На фото: Маркіян Лисейко — один із чотирьох воєнних фотокореспондентів, котрі наприкінці серпня 2014 року вибралися з оточення під Іловайськом. Згодом його світлини увійшли до проєкту AFTERILOVAISK, який документує спогади учасників тих подій. 2020 року, напередодні Дня пам’яті захисників України, у Львові експонували частину світлин із цього унікального фотопроєкту. Маркіян Лисейко на тлі зроблених ним фотографій в Іловайську. Фото: armyinform.com.ua
"Ми не знаємо досі, які втрати були в росіян під час Іловайська"
Маркіян Лисейко ― фотограф-документаліст, знімає війну в Україні ще з 2014 року. Разом із батальйоном "Донбас" виходив із оточення в Іловайську, потрапивши під обстріл, та дивом уцілів. Маркіян вважає, що трагедією є власне українська війна: "А на війні трагедії визначаються за тим, скільки противника було вбито відносно наших. Зараз також гинуть люди, це є трагедія. Але є переможні битви, де були втрати з нашого боку, проте вони вважаються переможними. Так само і тут. Ми не знаємо досі, які втрати були в росіян під час Іловайська".
"Таких, як я, могли б учити воювати з 2014 року"
Повномасштабне вторгнення Маркіян зустрів у рідному Львові, проте зараз служить у лавах ЗСУ та продовжує знімати війну вже у пікселі як військовий кореспондент: "Я не пішов добровільно воювати під час великої війни, зайнявся волонтерством. А потім мені прийшла повістка, і я оформився, мені наново виготовляли військовий квиток. Таких, як я, могли би вчити з 2014 року. Ініціативи від держави не було ніякої. Щоб офіційно повчитися воювати ― це дорого. Треба купити за сто з чимось тисяч рушницю чи автомат, дорогі набої, треба платити за тир, одержувати цілу купу дозволів. А мені воно насправді не потрібно. Якби не було великої війни… Зарплати в Україні, якщо дивитись у світових масштабах, навіть до середнього рівня не дотягують. Тому якби тим займалась держава, кожному потроху, то в кінцевому результаті була б велика кількість людей, які вже готові та знають, що робити в момент ікс".
"Війна буде довгою"
Кажуть, що не варто недооцінювати ворога, адже той використовує щоразу нові стратегії та переважає кількістю. Лише об’єднавшись, зможемо його подолати, вважає Маркіян Лисейко: "Починаючи від Майдану, в нас кожна наступна "бійка" показує, що попередня була, як в дитячому садочку. 2014 року у нас було ніби тренування перед великою війною. Минув час, росіяни зробили висновки, підучилися, бо у них не вийшло те, що вони задумали, і в лютому 2022-го сталася масштабніша акція, ніж у 2014 році. Тому якщо ми зараз не дозавершимо, то за 5-7-10 років може бути така акція, яку ми не зможемо стримати. Зараз усе показує, що війна буде довгою. Десь частково вона заморозиться, але доки Росія не розвалиться як держава, доти у нас буде агресивний сусід, який час від часу пробуватиме відкусити від України. Якщо ми будемо дозволяти йому відкушувати. Але якщо він розумітиме, що не може, то тоді й не лізтиме".
“Якщо не витягнемо цю війну, значить суспільство не доросло до держави”
Маркіян Лисейко наголошує, що задля спільної мети, а саме ― перемоги, кожен мусить робити все можливе. Тому суспільство має гуртуватися і продовжувати допомагати військовим, які захищають країну ціною власного життя: "Зараз усе розвивається так само, як у 2014-му. Спочатку всі дуже багато донатили. Треба дрон ― на тобі десять дронів, треба машину ― на тобі п’ять машин. А зараз набагато складніше назбирати навіть на один дрон чи знайти якусь машину. Тому треба діяти усім дружно. Якщо так не буде, то Росія переможе, і вона не буде панькатися. Якщо не брати злочини, що чинитимуть проти конкретних людей після окупації, то ми перетворюємось десь приблизно так, як Кубань. Це ж колись була українська територія. Вони там навіть не пробують порушувати питання, що колись були українцями. Якщо ми не зможемо витягнути цю війну, значить наше суспільство не доросло до держави. Ті люди, які півтора роки тому 24 лютого пішли воювати, не зможуть одноосібно втримати фронт".
Зараз завдання Маркіяна ― фіксувати війну на камеру. Каже, що документальне фото ― як добре вино. Його цінність і смак виявляються через роки витримки. Коли для когось це лише світлини, то для інших ― єдина пам’ять про рідних.
