Ми можемо стати суспільством ветеранів ― Юлія Лапутіна

Ми можемо стати суспільством ветеранів ― Юлія Лапутіна

Ми можемо стати суспільством ветеранів, наголосила в ексклюзивному інтерв’ю Радіо Культура міністерка у справах ветеранів України Юлія Лапутіна. І розповіла: статус ветерана мають безпосередні учасники бойових дій, члени родин загиблих та особи з інвалідністю, яку вони отримали внаслідок війни під час захисту України. Після широкомасштабного вторгнення почався новий відлік, багато людей були мобілізовані. "За прогнозними даними, близько 4 млн осіб будуть дотичними до ветеранської політики. Майже кожна родина буде мати або ветерана, або друга-ветерана, або сусіда-ветерана", ― зауважила Юлія Лапутіна. 

0:00 0:00
10
1x
Програма:

 

На фото: Юлія Лапутіна і Вадим Карп’як у студії Радіо Культура

 

"Ми можемо стати суспільством ветеранів"

― Скільки на сьогодні в Україні офіційно зареєстрованих ветеранів?

У міністерстві діє державний електронний реєстр ветеранів. На момент широкомасштабного вторгнення там було зареєстровано близько пів мільйона людей. Статус ветерана мають безпосередні учасники бойових дій, члени родин загиблих та особи з інвалідністю, яку вони отримали внаслідок війни під час захисту України. Ми розуміємо, що ця цифра точкова, бо після широкомасштабного вторгнення почався новий відлік, багато людей були мобілізовані. За прогнозними даними, близько 4 млн осіб будуть дотичними до ветеранської політики. Майже кожна родина буде мати або ветерана, або друга-ветерана, або сусіда-ветерана. Фактично ми можемо стати суспільством ветеранів.

― Згідно з останнім опитуванням, 79% українців вважають, що суспільство має повагу до ветеранів. Але падає беззаперечна повага до ветеранів: рік тому ця цифра становила 55%, а цьогоріч 25%. Чому це відбувається?

Треба враховувати контекст кожного опитування. Після повномасштабного вторгнення у нас була беззаперечна підтримка саме армії, тому що це був єдиний можливий інструмент у державі, який допомагав виганяти ворога. Усі обожнювали людей, які долучилися до армії під час найбуремніших подій. Зараз довіра до війська також висока, але багато людей повернулися, на жаль, з пораненнями додому, і ці люди вже не такі, на яких очікували. Вони отримали бойовий досвід, у них з’явилася проблематика, і зараз єдиний можливий шлях повернення ветерана до цивільного життя ― через поранення, бо інакше демобілізуватися неможливо. У наших людей сформувався ідеалістичний образ ветерана, проте після повернення бійця вони бачать, що це просто звичайна людина, але з бойовим досвідом.

― Тут має прийти на допомогу держава. Ми знаємо, що робити з ветеранами?

Ми знаємо. Фактично вже розроблена стратегія ветеранської політики, яка буде фіналізована ухваленням рішення РНБО. Найперше ― держава має стратегічно вибудувати інфраструктуру та екосистему для ветерана, щоб він на рівні своєї громади, району та області знав, куди звернутися у своїх потребах. Ми зараз вивчаємо потреби тих, хто повертається через поранення, а після Перемоги буде масова демобілізація, і ми маємо до цього підготуватися ― щоб створити комфортне повернення людей до цивільного життя.

"Підписуючи контракт, військовий свідомо дає згоду на відкладену смерть"

― Реабілітація ― це медичний термін. А як би ви назвали процес повернення ветеранів до мирного життя?

Я б так і назвала ― повернення до цивільного життя, бо мирне життя буде після перемоги. До широкомасштабного вторгнення у нас була регулярна армія, адже війна триває давно, були відповідні ротації кадрових військових і контрактників. Підписуючи контракт і проголошуючи присягу, військовослужбовець свідомо дає згоду на відкладену смерть. Для нього найважливіше ― виконати бойове завдання і вижити на війні. А ті люди, що мобілізувалися з цивільного сектору, такої згоди на відкладену смерть не підписували. Хтось був учителем, хтось актором, журналістом, музикантом, банкіром, водієм, і ці люди не пов’язували своє життя та кар’єру з військовим мистецтвом, військовою сферою та ризиком. Навіть студента військового коледжу чи університету вчать військовій справі ― як вбити ворога, відігнати військову загрозу від своєї території та залишитися живим, але в інших сферах цього не вчать. Тож люди з цивільного сектора побачили таке, яке не могли уявити в найстрашнішому сні. Відповідно, відбувається певна травматизація та з’являється нормальна реакція нормальної людини на зовсім ненормальні події. Цим людям треба забезпечити медично-психологічну реабілітацію у клінічному плані, а також зберегти їхній рівень працездатності та психологічної стабільності.

Ще з 2000-х років експерти НАТО нам проводили тренінги за своїми стандартами, як потрібно забезпечити реформу системи переходу з військової служби до цивільного життя. Перший принцип, який треба запровадити, це принцип людиноцентричності в армії під час служби, а потім у переході до цивільного життя. Йдеться про реформування безпекових інституцій, де солдата й офіцера будуть гідно поважати в усіх сферах, на які радянська система не звертала уваги. Військовий має знати, що держава забезпечить йому пакет соціальної та будь-якої іншої підтримки.

"Військовослужбовець повинен мати час на родину, спорт і відпочинок" 

― Україна стане багатою, безперечно, але на сьогодні у нас немає грошей на все те, що ми обіцяємо ветеранам. Як держава планує діяти?

Треба зазначити, що є закон про соціальні гарантії військовослужбовцям та членам їхніх сімей (поряд із чинним законом 1993 року про статус ветеранів війни та їх соціальний захист ― ред.). У ці базові закони вносяться зміни, але нам треба прийти до одного основного закону про головні засади ветеранської політики, щодо якого зараз триває дискусія у практичному сенсі. Наприклад, в одному із законів є право на дротовий телефон, але чи потрібен він зараз комусь? Тобто є справді застарілі норми. Людині в армії треба забезпечити належні умови служби та перебування на відпочинку, можливості отримання додаткової цивільної спеціальності, щоб вона могла після звільнення зі служби скоріше інтегруватися у цивільне життя. Окрема історія ― це підходи у застосуванні солдатів та офіцерів 24/7. У нас зараз є норми і накази, коли людина за особливі умови служби отримує якусь надбавку, умовно 200 грн, і це передбачає, що людина може служити без перерви та відпустки. Це існувало у наших військових колективах давно. Водночас в американській армії запитують у військового, скільки годин він провів цього тижня з родиною. Вони розуміють, що військовий має бути повноцінною людиною в усіх сферах ― мати час на родину, спорт, відпочинок і на службу. Це сприяє тому, що людина буде у кращій фізичній та психологічній позиції, і це допоможе довше прослужити і звільнитися зі служби нормальною людиною. Той, хто прослужив 25 років у військовому колективі, дуже важко переживає перехід до цивільного життя. Бо він не знає цивільного життя, не знає, що там робити. Інституційність нашої реформи полягає в тому, щоб закласти модернові стандарти переходу зі служби, оборонна сфера має змінитися у підході до військовослужбовця. А ми як Міністерство у справах ветеранів маємо поступово працювати, приблизно за рік до демобілізації, з військовим, його потребами і планами.  

Коли проєкт запрацює по всій країні, буде приблизно 15 тисяч "помічників ветеранів"

― Згадані 4 млн ветеранів ― це десята частина населення або навіть більше. Жодна країна НАТО не стикалася з такими цифрами.

Ми тут говоримо про наш підхід до формування та реалізації ветеранської політики. Коли я говорила про інфраструктуру та екосистему, то мала на увазі проєкти, які ми вже зараз запроваджуємо, частина з них буде пілотами. Органом координації у державі є Міністерство у справах ветеранів, ми внесли зміни до відповідних структурних підрозділів обласних та районних військових адміністрацій. У кожній адміністрації буде створено окремий самостійний структурний підрозділ у справах ветеранів. Пріоритет у відборі фахівців ― люди, що пройшли війну, або члени ветеранських родин. Це не буде соціальний чи медичний підрозділ, а суто ветеранський відділ.

― Як працюватиме проєкт "Помічник ветерана" і чи не перетвориться він на чергову бюрократичну тяганину?

"Помічник ветерана" ― це людина, зарплатня якої буде профінансована Міністерством у справах ветеранів через обласні військові адміністрації. Критерії відбору кандидатів ― це має бути ветеран, ветеранка або члени родин ветеранів чи загиблих воїнів. Через служіння людям легше переживати свої втрати. Проєкт працює вже у чотирьох областях ― Миколаївська, Львівська, Дніпропетровська, Вінницька. Хочуть долучитися ще шість областей, зокрема Київська та Закарпатська. "Помічник" має зустріти ветерана, запропонувати житло, розповісти, куди звертатися по документи та довідки, супроводжувати захисника в усіх інстанціях. Ми підготували вже понад півтори тисячі працівників ЦНАПів, і в багатьох таких центрах вже працюють "ветеранські вікна". За нашими розрахунками, на одного "помічника" припадатиме сто ветеранських родин. Зараз подана 561 заявка на посаду "помічника", вони проходять відбір, тритижневе навчання у спеціальних центрах ветеранського розвитку при навчальних закладах. Спільно з університетами ми створили програми з навчання "помічників", провели тренінги з викладачами щодо ветеранської політики. Цікава статистика: 54% поданих заявок ― це жінки, 46% ― чоловіки, більшість людей магістри, тобто з досить високим рівнем освіти. Коли проєкт запрацює по всій країні, це буде приблизно 15 тисяч помічників ветеранів.

"Бюджет Мінветеранів зріс із 1 млрд до 14 млрд грн"

― Що найскладніше у вашій роботі?

Сьогодні у нашій державі ветеранська політика пріоритезується, адже йдеться про відновлення людського потенціалу. Стійкість людського потенціалу ― це запорука безпеки країни, людям треба надати все, що допоможе їм інтегруватися в економіку, отримати гідну роботу і зарплатню. Коли я прийшла працювати, бюджет Міністерства у справах ветеранів становив до 1 млрд грн, а зараз у проєкті бюджету для нас закладено 14 млрд грн.

Ми всі зараз переживаємо війну, тож комунікаційна складова є досить строкатою у нашому суспільстві щодо різних тем. І найскладніше ― розуміючи реалії, все ж так робити так, щоб важливість ветеранської політики розуміли не лише в керівництві держави, але й там, де вона безпосередньо реалізується ― у громадах. Якщо ми вибудуємо нову структуру ветеранської політики, то зробимо великий крок до зміцнення національної стійкості. Зміна культури ставлення до ветерана ― це найскладніше емоційне переживання та найважливіше усвідомлення для суспільства.