Ілюстративне зображення із сайту Pixabay
Немає поділу на схід і захід, немає розколу суспільства
— Основні тенденції, які ви виявили?
Ми вже понад 20 років проводимо такі моніторинги. Мали змогу заміряти суспільні настрої у 2022-му році перед повномасштабним вторгненням, потім у 2023-му. І в березні теж провели заміри. По дослідженнях ми не бачимо розколів. І зараз моніторинг це підтвердив: традиційне розмежування на схід і захід, яке постійно визначало і динаміку політичного життя – зараз цих світоглядних і політичних розбіжностей немає, немає поділу на схід і захід, немає розколу. За традиційними звичними нам ознаками немає розколу суспільства, воно залишається високо консолідованим. І не дуже успішний з військової точки зору 2023-й рік нічого в цьому сенсі не змінив. Українська незалежність, свобода, самостійність, суверенітет є спільною цінністю для всіх українців і тут немає жодних істотних регіональних ознак. Українці єдині в цьому питанні. Поляризації громадської думки зараз не регіональні, а пов'язані з тим, що різні люди по-різному проживають досвід війни.
— Чому ми тоді час від часу спостерігаємо за сварками в соцмережах, коли іноді доходить і до 300 коментарів під дописом? Чому ми це бачимо і чому цього не показують дослідження?
Однозначна відповідь тут навряд чи є. На результати впливає те, що робить громадську думку громадською: коли часткові тенденції гасяться, а увиразнюються загальні тенденції.
Загострюється ставлення до людей, які виїхали за межі України
Ми питали своїх респондентів про їх ставлення щодо зовнішньої міграції і щодо внутрішньої міграції. Зараз напруження між внутрішньо переміщеними особами і приймаючими громадами вщухає, люди пристосувалися жити в нових умовах, в нових спільнотах, один з одним. Загострюється ставлення до людей, які виїхали за межі України, ми зараз це бачимо у 2024-му році. Якщо узагальнити, то негативне ставлення до тих, хто переїхав може недовірливе, може трохи зневажливе. Тут намічається певне розмежування. Я поки собі пояснюю різним досвідом проживання війни, різними обраними чи доступними стратегіями, щоб адаптуватися до війни, і нерівномірною ціною.
— Чи може бути гострота переживання різною?
Це можна розглядати, як соціальне явище, а можна розглядати, як індивідуальне явище. Різні люди по-різному переживають горе, втрати. Я не знаю, чи можемо ми сказати, що цей підхід егоїстичний, акцентувати увагу на вазі своєї втрати і нехтувати досвідом втрати інших людей? Він панує. Я можу сказати, що є два рівно проявлених досвіди: альтруїстичний спосіб, тобто підтримувати людей, які теж втратили, будучи людиною, яка втратила багато. Втрати іноді нас спонукають до підтримки інших людей в горі, в біді віддавати більше. Коли ми втрачаємо, нам іноді парадоксальним чином важливо почати віддавати більше – так краще впораємося, проживаємо горе і долаємо цей досвід втрат. А є частина людей, які обирають для себе егоїстичний спосіб і замикаються чи фокусуються лише на своїх втратах і блокують в себе здатність співчувати іншим людям: можна було б розділити цей гіркий досвід, але люди обирають цей егоїстичний шлях. Це може бути пов'язано як з характером людини, з її особистістю, а може бути і наслідком емоційного вигорання і нестачі ресурсів. Тому що співчувати і бути здатним розділити чуже горе – чи це означає взяти на себе частину цього горя. Що таке ділитися переживанням? Це брати на себе частину того, що відчуває інша людина. Що таке емпатія? Це здатність проникнути в стан людини і трохи прожити його теж разом з нею. І в стані виснаження і вигорання люди просто втрачають ресурси. Немає цих ресурсів, нема що віддавати. Це не зіпсовані люди чи це не прояв якоїсь там конфліктності чи наростання конфліктів в суспільстві. Хоча все одно суперечності загострюються так чи інакше, але з соціально-психологічної точки зору поки що все це не набуває драматичного забарвлення, що веде до руйнування соціального прошарку. Я поки що цього не бачу. Я бачу різні тенденції і до альтруїстичного проживання спільного, і до більш егоїстичного проживання. Тобто різні люди застосовують те, що їм зараз доступно, щоб прожити цей важкий досвід.
Ми ніби страхуємо себе від майбутніх розчарувань
— Чи наростає песимізм або зневіра, або якісь інші почуття зі знаком мінус? Що ви бачите в цьому напрямку?
Ми бачимо тенденцію на зниження в психологічному сенсі мобілізованого стану, в якому ми перебували від початку повномасштабного вторгнення. Це був парадоксально піднесений стан, ми були сповнені надії, впевненості в тому, що перемога буде за нами, що це страшно, але не настільки страшно, що це буде довго, але не настільки довго. І ми на цій енергії прожили найважчі місяці війни і змогли адаптуватися до цієї реальності, в якій нам жити ще невідомо скільки. І зараз разом із цією адаптацією приходить емоційне зниження, більше немає цього екзальтованого очікування, немає мобілізовано енергійного зарядженого настрою чи стану, в якому ми були. Це надто енерговитратно. Не може людина постійно так жити. Це ніби емоційний допінг. І так не можна, звичайно, що це ненормально. Але настроїв поразки немає, є знесилення, але немає внутрішньої згоди з тим, що ми програли. Тобто є намір так чи інакше продовжувати цей спротив у міру сил, які зараз залишилися. Немає відчуття, що все пропало, що ми програли, що все погано. Все не дуже добре, у нас немає того мобілізаційного стану зараз, але у нас немає і стану демобілізації – я маю на увазі психологічний стан. Я поки бачу адаптивні процеси пристосування, розрахування ресурсів на тривалу боротьбу, тривалу війну, тривалий спротив. І це означає більш-менш економну витрату психологічних ресурсів, це означає нездатність завжди перебувати в піднесеному настрої. Ми побачили, що помітно знизилося оптимістичне очікування щодо майбутнього. Ми питали людей, чи ви очікуєте, що надалі ситуація буде змінюватися на краще? Минулого року більше людей казали, що так, буде змінюватися. Цього року помітно менше. Але я думаю, що це скоріше не зневіра, а такий ніби механізм економії. Ми ніби страхуємо себе від майбутніх розчарувань, які можуть бути дуже енерговитратними і дуже руйнівними з точки зору опірності.
Фото: ФБ Svetlana Chunikhina
— Чи можемо ми говорити, що це етап дорослішання чи більш реалістичного ставлення?
Багато явищ вказують на відсутність дорослішання. Це і певні політичні рішення, і громадянські вчинки, позиція – вони все ж таки вказують на незрілість. Це, скоріш, поодинокі випадки, вони більше обумовлені або інституційною слабкістю, або виснаженням, яке нас штовхає до регресу певного, до зниження якихось здібностей, зниження по сходинках розвитку ситуативно. Це буде зрозуміло потім і з того, який спосіб опанування втрати горя і роботи над помилками, яких було немало в цій війні і в тому, що передувало цій війні – який ми спосіб оберемо всього цього. Якщо це буде зрілий спосіб, ми можемо сказати: війна нас змусила подорослішати. Діти теж можуть зустрічати біду і бути в біді. І вони ніби можуть поводитися, як дорослі чи відмовлятися від певних радощів чи певних бажань, чи завмирати в якихось своїх дитячих проявах, перестати гратися. Але це не означає, що вони подорослішали, це означає, що вони просто зустріли біду і пристосувалися до неї, як вміють.
— Що ви визначали умовно в політичній сфері: симпатії, антипатії? Чи ті лідери, які зараз є лідерами суспільної думки чи лідерами симпатій можуть різко змінити ці погляди, ці постаті?
Вони, скоріш за все, різко зміняться, і те, що зараз функціонує, як ставлення людей до влади, до постатей у владі, до рішень влади не може сприйматися в класичному розумінні, як політичні позиції чи політичні вподобання. В цьому сенсі політики немає передусім тому, що є небезпека, яка істотно впливає на сприймання влади, як потенційного рятівника чи батьківської фігури або не здатністю виконувати батьківську функцію чи функцію захисника. Виникає гостре відчуття фрустрації гніву. Все це не скидається на нормальний політичний процес. Ми подивилися на те, як прихильники тих чи інших політичних діячів оцінюють поточну ситуацію, що з ними відбувається, які вони мають настрої, як вони сприймають те, що відбувається на фронті, як вони оцінюють перемогу і бажаний сценарій перемоги, як вони ставляться до поновлення ядерного статусу України? Прихильники – ми умовно назвали прихильниками Зеленського – дійсно більш позитивно оцінюють те, що відбувається, мають більшу довіру, звичайно, до президента, до його рішень, водночас вони більш радикально налаштовані щодо гострих питань, наприклад, оновлення ядерного статусу, ставлення до колаборантів, до тих, хто виїхав. В певних питаннях вони налаштовані трохи радикальніше, ніж прихильники інших політичних постатей. Там, де є опозиція, там трохи дзеркальна позиція: з принципових гострих питань вони почуваються розгубленими: ядерний статус, мобілізація, ставлення до переселенців – у них немає консолідованої думки. Тобто там є 30-30-30 – так розподіляються в них відповіді – згоден, не згоден, важко відповісти. Щодо оцінок дій чинної влади, то там все однозначно і дуже радикально: чинну владу не люблять.
Ставлення до мобілізації
— Ставлення до мобілізації?
Про мобілізацію ми саме питали у формі судження. Ми питали про те, що "людей, які ховаються від мобілізації, можна зрозуміти, тому що помирати страшно"? І отримали 53% згоди. Це і є буквально те, що ми отримали. Сказати, що це лояльність до ухиляння – не можна. Ми пред'явили й інше судження: чи соромно за чоловіків, які в той час як на фронті вирішується доля України ховаються від призову? І з цим погодилися 43%. Тут багато залежить від того, як поставлено питання. Але ми свідомо поставили ніби полярні питання про страх і про сором, ми так собі уявляємо, що це два основних драйвери зараз емоційні у ставленні суспільства до мобілізації, і вони мають працювати разом, вони обумовлюють складність цього питання, неоднозначність. Якби все було однозначно, що наприклад, це був тільки сором і воювати було почесним обов'язком кожного чоловіка – у нас не було б цієї проблеми. Всі чоловіки пішли і все. А якби було це тільки страшно, то ми просто пішли з фронту, капітулювали і все. У нас отака складна ситуація: водночас страшно і соромно. І це ми якраз і підсвітили своїм дослідженням. Я не знаю, як це комунікувати на загал. Нам, як психологам, зараз дуже не вистачає нормальної зваженої дискусії про мобілізацію, щоб суспільство просто розібралося з цим питанням без осуду, без залякування, без конспірології. Це треба проговорювати, інакше в нас немає пристойного виходу з цієї ситуації.
— Ми часто говоримо, що проблема з мобілізацією упирається в погану комунікацію. Є ціла купа дилем і вони частково як інституційні, так і моральні. Як ви бачите цю дискусію?
Наскільки гостро актуальними є ці питання – ми не можемо приступити до його нормального обговорення саме тому, що воно вкрай складне. Свою частину внеску ми внесли в те, щоб почати про це говорити нормально, як про проблему, яка, в принципі, має якесь рішення. Це вкрай важливі речі, їх не можна замовчувати, люди не розуміють, чого їм чекати. Навіть якщо люди не дуже прагнуть брати зброю в руки і йти на фронт і там гинути чи зазнати тяжкого поранення – це не означає, що вони, в принципі, не готові думати про це. Є певні застереження, умови, страхи. З цим треба працювати. Людям треба надати чіткі умови, щоб вони могли планувати своє життя так чи інакше, навіть в найгірших ситуаціях люди мають розуміти, що відбувається, які у них є опції, як їм будувати своє життя, які їм рішення ухвалювати. Найгірший спосіб комунікувати проблему мобілізації, яку можна було собі уявити зараз втілюється в життя – і це жахливо. Українці не мають бути в заручниках, вони мають бути господарями своєї долі. А зараз громадян перетворили на заручників, і це жахливо, це неправильно.
— Якби дискусія була нормальною в суспільстві, а не ось із цим торгом, маніпулюванням, гойданням на емоційних гойдалках – то 500 тисяч, то не 500, то економічне бронювання, то без бронювання… Це страшні якісь історії… Мені здається, що ця розмова мала би вивести нас, як громадян, на розуміння того, що якщо є консенсус щодо опору, то цей опір має забезпечуватися різними ресурсами, включно з людськими.
Це розуміння є, люди це чудово розуміють, люди не розуміють, як їм планувати свою долю, що їм робити, як бути. Те, що це людські жертви, те, що війна ведеться людьми – це всі розуміють. Тут дискусії немає. Дискусія в тому, яку ж нам стратегію виробити в умовах важкого морального вибору: жити чи померти, ризикувати собою чи ні, йти на фронт чи не йти?! Це важкий моральний вибір і він має сенс тільки в тому випадку, якщо він колективний і проговорений. Війна не ведеться одноосібно, це колективна дія і вона, як така, може бути здійснена. Зараз у нас немає ресурсів, здатності, інструментів, інститутів для забезпечення такого колективного обговорення, яке і є, власне, інструментом забезпечення цієї колективної дії. Зараз відбувається щось інше, ніж комунікування.
