Фото: Радіо Культура
Як війна вплине на якість освіти?
Про наслідки думати можна, але моя позиція – "ніколи не нарікати". Людина може опинитися в своєму житті в будь-якій ситуації, і часто ці ситуації від нас не залежать. Головне, як ми будемо з цієї ситуації виходити. Тому всі питання, пов'язані з освітою, поділяються на дві категорії. Перша – наша реактивна реакція на події, тобто те, що ми робимо в тих обставинах, які є. Зараз у нас з лиця землі стерті цілі міста, цілі величезні території. Важливо те, що ми робимо в цих обставинах. Коли наш бюджет поповнюється не тільки з податків з української економіки, а й з міжнародної допомоги.
А друге питання, про яке не можна забувати – це перспектива. Тобто це та картинка, яку ми хочемо створити і ті цілі, яких ми хочемо досягнути. Незалежно від війни, ми повинні мати на увазі, що за будь-яких обставин є певні дії, які ми обов'язково повинні зробити. Тому що в освітній системі немає радикальних винаходів і простих рішень. Просто обов'язково потрібно зробити певні речі, без яких ми не обійдемося. Цю перспективу обов'язково потрібно втримувати у фокусі уваги, чим би ми не займалися і які б нагальні проблеми ми не вирішували.
Не всі діти в Україні нині мають однакові можливості для навчання. Чи зробили ми певний крок назад в рівні і якості української освіти?
Те, про що ви говорите, ми називаємо освітніми втратами. І ці освітні втрати почалися разом з пандемією. Це були значні якісні втрати, яких не було раніше. В той час, наприклад, я працював головою Національного агентства з забезпечення якості вищої освіти, і ми частково намагалися реалізувати нашу роботу онлайн. Для того, щоб менше витрачати коштів на збори різних галузевих груп та експертних рад. Нам тоді це зробити було дуже важко: люди не звикли, у когось не було програми тощо. Але коли почалася пандемія, всі змогли. Адже не було вибору. І батьки опанували месенджери, і діти. І дистанції форми, і змішані. Оця змушена дистанційність поставила нас в таку ситуацію, що у нас просто не було вибору.
Так само війна ставить нас в таку ситуацію, що у нас немає вибору, і десь реактивно ми повинні реагувати. І справді, зараз в Харкові зовсім інші умови, ніж, приміром, в Ужгороді. Але я принагідно хочу згадати 2022 рік, коли почалася повномасштабна війна. У нас були засідання ради ректорів, і ректор Маріупольського університету, який зараз евакуйований до Києва, виходив на зв'язок з підвалу. І коли ми обговорювали, як повинна відбуватися вступна кампанія, він говорив, що повинні бути дві умови для проведення тестів ЗНО: рівні можливості для підготовки і рівна безпека. Тобто нині цих двох умов вже немає. Вступне тестування створює якусь напругу.
Але сам факт, що різні люди мають різний доступ до освіти, не впливає на те, що обов'язково люди отримують гіршу освіту. Пригадую свою вчительку хімії, яка здобувала освіту після Другої світової війни. Їй дуже хотілося вчити хімію, але тоді в тих умовах, де вона жила, зовсім не було зошитів. Тоді вона знайшла підшивку старих газет, вирізала поля з газет, склеїла і зробила зошит. І вона зрештою стала хіміком.
Зараз війна призвела до того, що багато сімей виїхали за кордон. Діти в різних країнах йдуть до школи. І це погано, що не у нас. З іншого боку, це також досвід. Але для нас головним питанням буде те, в яку країну ці люди мають повернутися, які ми зробимо реформи, які ми створимо умови цим молодим людям. Адже від них буде залежати майбутнє цієї країни. Вони не повинні повернутися в ту країну, з якої вони виїхали. І якщо ми говоримо про відбудову університету, потрібно відбудувати не лише стіни. Освітній процес, стосунки між студентами та викладачами – це все має бути новим. Нам потрібно постійно рухатися вперед і бачити ту перспективу, яку ми хочемо створити в Україні.
Вже зараз багато дітей повертаються з-за кордону. Їхні батьки кажуть, що різниця в шкільних програмах разюча. Також за кордоном діти не вивчали українську мову, історію України та українську літературу. Що з цим робити?
Очевидно, що втрати є. Їх треба надолужувати. І українську мову, літературу та історію України обов'язково треба вчити. Якщо ми говоримо про те, що ці програми не синхронізовані, я би хотів звернути увагу на те, що насамперед йдеться про програму старших класів в Західній Європі та Північній Америці. Там математика, наприклад, на нижчому рівні подається, ніж у нас.
Але якщо подивитися на проблему в комплексі, то попри різницю в програмах, за кордоном інше ставлення до дітей в школі, заохочення дитини до ініціативності і багато-багато інших позитивних речей. Це те, що ми тільки зараз з НУШ починаємо впроваджувати. Роль дитини, вміння формулювати і відстоювати власну думку – це те, в чому ми поки що відстаємо. Дослідження PISA теж це доводить, що не все у нас добре, наприклад, з математичними науками.
Це залишилося в легендах, що в Радянському Союзі добре знали математику. Українська незалежна держава дуже довго не могла сформулювати, яку перспективу вона має. Радянський Союз, наприклад, хотів, щоб його всі боялися, щоб танки стріляли, а літаки бомби скидали. Це і вимагало певного рівня інженерних та математичних наук. Українська ж держава мислила категоріями прийняття бюджету на наступний рік. А про те, що буде в Україні через 5 чи 50 років, ми не думали. Тому тільки зараз формується це перспективне бачення. Молоді люди, які вчаться в Україні і повертаються з-за кордону, повинні розуміти, що від них дуже багато чого залежатиме. Готовність брати відповідальність – це ті речі, які ми маємо виховати.
Як вирівнювати прогалини в освіті тих дітей, які повертаються в Україну?
Наш університет займає таку специфічну нішу, що ми не страждаємо від браку абітурієнтів. Але з року в рік ми зауважуємо, що рівень шкільної підготовки, особливо на математичних науках, погіршується. Тобто ми доучуємо наших студентів, і така проблема є. Але Міністерство освіти зараз намагається реактивно реагувати на проблеми. Я бачу по дискусіях, які відбуваються в експертному середовищі, питання освітніх втрат – на порядку денному. Колективний розум, який існує в суспільстві, експертна думка формують певні наративи, як з цього треба виходити. Але все це звичайно не просто.
Чи є у вашому навчальному закладі вчителі, які виїхали, і як це впливає на комунікацію між викладачами та студентами?
Звичайно у нас є такі викладачі, адже в 2022-му році люди виїжджали сім'ями, і це можна зрозуміти. Люди перебували тоді в різному психологічному стані. І деякі викладачі, які виїхали з Києва на Захід України, згодом боялися повертатися в Київ. У нас політика така, що всі керівники університетів повинні бути на місці, і вони на місці. Наступний крок – як ми організовуємо освітній процес.
Минулого року ми прийняли першокурсників, і ми обіцяли їм і їхнім родинам, що вони будуть вчитися офлайн, в аудиторіях. І вони вчаться в аудиторіях. Ті викладачі, які мають у них викладати, викладають в аудиторіях. Але жоден київський університет не може вийти на 100% офлайн навчання, тому що не буде вистачати укриттів. Це теж окрема проблема. Значна кількість студентів також перебуває на різних мобільностях.
Але ми маємо такі хороші стосунки з нашими західними партнерами, що у нас стало більше викладачів, які у нас викладають. У нас є американці і французи, які фізично викладали під час повномасштабної війни. Але є й такі, які викладають онлайн. Наприклад, ми підписали угоду з вищою школою Франції, це у них вище ніж університет, і вони викладають нам курси, які ми обираємо. Ми можемо замовити будь-який курс з їхнього переліку, і вони нам його безплатно викладають. Тобто завжди потрібно шукати нові можливості навіть в найгірших обставинах.
Як в вашому університеті вирішене питання укриттів?
У нас є свої укриття, а також ми уклали угоду з великим бізнес-центром, який розташований неподалік від нас. У них є великий паркінг з інтернетом, і ми користуємося їхнім укриттям. Тривогами не можна нехтувати, і ми перериваємо заняття, щоб спуститися в укриття. Так само минулого року ми повністю були готові до блекаутів. У нас є багато викликів, але треба завжди йти назустріч цим викликам.
