Олександр Жуковін. Фото: ФБ-сторінка Олександра Жуковіна
"На межі дискомфорту і страху"
– Я мала честь з Олександром Жуковіним паралельно навчатися в театральному інституті. Це пояснить, чому я з такою поважною людиною буду спілкуватися на "ти". Я знаю, що ти хотів піти на фронт ще в 2014-2015 році, але ця мрія здійснилася в 2022 році, коли стало дуже гаряче. Як насправді все було?
Хочу трохи поправити. Я в 2014 році відчував себе, як я кажу, "на межі дискомфорту і страху". Я розумів, що треба йти захищати, але не було ще того внутрішнього настрою перебороти себе, знаючи, що ти віч-на-віч йдеш зі смертю. Я пройшов медичну комісію і віддався в руки Божі. Думаю, якщо заберуть, то заберуть, якщо ні, то ні. І мені сказали, що з моїми травмами поки що сидіти вдома. А коли 2022 року за пару кілометрів вже стояли вороги, тут жодного сумніву не було. Я кричав: "Дайте мені автомат" і я пішов захищати Батьківщину. І я пішов у ЗСУ "по блату". Я хотів піти у ТРО, але там були ще малоорганізовані структури. Тому я розумів, що я буду гаяти час, а мені треба вже йти, вже ставати до лав ЗСУ. Я подзвонив у Святошинський військкомат, а в мене там мій колега, до речі, режисер, Віталій вже був тоді командиром взводу. Я дзвоню йому. Він каже: "Є одне місце, приїжджай". А ви знаєте, що тоді сотні людей стояли в черзі, щоб взяти в руки зброю. Отак я приїхав і "по блату" став захищати нашу Батьківщину.
"Страх був. Але це не той страх, який міг тебе скувати"
– У чому була найбільша складність від самого початку?
Адаптація. Мені треба було адаптуватися, тому що змінився повністю розклад. Ти виходиш на чергування, на блокпост, по 2 години ти спиш, 3, а іноді 4 години ти стоїш. А це ж мороз, холодно. На тобі автомат, ріжки, одяг. Усе це дає вагу неабияку, і хребет і ноги починали давати про себе знати. Це було важко. Але і психологічно важко. Ці команди, ти повинен пам'ятати про свій автомат, який був поруч із тобою завжди. Але ти йдеш в їдальню, ти його поставив, поїв, стан твій сонливий і ти встав, пішов і забув його. Це не я. Я проспав на блокпост. За мене хлопці пішли. Сказали, що не хотіли будити. Але мене наказали. І той, хто мене наказав, замкомвзводу, забув автомат у столовій. Ми всі були змучені, всі стояли напоготові. Це були перші дні війни. І Грищенко Віталій допоміг мені адаптуватися, бо це було для мене найважче. Я не боявся. Хоча, як не боявся? Всі боялися, всі розуміли, страх був. Але це не той страх, який міг тебе скувати і ти не знаєш, що робити. Ні. Ми навіть про це і не думали. Ми знали нашу задачу і виконували. А адаптація пройшла швиденько у мене. Тиждень і я вже відчував себе воїном.
Є завдання – захистити Батьківщину
– Що ти порадиш тим, хто зараз в собі сумнівається, але чує всі ці розмови, що, напевно, всім доведеться рано чи пізно стати до зброї?
Треба зробити вибір для себе, в першу чергу. Зрозуміти. Вишиванка, мова, менталітет – це ознаки патріотизму. Я абсолютно згоден. Але якщо ти можеш стати на захист своєї Батьківщини, коли це потрібно, на тому місці, на якому тебе поставили, чи в тилу, чи на фронті, і якщо ти для себе визначився, що ти патріот, то, будь ласка, хлопці, беріть зброю і йдіть. Кажуть: "що я там буду робити, я нічого не вмію". А що вміли ми? По нам летіло. Так, ми боялися. Але ми розуміли. Я кажу, тиждень адаптації і ви будете відчувати себе вже солдатом. І інше життя ви уявляти собі вже не будете, тому що є завдання – захистити Батьківщину. А це в першу чергу наші родини, близькі люди, оточення, наша земля, яку ми любимо і цінуємо. Тому, шановні, вирішуйте. Бо коли зайдуть орки, то ви вже знаєте, що вони після себе залишають. А тоді буде вибір, чи йти в "орківську" армію, чи вас розстріляють. На тому все. Крапка. Сильні світу цього грають в шахи, але за зачиненими дверима, і ми не можемо подивитися ті ходи. Але в будь-якому випадку ми воюємо не за депутатів, ми воюємо за Батьківщину. І в нас немає вибору. Я дуже вас прошу, займіться психоаналізом, займіться критичним мисленням, оцініть ситуацію, якщо треба, зверніться до психолога, щоб він допоміг. Психологи є нормальні, класні, круті, які можуть вам допомогти вирішити цю проблему, подолати цей бар'єр страху й піти служити і захищати Батьківщину.
Я ще одне скажу. Я віруюча людина. Я не завжди, може, йду по біблійному шляху і, як і всі ми, іноді грішу. Але я тоді віддав своє життя Богу і сказав: "Господи, якщо ти збережеш мене – "Алілуя", а якщо мені доведеться загинути, то я знаю, що я піду до тебе". І мені стало набагато легше. Тому, віруючі ви чи невіруючі, але, подумайте, ми ж не просто на цій землі з'явилися і куди ми підемо далі. Це допоможе вам захистити нашу Батьківщину.
Спочатку життя, потім завдання, потім поранений побратим
– Як відчуває себе воїн на передовій? Військо – це командна гра?
З самого початку війни нам розповіли 3 правила. Перше – це моє життя. Друге – виконання поставленої задачі. Третє – це побратим, якщо він поранений. Не побратим, а завдання друге. Не завдання перше, а моє життя. Тому що, якщо я загину чи буду поранений, я не виконую завдання. Я мушу себе зберегти для того, щоб виконати завдання. Якщо побратим мій поранений, я все рівно думаю про завдання. Тому що я аналізую ситуацію, чи можу я йому допомогти чи ні. Бо якщо мене вб'ють чи поранять – все. Завдання не виконане і немає гарантії, що ми вдвох виберемося звідти. Отакий порядок. Спочатку життя, потім завдання, потім поранений побратим.
Учитель перестає бути вчителем, коли він перестає навчатися
– Чому свого часу ти пішов у викладацьку діяльність? Що для тебе було там цікавого?
Так склалися обставини, що Назар Майбород запропонував мені йти в Національну академію керівних кадрів культури і мистецтва, де він уже викладав. Тоді це ще була державна академія. І я прийшов його трошки підмінити. Але я вже розумів, що мені треба ще диплом режисера, тому що я відчував себе режисером. І з'явилася така нагода – ти працюєш і безкоштовно вчишся. Ректорат пішов мені назустріч. Всі до мене поставилися з великою душею і я почав вчитися на режисурі й викладати. Потім втягнувся. І все. Це все закрутилося, я подружився з усіма. І ці перші випуски, а ми досі спілкуємося, навіть на роботу мене запрошують, і дуже багато разів це було.
– Це вони вже роблять свої вистави?
Так. Вони вже стали фахівцями. Я втягнувся. І тепер собі вже не уявляю, як я можу бути без викладацької роботи, тим паче, що вона не викладацька – це майстерня, де я вчуся і вчаться мої студенти. Вчитель перестає бути вчителем, коли він перестає навчатися. Тобто, до кінця свого життя вчимося, вдосконалюємо себе. І це прекрасно.
Фізична форма дала свій результат на фронті
– Я знаю двох найзнаменитіших каскадерів у нашому кіно – це Олександр Жуковін і Назар Майборода. Ти теж давно цим напрямком займаєшся. В чому була цікавість? І, до речі, та фізична форма зараз тобі допомагає, правда?
Це 100%. Я періодами займався спортом, періодами кидав. Але я постійно був у форумі. Навіть тоді, коли не займався сильно, все одно себе підтримував. І це дало свій результат на фронті. Ми вдвох несли "дашку" (12,7-мм станковий кулемет Дегтярьова-Шпагіна зразка 1938 року – ред.), а в повному зборі вона 40 кг. Плюс бронежилет – 16 кг, автомат – 3,5 кг, 8 ріжків майже по півкілограма, ще рюкзак, спальник і все це кілограмів 40, а може і 45. І так треба пройти 2,5 чи 2 кілометри. Та 500 метрів отак пройти, а ще в грязюці по коліна, це дуже важко. І якщо б не моя фізична підготовка, то був би гаплик. Але, скажу чесно, ми в армії теж займалися спортом, коли була можливість. Не всі хлопці, але намагалися всі. У нас загалом взвод 42 чоловіки, командир і замком взводу – це просто сім'я. І я хочу сказати тим, хто вагається йти чи не йти. Знаєте, ви будете все життя потім дружити з побратимами. Все життя ви будете приймати їх як свого рідного. Тому що ті моменти, які ви переживете з ними поруч, ніколи не забудуться.
"Господь вберіг"
– А на яких ще напрямках ти був?
Харківська область. Там є таке село Африканівка. За 40 кілометрів нас вивозили і там страшні речі відбулися. Ми 7 вересня відзначаємо свій другий день народження. Майже весь взвод. Тому що ми всі повинні були загинути. До речі, цей випадок підтримував мене протягом всієї війни. Нас на танку їхало 11-ть і 3-ри хлопці екіпаж. Ми їхали зачищати посадку. Посадку ми зачистили, танк відстрілявся. Проходить якихось 5 чи 6 хвилин, виїжджає 3 орківських танки і починають зі 100 метрів нас розстрілювати. Ми ледь добігли до тієї посадки. Тоді я отримав контузію, потім через півтора місяця був ішемічний інсульт у мене. Але, Господь вберіг. Навіть ніхто не поранений. Жодного трьохсотого тоді не було. Але комбат нам допоміг. Там місце було пристріляне і він мінометами відігнав ті танки. Хоча вони майже повністю розрядилися своїми боєприпасами на нас. Але ми вижили.
