Фото: Настя Телікова
"Цікавий виклик писати текст радіодиктанту до нової дати"
— Як тебе застала пропозиція від Суспільного написати текст радіодиктанту?
Вона мене застала в дорозі в аеропорту і це було дуже несподівано і дуже щемко. Кожен виїзд поза межі України зараз відчувається як великий виклик і коли ти раптом отримуєш такий важливий гачок і розуміння, що ось у тебе є ця країна, мова і ще дуже багато роботи… Я пам’ятаю промінь світла, який мене відшукав в тому великому людському огромі і мені стало дуже радісно.
— Поговорімо про дату, адже це вперше радіодиктант буде 27 жовтня. Є інерція в будь-якій звичці, ритуалі чи традиції. В зв’язку з нашою європеїзацією, деколонізацією, дерусифікації День української писемності та мови перенесли з 9 листопада. Що ця зміна означає для тебе?
Це означає потребу пам’ятати, що ми змінюємося і живемо в добу, коли все пластичне, плавке. Це раніше, ніж зазвичай, і коли надійшла пропозиція, я була заскочена. Але потім вклала собі в голову новий календар і все стало на свої місця. Це цікавий виклик, коли ти пишеш текст радіодиктанту вперше до нової дати. Це теж пам’ятна історія.
— А ти сама колись писала радіодиктант національної єдності?
Писала непостійно, бо в мене був певний час скепсис до всіх цих колективних практик. Хотілося показати, що ти не гвинтик в системі. Це теж моменти хвороби росту або протестні настрої. А потім мені це почало подобатися, бо я насправді люблю писати від руки і не так часто випадає нагода це робити. Раніше, коли в нас було дещо спокійніше життя, я вірші записувала рукою в блокнот. Для мене дуже важило оце перетікання тебе в написаний рукопис. Тому ця магія чистого аркуша, ще школярський трепет перед ним, — це завжди було важливо. Потім я навчилася ловити цю неймовірну енергетику, синергію українців по всьому світу і цей електричний імпульс, який біжить безліччю ниточок, пов’язує тебе з дуже несподіваними куточками світу, де є наші люди. Це відчуття спільності дуже загострилося в нас в час великого вторгнення і безцінно відчувати, що ми ще й в такий спосіб намагаємося триматися разом.
"Ніхто не може бути абсолютно досконалим в своєму тексті"
— В радіодиктанті ще є така річ, окрім того, що його можна написати, його ще можна перевірити за якийсь час - з усіма розділовими знаками, складними словами. Можна перевірити, скільки ти зробив помилок. А ще його можна відправити на перевірку і зрештою бути переможцем.
Мені завжди здавалося, що ти дуже вимоглива до редакторської, коректорської роботи. Розкажи, чи ти з тих людей, які зашпортуються об помилки і як ти загалом до них ставишся?
Я зашпортуюся об помилки, хоча це абсолютно нормально, бо ніхто не може бути абсолютно досконалим в своєму тексті, тим більше, коли ти пишеш за авторським текстом іншою людини.
Я загалом в сенсі чистоти текстів справді фрік й коли здаю переклади, то це зазвичай максимально вилизаний текст, в якому можуть бути лише одруківки, які я у великому масиві тексті могла не помітити. Може бути якась дискусія стосовно пунктуації, що доречніше. Позаяк багато читаєш і постійно працюєш з текстом, то в мене набите око, в тому числі й на якісь складні випадки. Це вже радше не робота з якимось усталеними правилами, за якими ти в голові ти в голові вибудовуєш перевірку і відчуття тексту, а скоріше мовна інтуїція, прокачана роками.
— Ти ніколи не працювала редактором?
Офіційно ні. Я редагувала тексти, але посади такої в моїй біографії не було.
— Що для тебе редагування чужого тексту?
Для мене це виклик, щось трохи схоже на хірургічне втручання. Бувають різні випадки, різної глибини редагування. Інколи треба справді просто пробігтись свіжим оком, коли людина приблизно такого ж складу характеру, як у мене, здає чистий текст. Тоді треба щось стилістично, якусь одруківку забрати. А іноді буває, коли ти розумієш, що це ніби кутастий камінь, під яким відчувається сенс, його серцевина, корисна копалина, яку ти з цієї породи маєш видобути. Але дуже багато потрібно переробляти.
— В тебе є правила, норми української мови, які ти прекрасно знаєш, але вони тобі не піддаються?
Мабуть, родові закінчення. Думаю, це поширена проблема в багатьох із нас. Я не те, щоб аж так часто помиляюсь, але дуже часто перевіряю перед тим, як якийсь текст кудись випустити, вагаюся і часом буває, що вживаю некоректне закінчення.
І ще моя вічна проблема — це подільське наголошування. Я перестала з нею боротися, тому що нормативні наголоси є нормативними, а право на регіонально марковане мовлення все ж таки за собою теж хочеться лишити.
— В тебе є улюблений український словник?
Ні, я дуже люблю всі словники. Я любила дуже як захопливе читання словник фразеологізмів і словник синонімів. Це прямо така теж пригодницька література, коли ти розумієш наскільки карколомно всередині української мови, скільки там лабіринтів. Але будь-який словник насправді — дуже класні ключі, якими можна повідкривати дуже багато кімнат, якщо знати навіщо для чого тобі потрібна ця мова.
Фото: Настя Телікова
"Перекладаючи українські тексти, ти виговорюєш нашу травмованість"
— Ти, крім того, що перекладаєш з балканських мов та з англійської, також письменниця, яку перекладають. Ти багато спілкуєшся з перекладами, які вивчили українську мову. Що ти спостерігаєш за тими, хто обрав для себе вивчити українську мову і працювати з нею у великому світі?
Насамперед це відважні люди, які не бояться дуже складного українського порядку денного, в тому числі й сучасного, але й минулого. Перекладаючи українські тексти, ти так чи інакше виговорюєш нашу трансгенераційну травмованість і пропускаєш її через себе, тому що хороший переклад пропускає текст через себе. Дуже цікаво спостерігати, як люди потрапляють в цей карколомний вир і починають розуміти, що поза поверхневим знанням української мови, поза поверхнею базового розуміння тексту відкриваються мовні напівтони, ігри, сленг, який трансформується в залежності від зміни історичних декорацій. Навіть в межах одного десятиліття ця шкірка щоденного мовлення, особливо молодого, кілька разів знімається і наростає нова. Страшенно люблю історії, коли люди також починають щось вишукувати в словниках або працювати дуже щільно зі своїми авторами, намагаючись розколоти ці горішки і подивитися на серцевишку. В них зазвичай потім відкриваються також неймовірні синонімічні багатства в їхніх перекладах. Вони шукають підходів, намагаються ловити ритміку української мови. Мене страшенно зворушує, коли пробують перекладати силабічну поезію, навіть не з точним римуванням, але з внутрішнім ритмом, українським диханням. Коли зберігається це розгойдування дихання в перекладі — це безцінно, бо означає, що людина встулахалася в живий організм мови.
"Люди, які говорять українською, дуже красиві"
— А що ти могла би порадити зараз тим, хто набирає дихання перейти на українську мову?
Я би хотіла цим людям сказати, що це дуже тепле і лагідне море. Воно інколи може видаватися штормовим, коли ти ще невпевнено плаваєш, але однозначно варто в нього вступати хоча би тому, що зовсім інакше проживається світ, зовсім інакше усенсовлюється світ. Я дуже часто спостерігала, як у людей, які перейшли з російської на українську на моїх очах і почали нею певнено користуватися, в них стали дослівно теплішими голоси. Навіть на рівні тембру, на рівні м’якості говоріння. Це дивовижна метаморфоза, бо ти розумієш, наскільки це цілюще середовище. Й навіть якщо в ньому щось не вдається, воно не вишковхує, воно дозволяє експериментувати. В українську мову можна органічно вписати елементи суржику і це не буде потворно. Люди, які говорять українському, дуже красиві.
— Чому не страшно помилятися?
Тому що всі люди. В палітрі української мови можна дозволяти собі не тільки строго літературний стандарт і це буде добре, бо це буде тепло і по-домашньому.