Ілюстративне фото: ФБ-сторінка "Суспільне Мовлення"
"Цей Закон мав дуже великі шанси повторити долю свого попередника"
– 17 квітня 2014 року в Україні ухвалили закон про суспільні медіа. З чого взагалі ця ідея виникла, які люди згуртувалися і з чого починали?
Те, що ми маємо зараз Суспільне – це уже, напевно, третя генерація людей, яка цим займалася. Насправді перші ідеї виникали ще на початку 90-х. Я може здивую, але одним з тих, хто певною мірою долучився до цієї історії був колишній міністр культури Олександр Ткаченко. Насправді ця історія дуже еволюційна. Першою такою наполовину успішною спробою – це був 97-й рік. Тоді був ухвалений закон, але він, на жаль, не запрацював. Тоді цей процес вів Віталій Шевченко, колишній голова Національної ради, колишній народний депутат, і, власне, він був одним з реально дуже заряджених адептів Суспільного. Тоді вдалося пробити закон, на рівні створення Наглядової ради ще була постанова, але статут Верховна Рада не ухвалила. Вони ухвалили тимчасове положення, переплутали всі терміни. І в результаті, коли вони прийшли до Національної ради, яку очолював пан Петренко, він сказав, що не розуміє, яку ліцензію треба видати. На цьому все і зупинилося. І на той час розуміння Суспільного було, скоріше, не як політичний проєкт, а більше як культурний. Після цього були спроби так чи інакше якось вплинути на процес, реєструвалися проєкти, але вони всі провалювалися.
Друга спроба почалася в грудні 2004 року. Тоді була сформована з громадських організацій коаліція "За суспільне мовлення". І вона почала перед "майданівською" владою просувати ідею створення Суспільного. Навесні 2005 року був запропонований законопроєкт. Тоді керівник нашої організації, а зараз заступник міністра культури Тарас Шевченко, запропонував текст, який став основою і був ухвалений у першому читанні. Але, на жаль, знову ж таки та сама міфічна "політична воля" і 22 грудня 2005 року у Верховній Раді не змогли ані проголосувати друге читання, ані повернути на перше читання. І ця вся історія знову завалилася.
Пізніше ми знову робили спроби протиснути "малу реформу". Тобто, якщо не перетворити державних мовників, то хоча би забезпечити їм редакційну незалежність. Вносили законопроєкти вже через Андрія Шевчанка. Але ця історія теж, на жаль, не отримала свого продовження.
Далі було дуже багато ідей. Наприклад, була ідея створення паралельно і державного, і суспільного мовника. Тобто вважалося, що якось вони можуть існувати. До речі, у 2005 році під Суспільним розглядали лише створення на базі радіокомпанії і телекомпанії. Про обласні говорили, що це буде далека перспектива, створимо щось на кшталт каналу "Республіка". Але воно так далі й не пішло.
І наступна спроба почалася вже за каденції президента Януковича. Парадокс, але за каденції Януковича були навіть деякі успішні ініціативи на кшталт Закону про доступ до публічної інформації. І, власне, вже з 2010 року почалися рухи, була створена робоча група. І був напрацьований певний текст, який вже у підшліфованому вигляді й був ухвалений у 2014 році. Але цей Закон мав дуже великі шанси повторити долю свого попередника, тому що він не містив механіки. Тобто там говорилося "що", але не говорилося "як".
"Усі ці російські шоу на кшталт Петросяна раніше крутилися і на Першому національному"
– Дмитро Сіманський, який на тому етапі був дотичний до створення Суспільного мовника, був у нас у студії і я його запитував, а навіщо? Яка основна причина? Він тоді сказав дуже цікаву фразу: "тому що державне телерадіомовлення – це башта танка, яку кожна наступна влада намагається розвернути в бік протилежної. Ми намагаємося зробити, щоб так не було". Вдалося?
Я вважаю, що вдалося. Тому що, насправді, це звучить жахливо, але я хочу нагадати, що на тому ж Першому каналі свого часу крутили "Бурановських бабусь" і подібний контент. Симоненко вів передачі. Ми це вже забули, насправді. Але всі ці російські новорічні шоу, гумористичні шоу на кшталт Петросяна, це все крутилося раніше і на Першому національному. Так, нам здається, що це було наче вчора, але ми пройшли величезний еволюційний шлях. І насправді, я думаю, що нинішня опозиція якраз відчула на собі, що саме гарантія існування Суспільного – в тому числі гарантія голосу опозиції. До речі, дуже цікаво це було спостерігати якраз в період після 2005 року. Тоді, як правило, голосували за опозицію. І як тільки вони мінялися місцями, одразу в опозиції з'являлися голоси, яка вчора була владою. Тобто це якраз один із тих маркерів, що Суспільне має забезпечувати голос різним гравцям. Звісно, у журналістському середовищі є дуже складна дискусія щодо того, а що робити з "п'ятою колоною", яка формально теж може позначатися як опозиція? Але це, напевно, вже скоріше і про національну безпеку, і про етику, і про все решту. Але якщо ми беремо здорове суспільство, де є влада і опозиція, то завдання Суспільного – це все ж таки забезпечувати оці різні голоси, відповідно до їхньої ваги. Тобто принцип пропорційності має забезпечуватися.
Ігор Розкладай. Фото: facebook/igor.rozkladaj
Альтернатива фінансування через держбюджет – це італійська модель RAI
– Чому досі не вирішене питання з тим, як правильно організувати фінансування Суспільного?
Процес створення Суспільного показав, наскільки нам потрібно "не зі співаками працювати, а трошки поремонтувати консерваторію". Насправді в Україні створити незалежну інституцію – надзвичайно важко. Тобто кейс Суспільного, скоріше, є величезним винятком із ситуації. Бо, наприклад, створити аналог польського інституту національної пам'яті в Україні не вдалося. Так, він зараз має трошки осібний статус – це орган влади. Але це не та незалежна інституція як у поляків, де вони самі пропонують свій бюджет. У них складна процедура обрання наглядової ради, керівництва. А у нас часто навіть немає на що спертися. Тобто, та формула навіть Наглядової ради, яка у нас є, вона не ідеальна, але вона унікальна, тому що в Європі аналогів немає. І з фінансуванням ми теж маємо величезну проблему. По-перше, ми маємо розуміти, коли створювалося Суспільне – це 2014-й рік, після Майдану, і пам'ятаємо, що було у нас у бюджеті. По-друге, якщо ми хочемо відійти від фінансування через держбюджет, хоча воно записано гарантією 0,2% і окремий рядок, то ми маємо розуміти, на що ми можемо перейти, щоб суспільство з цим погодилося. Бо у нас дуже багато податків, вони часто не прозорі, це дуже чутлива тема. І тут варіантів насправді майже немає. Тобто єдина альтернативна модель, на яку ми ще приглядалися – це італійська модель RAI. У них фінансування йде через оплату за електроенергію. Таким чином, вони охоплюють максимально населення і воно платить своїми грошима. Але у нас реформа енергетики, в принципі, ще не дуже-то відбулась, я вже мовчу про наслідки російських обстрілів. І ще є питання, яким чином ці гроші потім від енергетики мали б прийти до Суспільного, не потрапляючи в бюджет. Тобто, ми тут дуже сильно уперлись навіть не в закон, а в Бюджетний кодекс, який говорить про збалансований бюджет, і який таким чином вирішив проблему гарантій, які понадавали багато в 90-х. Це дзеркало того, що у нас, насправді, дуже багато популістичних речей, які нам доведеться якимось чином долати. Це дуже непопулярні рішення, тому що хтось втратить пільгу, хтось ще щось. Але давайте будемо чесними – бюджет не може так розвиватися, якщо ми хочемо розвивати країну.
Суспільне стартувало не "з нуля", а з величезного "мінусу"
– 7 квітня 2015 року в Мистецькому Арсеналі відбулася презентація Суспільного мовника, на якій тодішній президент України Петро Порошенко підписав Закон про суспільне мовлення. Що тоді відбулося?
Я думаю, що перш за все для самого Порошенка це був злам. Бо я б не сказав, що він був прихильником Суспільного. Тобто я думаю, що йому тоді довелося переступити, перш за все, через свої погляди. І думаю, що зараз він уже зрозумів, наскільки це було важливо. Для нього це був абсолютно невигідний крок, коли влада відмовляється від ресурсу. Це перше. Друга історія. Це була стартова точка вже запуску реформи. Так, потім був ще один законопроєкт у 2016 році, тому що ми вперлися в "прекрасні" історії, наскільки держава ефективна. Ми підняли звіти державних тодішніх ОДТРК і побачили, що в одній із філій, наприклад, було 14 машин, і з них 12 були зі 100% амортизацію. У багатьох філіях на той час архіви взагалі не були обліковані. Тобто, насправді, Суспільне стартувало не "з нуля", а з величезного "мінусу". Ми стартували з того, що 4 філії окуповані – це Кримська державна, Севастопольська районна, Донецька і Луганська. Ми стартували з того, що понад 100 років було заборгованості по відпустках. Сукупно. На початок реформи 2014 року в системі працювали 10 223 людини. Ми оптимізували це, довели до оптимального розміру. Я вже мовчу про те, що у 5 філій на той час вже були "рейдернуті" приміщення і земля місцевими радами. А це все про так зване "ефективне управління". І те, що довелося робити з 2015 по 2017 рік, це було об'єднання, ревізія, пошук ділянок, і дуже багато рутинної роботи, яка, насправді, не закінчена досі.
У Суспільного з'явився проєкт, який називається "Суспільне Медіатека". Це проєкт оцифрування архівів Суспільного і це елемент приведення цього господарства до ладу. Тому що ці архіви існують, частину архівів ви ніколи не зможете викласти, бо у вас немає на них прав. Але ті архіви, які стосуються Чорнобиля, якихось важливих історичних подій і так далі, доступні. Будь-хто може зайти у Медіатеку і подивитися. Це, насправді, дуже цінна річ. І це той актив, який треба було зберегти. Тому, якщо говорити дуже цинічно і відверто, то треба було б усіх звільнити, все зупинити, провести аудит, і через якийсь час запустити. Але на той час був ризик, що взагалі нічого можемо не запустити. Тому Суспільне було змушене піти найскладнішим шляхом реорганізації. Це надзвичайно складно. Але це був свідомий ризик, тому що втратити напрацьоване було б набагато ризикованіше, ніж пройти цей складний шлях.
Якісна журналістика буде більш затребувана
– А що далі?
Я думаю, що над цим зараз думає увесь медійний ринок, і не тільки в Україні. З одного боку, ми пам'ятаємо як казали про появу нових технологій: "з'явилося радіо, пропаде преса. З'явився "телек", пропаде радіо. З'явився інтернет, пропаде все решта". Насправді ми бачимо, скоріш, конвергенцію технологій. Тобто зараз я можу увімкнути, наприклад, Суспільне Київ просто в "Дії". Або Українське Радіо – через додаток. Тобто ми говоримо про конвергенцію. Про те, що зараз, по суті, стає не так важливим якою технологією ти споживаєш контент, а більш важливим який ти контент споживаєш. І те, що я можу подивитися подкасти Українського Радіо, наприклад на Ютубі, це дуже добре. Єдине, я думаю, що перед нами стоїть величезний виклик нових технологій в плані штучного інтелекту. І суспільству доведеться дійти думки, що створення подкастів, відосиків – це класно, але якісна журналістика рано чи пізно буде набагато більш затребувана.
