Фото надане артистом
Чи можна побудувати третій поверх, не побудувавши при цьому фундамент? Пропустивши перший та другий поверхи? Мабуть, що ні. А культура, освіта і здоров’я – саме той фундамент, на якому можливо здобути перемогу, і головне – утримати її зі здоровим, розумним і освіченим суспільством. Один із символів України – кобза і бандура. Унікальний інструмент, який пройшов цілу еволюцію. Мало хто знає, що сучасний інструмент бандура – це достатньо новітнє явище, яке з’явилося в середині 20 століття. Але тим не менше, це той інструмент, за яким нас знають у світі. Навіть більше – є науково доведені дослідження про те, як цей інструмент зцілює своїм звучанням і своїми вібраціями.
Саме у цих контекстах ведучі "Радіо Промінь" вирішили поговорити про розпочатий нашою сьогоднішньою гостею флешмоб, в якому вона просить ділитися цікавими фактами про бандуру і свідоцтвами. А також тегати в соціальних мережах журналістів і людей, які мають вплив на формування бюджетів на культуру. Анастасія Войтюк – засновниця проєкту Troye Zillia і популяризаторка бандури – започаткувала його у відповідь на сюжет одного з телеканалів, який звертав увагу на буцімто недоречність витрати коштів на окремі елементи розвитку культури. Про те, чи варто витрачатися на бандури під час війни та загалом про роль мистецтва у важкі часи Анастасія розказала в інтерв’ ю Анні Заклецькій і Денису Денисенку.
Анастасіє, привіт! Дуже вдячні тобі за твою позицію і твою небайдужість до збереження культурної спадщини. Розкажи для початку, на яких інструментах граєш ти сама?
Зараз я граю лише на бандурі. Раніше ще грала на гітарі та різних сопілках, але зараз найбільше працюю на бандурі чернігівського типу зі звукознімачами.
Готуючись до ефіру, ми згадувати, наскільки тернистий шлях у нашого українського інструменту – наприклад, як приймаються рішення з приводу закриття музичних заводів у Чернігові. Нату Жижченко (ONUKA), дідусь якої – чернігівський майстер інструментів, і яка зараз відстоює відновлення виготовлення інструментів власне Чернігівською фабрикою. Івана Ткаленка, якого ти згадуєш у своїх дописах в соцмережах – людину, яка пристрастно кохається у цьому мистецтві. "Шпилястих Кобзарів" і Ярослава Джуся, які відстоявали право існування кобзарського коледжу і заснували цілий рух бандуристів. Тепер ми маємо нарощувати ці потужності – страшно говорити, під час війни, коли ми боремось за свою землю і свою ідентичність. Розкажи, яка зараз ситуація з твоєм флешмобом?
Флешмоб уже переріс в збір коштів на закупівлю бандур для дітей. Це було дуже органічне рішення. Тому що коли я побачила, що мій пост у Фейсбуці набирає обертів і там вже близько тисячі семиста поширень і він розлітається в інтернет-просторах, я зрозуміла, наскільки важливою для людей є бандура. І крім цього правильна й актуальна інформація про бандуру – бо насправді, багато людей в Україні не знають і досі, як виглядає бандура – старосвітська (тобто, бабуся нашої бандури) і сучасна – і як вона звучить.
Навіть коли я грала для ЗСУ в районі Краматорська, то зустрічала багато військових, які підходили і чесно говорили: "Я бачу бандуру вперше в житті!" І вони мали можливість вперше в житті взяти бандуру до рук, роздивитись і спробувати як звучить струна. Я маю сказати, що це великий сором для України, що люди так мало знають про цей інструмент. Тому що коли називати символи України, дуже часто називають саме бандуру – проте мало хто знає її насправді!
Багато людей в Україні не знають і досі, як виглядає бандура – і як вона звучить
Я не знаю досліджень (може, я б сама хотіла зробити таке дослідження) про те, скільки в нас є бандуристів у країні, скільки дітей вчаться мистецтву грі на інструменті, скільки є місць, де можна вчитися гри на бандурі. А скільки людей хоч раз в житті купили квиток на концерт бандуристів? Саме купили. Тому що для того, щоб бандура могла розвиватись, потрібні гроші. Тому що якщо квитки на концерти не будуть купляти, бандуристи перейдуть працювати в іншу галузь.
І насправді бандура, як мені здається, зараз у нас заходить у велику кризу. Тому що стає менше концертів, менше фестивалів в Україні. Скажімо, всі кошти, які я зараз заробляю, я заробляю за кордоном. В Україні – це лише благодійна діяльність. Тому нам всім треба серйозно задуматись над тим, чи хочемо далі утримати українську культуру. Бо насправді є ризик її занепаду. Тому що кількість ученів в школах зменшується, кількість виробників бандур зменшується. На Львівщині є виробники бандур – "Трембіта", "Плеяда", є також поодинокі майстри по всій країні. Але щоб вони працювали, їм потрібні замовники, підтримка, державні програми розвитку. Ми не будемо мати краще мистецтво, поки не будемо вкладати гроші.
Тому я вирішила – треба ту хвилю, яка піднялася, скерувати в правильне русло. Бо це був праведний гнів, що ображають бандуру (сміється). Я оголосила збір і за кілька днів назбирала 70 тисяч гривень, і ми вже можемо відправити перші бандури на ремонт і почали шукати, де можна купляти дитячі бандури (на момент публікації матеріалу було зібрано кошти на купівлю першої дитячої бандури, – прим. ред.)
Ти зараз такі філософські речі зачіпаєш, які стосуються всього. Наприклад, ми хочемо добре жити і хочемо, щоб наша робота була добре оплачувана – але ходити на концерт ми також хочемо на шару. Є й інший бік медалі: скільки афіш таких концертів у місті ви бачили?
Це також хороше питання. І воно скоріше до вас, медійників, щоб ви розповсюджували і доносили інформацію про подібні культурні події.
Що ж, будемо старатися. А тобі, Анастасіє, дякуємо за твою справу і за те, що піднімаєш такі питання. Бо якби ми зачіпали такі речі до повномасштабної війни, протягом всього часу з моменту набуття Україною незалежності, її – війни – можливо, й не було би. А тепер маємо працювати навздогін і підтримувати одне одного усіма можливими способами. Дякуємо за бесіду!
