолютно пронизлива деталь. Також він пише про Крим, про запах Криму, про квітневий Крим 2014 року, і про мис Тарханкут, з якого хочеться стрибнути у воду. Наступна учасниця – Ліза Жарікова, поетка, музикантка, бойова медикиня, молодша сержантка ЗСУ. Вона дебютувала також з двома есеїстичними текстами. Вона пише про те, як складно наблизитися і розмовляти зараз, і чому це все одно потрібно робити, навіть коли тобі дуже страшно. І навіть коли здається, що досвіди не співмірні, і ніхто тебе не зрозуміє. Найважливіше зараз – це долати розрив і наближатися один до одного. Другий есей – про її студентські роки в Сєверодонецьку. Павло, Борис, Віталій, Ліза не змогли приїхати на Книжковий Арсенал. І коли я запитувала у них, чи можу я звернутися до їхнього керівництва з проханням відпустити їх в Київ, вони говорили, що так, це можливо, але вони повинні бути там, на фронті.

Ну а сьогодні з нами Оксана Пономарьова, військовослужбовця, сержантка, інструкторка з військового лідерства і Артур Дронь, письменник, військовий. Думаю, вони розкажуть про себе самі.

Оксано, для вас участь в цьому проєкті – це дебют, як письменниці. Як ви обирали теми для проєкту?

Оксана Пономарьова: Все відбулося досить швидко. Мені зателефонувала кураторка проєкту Тетяна Шамшетдінова і запитала, чи хочу я зайнятися творчим проектом. Знаючи її насамперед як музиканта, я подумала, що мені доведеться щось заспівати. Але з'ясувалося, що йдеться про есеї. І при тому, що за першою освітою я філолог, а за другою журналіст, я ніколи раніше не створювала саме есеї. Кандидатську писала, есеї – ні. І я подумала, що якби й писала, то тільки про кохання. Прекрасно, сказала Тетяна, таку тему ніхто не обрав, тому давай ми спробуємо це зробити. Так і почав народжуватися есей "Три кохання на межі'.

Що для вас означає писати про себе?

Оксана Пономарьова: На своїй сторінці я постійно про себе пишу. В есеї не все про мене. Але більшість рефлексій з того, що насправді відбувалося, згодом знайшло своє відображення в есеї. Ця історія про мене і про мої спостереження, коли ворог давав таку можливість у Бахмуті.

Олена Гусейнова: Я б хотіла підкреслити, що "Три кохання на межі" – це історія людей і міста. Це історія Бахмута. З одного боку, ми бачили багато фотографій і відео, але ці історії дозволяють відчути події, так би мовити, на дотик і на смак, відчути майже тілесно, що таке перебувати там під час облоги, що таке захищати Бахмут, що таке отримати наказ на тримання периметру. Там багато промовистих деталей, коли, приміром, чоловік і жінка поруч тримають периметр, і у них є час ненадовго зустрітися в умовно тихому місці. І вона говорить: "Не обнімай мене, я брудна". І ти тільки з цієї фрази можеш уявити, усвідомити, що нам треба подумати, який це бруд. І що таке ця фраза. І там таких дрібних деталей дуже багато. Закликаю всіх знайти це на подкастових платформах або на сайті Радіо Культура і пережити цей момент, коли ти знаходиш несподіваних мешканців Бахмута. Ксенія говорить, що там не все про неї, але я точно знаю, що деталь, яку я щойно згадала, вона реальна. І коли ви послухаєте, ви зрозумієте, що це за деталь. Бо у Ксенії є навіть про це відео в телефоні.

Особисто мене, як військового кореспондента, вразив момент, описаний Оксаною, коли вона заходить в чужу квартиру, ступає брудними берцями на килими. І я вкотре пережив це відчуття, бо також колись із військовими заходив в чужі покинуті квартири, наприклад, в селищі Піски, в місце, яке було комусь гніздечком, яке господарі будували все життя. І коли ви розповідали, що згодом надсилали фотографії власникам цих квартир, а це для них найцінніше, це зворушує до сліз… Цей проєкт справді дозволяє поринути в те місце, про яке пишуть автори.

Артур Дронь: Пригадую, коли ми вперше опинилися на передовій, і також зайшли в щойно звільненому селі в першу хату, перше, що ми побачили – розкидані скрізь фотографії власників. Вони були розкидані не лише по хаті, а й в пічці. Окупанти ними розпалювали піч. І перше, що ми якось автоматично починали робити, зайшовши туди – ми збирали фотографії. Це, з одного боку, нераціональна річ, адже дім порожній, там нікого вже немає. З іншого боку – це історія поваги до цього дому і його мешканців.

Оксана Пономарьова: Це справді відбувається якось автоматично. Коли, приміром, тобі потрібно вести вогонь з вікна, і ти для цього розбиваєш скло, але автоматично поправляєш фіранку на цьому вікні. І тебе самого цей момент вражає.

Артуре, розкажіть про ваш проєкт. Що для вас він означав? Що ви намагалися передати? Адже для вас це теж дебют. Як це – писати есеї про себе?

Артур Дронь: Якщо Оксана говорила, дивлячись на Таню, то я мушу говорити, дивлячись на Олену. Тому що в моєму випадку цей проект почався з неї. В грудні ми презентували мою книжку віршів у Києві і там познайомилися з Оленою. Вже наступного дня я повернувся на службу, і ми, листуючись, обговорювали тему есеїстики. Згодом я познайомився з Танею, і так я потрапив в цю історію. Писати про себе мені не подобається. Але коли ти пишеш про будь-що, певною мірою ти все одно пишеш і про себе. Мені хотілося писати про себе, пишучи про щось інше. Я обрав дві теми. Перший есей "Господь окопний", він про віру і війну. Він побудований навколо власних роздумів, він більш глибший і внутрішній. Інший більш публіцистичний, він називається "Героїв не міняють". Він присвячений одній з наших найбільших проблем, яка пов’язана з нерозумінням того, що таке мобілізація і ставленням до неї.

Як вам працювалося в цьому жанрі? Чи доводилося змушувати себе працювати? Чи вдалося вам передати те, що хотілося? Чи вдалося переконати читача і слухача?

Артур Дронь: Це була дуже цікава робота, тому що до цього я мав справу тільки з віршами. І перший поштовх, перший імпульс був дещо схожий з ними. Тому що, пишучи вірші, я не ставлю завдання когось в чомусь переконувати. Я, до речі, ніколи не пишу для когось. Мені просто пощастило, що це ще комусь відгукується. І перший імпульс з есеями був подібний із віршами: я не ставив за мету когось переконувати. У випадку з першим есеєм я хотів розібратися в усьому сам. Я маю свої думки про віру і війну, але мені потрібно було їх сформулювати для себе. А якщо пощастить, це відгукнеться ще комусь. Як мені видається, все-таки відгукнулося.

Олена Гусейнова: У Артура було три варіанти того, про що він хоче написати. Але потрібно було написати два есеї, тому він попросив відповісти, що нам буде ближче. Але я розуміла, що "Героїв не міняють" – це те, про що Артуру, напевно, хочеться найбільше написати. Для мене було важливо, дати йому відчуття, що він може спокійно з цією темою заходити на територію радіоесеїстики. І це дійсно дуже болісний текст. Він болісний для всіх військових. Я навіть чула фразу безпосередньо від військових, що цей текст звучить як маніфест. Артур справді працює в тому тексті з поетикою, яка приходить з віршів. Він працює з алітерацією, повтором і навіть, по-своєму, з римою. Це розповідь чоловіка, який ухвалив рішення йти на фронт, знаючи ціну цього рішення. Знаючи, що він, або його найближчі колеги, не можуть бути єдиними, хто прийняв таке рішення. Цей есей і про біль, і про відповідальність. Водночас, в ньому дуже багато іронії.

Що таке есеї? Хто працює в цьому жанрі? Що ти, Олено, сама очікувала, беручи цей жанр для проєкту?

Олена Гусейнова:  Колись давно на Радіо Культура ми з Іриною Славінською дуже мріяли про цей жанр. Ми його по-своєму, майже алхімічно, виводили у себе на роботі. Ми його відкрили через прозаїка Ігоря Померанцева і його радіоесеїстику, якою він багато років займався, як радіоведучий на Радіо Свобода. Він вміє створити цей жанр замкненого голосового художнього тексту. Це не перша радіоесеїстика, з якою працює Радіо Культура. Прем'єра першої мала відбутися 5 березня 2022 року. І на 24 лютого у мене був призначений цілий день в апаратній для монтажу серій. Це було 25 радіоесеїв, вони називалися "Повітряна стихія". Це були топові українські письменники яких ми всі любимо: Тарас Прохасько, Софія Андрухович, Юрій Андрухович, Андрій Бондар, Андрій Любка. Але в цій роботі нам довелося зробити паузу. Росіяни нам зробили цю паузу. У нас нічого не вийшло з прем'єрою. І ми повернулися до цього проекту в вересні 2022 року.

Довелося попрацювати з саундпродюсуванням. У Тараса Прохаська був есей, де він описував бомбардування під час Першої світової війни. І ще в січні 2022 року, працюючи над проектом, мені було дуже цікаво додати туди звуки сирени, звуки вибухів, звуки обстрілів. А коли в 2022 році вже в вересні я сіла це монтувати, то зрозуміла, що ніяких сирен та інших звуків, які вже стали нашою реальністю, там не може бути. Тобто, все, що тобі хочеться передати атмосферно, ти маєш сказати інакше. І цього разу це було ще важливіше. Було ще важливіше розповідати ці історії з просторів воєнних дій так, щоб не принести туди ці звуки, але принести атмосферу. І мені здається, що у нас з саундпродюсерами вийшло знайти цей баланс.

Найскладніше було з есеєм Артура "Героїв не міняють". Ти не можеш додати цих звуків, як ми їх називаємо, інтершумів. Ми довго шукали ці звуки, які мають щось привнести, але будуть максимально мінімалістичними. Ми дуже довго думали, а зрештою зрозуміли після тривалих пошуків, що це має бути стрілецький марш. Але він з'являється не там, де ти пишеш про тих, хто ухвалює рішення бути в ЗСУ а там, де ти пишеш про тих, хто не приймає цього рішення. І тоді з'являється ця іронія. І коли з'являються герої, котрі люблять вірити в ЗСУ, але не хочуть зрозуміти, що кожен з нас мусить ними стати, і коли з'являється ця маршева стрілецька музика початку XX століття, ця іронія стає дуже прозорою. Мені цей момент подобається.

Оксана Пономарьова: Хочу додати кілька слів і про те що ви "накоїли" в хорошому сенсі цього слова з супроводом мого есея. Мене не попередили про додаткові звуки, я думала, що буде просто мій текст. І коли у мене випала нагода, і я змогла послухати, мене просто почуте вибило з колії. Я знаю там кожне слово, але коли почала слухати, просто сповзла і плакала. Саме від того, що ви "утворили" зі звукового супроводу.

Олена Гусейнова: Так, ми розуміли, що це любовна історія чоловіка і жінки, котрі один одного називають "коханий" і "кохана". Це дуже прозора мова любові. І ми розуміли, що потрібна музика, яка підтримає цю любовну історію. І ми довго шукали таку музику. Адже ця історія відбувається не де-небудь, а між людьми, які тримають периметр Бахмута. І в якийсь момент я зрозуміла, що це має бути танго. Але це мало бути танго, яке ледь вловлюється, як танго. І ми взяли аргентинське танго 30-х років, в якому залишається війна, і в якому є місце, щоб, попри тримання периметру Бахмута, говорити "коханий" і "кохана".

Вразило те, що ви, Оксано і Артуре, перебуваючи в наджахливих умовах, знаходите романтику. І ти не розумієш, невже в страшній війні можна знайти щось романтичне і спокійне, що заспокоїть твою душу.

Олена Гусейнова: Насправді у фіналі есея Артура про окопного Бога нічого прекрасного не може бути. Це найстрашніше, що може одна людина зробити з іншою. Але у фіналі Артур говорить: "В якийсь момент я усвідомлюю, що це найправильніше місце, в якому я можу бути". І ця правильність змінює все.

Артур Дронь: А я буду опонувати вам. Тому що я не вважаю, що це романтика. Я від початку повномасштабного вторгнення часто думав про те, що у воєнній літературі, яку ми читали раніше, було дуже багато романтики. Так, як ви говорите, серед жахіть війни було дуже багато романтичних історій. І мені завжди було цікаво, як письменники, які воювали, могли писати про щось романтичне в таких жахливих умовах. З часом я знайшов відповідь. Ти, перебуваючи в тих умовах довго, не можеш дозволити самому собі визнати, що це суцільний жах. Що тут немає нічого романтичного. Що весь цей період свого життя ти маєш визнати жахливим. І ти мусиш щось в ньому для себе знайти. Якусь красу, якусь романтику. І тільки тепер я зрозумів, в чому насправді річ. В тому, що йдеться взагалі не про романтику. Йдеться про те, що навіть в найжахливіших обставинах люди можуть проявляти щось людське. Те, що ми називаємо красою серед війни, романтикою серед війни, насправді просто прояв людськості.

Оксана Пономарьова: Кожен, йдучи на війну, дозволяє собі померти. Він домовляється з собою про це. Це важливо для того, щоб потім на це не витрачати час. У тебе потім для останнього ривка просто не буде часу з собою про щось домовитися. Ти розумієш, що ти на це здатен. Ти себе до цього готуєш. Ти, як хірург, відсікаєш все, що залишилося у тебе вдома. Ти стаєш іншим. Там де ти ще не встиг, тебе підправить ворог і сувора дійсність. Але коли ти там, і у тебе є небагато часу, і ти не знаєш скільки саме, відбувається щось інше, коли ти реагуєш на тепло, а тим більше на людське тепло.