Федорчук: Головна передумова змін на деокупованому Донбасі – чітке антиколабораційне законодавство

Федорчук: Головна передумова змін на деокупованому Донбасі – чітке антиколабораційне законодавство

Головною передумовою змін на деокупованих Донеччині, Луганщині та в Криму має бути чітке антиколабораційне законодавство, вважає політолог і громадський активіст Станіслав Федорчук. Він зауважує, що всі спільники окупантів мають бути викреслені з громадського і політичного життя. А ті, що вчиняли злочини – отримати справедливе покарання. В ефірі Українського Радію Станіслав Федорчук поділився спогадами про те, яким був його рідний Донецьк до російської окупації. Наголосив, що історія міста набагато глибша за радянські ідеологеми, що буцімто "все почалося" з приходом іноземного капіталу і відкриття заводів в Юзівці. При цьому політолог не очікує проблем з кадрами, які працюватимуть у регіоні після деокупації. "Головне, які це будуть кадри? Бо я волів би бачити тих людей, які довели свою любов до України діями, які стали на захист України, а не просто чергових чиновників, для котрих це буде сходинка в кар'єрі", – наголосив Станіслав Федорчук.

0:00 0:00
10
1x

ілюстративне фото "Антикор"

"З індустріалізацією починається  доба зміни національного обличчя краю"

— Вважається, що Донецьку 154 роки. Але історики і краєзнавці стверджують, що певна конгломерація присілків, поселень на теренах річки Кальміус, насправді, була ще раніше козацьких часів. Якої ти думки щодо цього?

У мене все-таки думка схиляється до академічних досліджень професора Василя Кірка, який, так  само як і академік Петро Тронько, котрий був редактором української історії міст і сіл так званої УРСР, які показали на основі архівних джерел, що Донеччина була частиною козацької колонізації. І з приходом бельгійського капіталу, британського, французького і відкриттям заводів, власне, історія не починається. Для радянської ідеологеми, яка була зациклена на індустріалізмі, на тому, що має бути якесь суцільне гігантське будівництво, для них вести такий відлік, звичайно, нормально. Тому що можна представити історію території української, як своєрідну Табула раса – чисту табличку, де, мовляв, до заводу і людей особливо не було. Звичайно, що люди були. Зрозуміло, що кількість людей була меншою, звичайно, в ті часи. Однак займалися вони традиційними промислами – скотарством, вирощуванням різних культур. І, в принципі, все в них відносно вдавалося. А от з індустріалізацією починається і доба зміни національного обличчя краю. Тому що чимало людей із Росії дійсно почали приїжджати, працювати на фабриках, заводах. І зрештою, після Другої світової війни ми можемо говорити впевнено, що чимало українців із різних регіонів добровільно та примусово їхали туди, жили і достатньо сильно змінювали обличчя краю.

"Проблема не в тому, що робити з радянським спадком… Набагато важливіше дійти консенсусу всередині українського суспільства"

— Як відомо, в 1924 році Юзівку перейменовували на Сталіно. На твій погляд, як оця вся спадщина тяжіє над Донецьком станом на зараз, чи загалом можливе переосмислення?

Мені дуже важливо в цій дискусії порушити таку тему: яка наша призма погляду на Донецьк і на Донеччину? Тобто, що ми саме бачимо, що ми виділяємо? Не так давно Катерина Зарембо видала свою книгу "Схід українського сонця", де вона спробувала дуже майстерно зібрати історії саме про декілька українських середовищ, які існували в довоєнний період в Донецьку. Тобто, в 90-ті, 2000-ні, і майже до подій Євромайдану.  І я себе весь час ловлю на думці, що, насправді, головна проблема не в тому, що робити з радянським спадком чи з тими людьми, які уражені російською пропагандою. Набагато важливіше дійти всередині українського суспільства консенсусу щодо того, що поза сумнівами той колабораціонізм і з радянським режимом, і зараз із новим окупаційним режимом російським, він є, існує. Однак, коли ми дивимося на Донеччину і на Донецьк, то в мене, наприклад, в уяві – Василь Стус, Іван Дзюба, Олекса Тихий, зрештою Ігор Козловський, Олена Стяжкіна. Тобто ті люди, за якими є сенси і українські змісти. І дуже часто люди, на жаль, не знаю з якої причини, але дуже вибірково сприймають Донеччину, як винятково якийсь радянський край. Коли я, наприклад, розповідаю людям про підпілля ОУН на Донеччині, як Бандерівської, так і Мельниківської, чимало людей дивилися на мене з величезними очима – як це на теренах Донеччини в часи Другої світової війни існувало повноцінне підпілля, яке боролось і проти німців, і проти радянських окупантів?

Станіслав Федорчук. Фото: ФБ-сторінка

"Найбільше "українське прокляття" – це коли кожне покоління мусить згадати про попередників"

— Після деокупації ключовим завданням органів влади, які там формуватимуться, буде якраз підсвічування української історії краю? Як решта українців може більше довідатися саме про ці аспекти Донеччини?

Я би хотів вірити, що військово-цивільні адміністрації, які постануть на звільнених територіях, зможуть цю роботу вести фахово. Тому що кожен раз, коли ми починаємо з "нуля", це найбільше, напевно, таке "українське прокляття" – кожне покоління мусить згадати про тих, хто був перед ними. Я нещодавно гортав книгу спогадів про відкриття 65-ї школи. Про те, в який спосіб в 90-му році вся ця комуністична зараза намагалася протидіяти, здавалося б, абсолютно безневинній ідеї створення першої і єдиної на мільйонне місто української школи. І я зловив себе на думці, що ми дуже часто вважаємо, що та українська спільнота, яка мешкала в Донецьку, що це були люди якісь несерйозні. Мовляв, вони просто не змогли оформитися політично, зайти в місцеві ради. Насправді це велика неправда. В 90-х роках були доволі потужні осередки Руху, в тому числі у шахтах. Серед представників шахтарських профспілок було чимало професорів, той же самий Ігор Паско, Володимир Білецький, Ілля Шутов і так далі. Тобто все це люди, які були інтелектуалами достатньо високого рівня. І закидати їм, що, мовляв, ви мало старалися, це так собі – тактика чи стратегія? Як на мене, в тих умовах, в яких існувала взагалі українськість на Донеччині, вона помалу вчилася бути більш публічною, нарощувати власні м'язи. І кожне покоління, яке я особисто застав, воно складало цей іспит.  Дуже складно, але складало. Однак, чи могли б ми про це розказати всій Україні, не тільки собі? І ось тут проблема включеного спостерігача. Бо дуже часто ми дивимося на людей і не уявляємо собі їхній масштаб. Так само і з нашою українською Донеччиною.

"День міста має асоціюватися з новим життям, з новими цінностями під українським прапором"

 — День Незалежності в Донецьку місцева влада завжди відзначала дуже скромно, а День міста і День шахтаря – це були всенародні гуляння. Тобто все робилося з тим, аби саме регіональну ідентичність плекати, а українську стримувати. Чим для тебе було це свято, які викликало асоціації?

Чесно кажучи, викликає асоціації з величезною кількістю безглуздих заходів із розливанням великої кількості місцевого пива, абсолютно незрозуміла культурна програма. Але не можу сказати, що пам'ятати про умовний день там заснування міста, що це погано. Чимало людей, в тому числі з українських середовищ, працювали на шахтах, працювали в освітній системі, яка виховувала гірничих інженерів. Наприклад, моя бабуся, яка віддала мінімум 35 років свого життя Донецькому технікуму промислової автоматики. Однак цей технікум наразі більше знають, тому що там колись навчався, і скоріш за все погано навчався, такий собі персонаж, як Захарченко. Однак, напевно, ніхто не згадає про те, що це була одна з найсильніших позицій в плані вивчення української мови і літератури саме в сфері професійної технічної освіти. Тому мені здається, що День міста треба змінювати. Я думаю, що нове місто має бути повністю українським і свою історію нарешті почати з визволення Україною своїх територій, зі свого Донецька. І я думаю, що це буде цілком справедливо. З іншого боку, я вважаю, що не може бути день тільки однієї професії, співвідноситися з Днем міста. Тому що, насправді, металургійний завод виник раніше. Чому тоді не День металурга, який відзначається влітку так само? Мені здається, що місто – це все-таки про цінності й сенси. Це про співжиття і розуміння того, хто ти і куди йдеш. Тому, я думаю, що День шахтаря мусить бути однозначно окремим. А День міста має асоціюватися з новим життям, з новими принципами, цінностями, під українським прапором. 

"Тільки російська зброя, плюс російські спецпризначенці, російські агенти…"

— Яких заходів має вжити держава, аби цей регіон все-таки дійсно змінювався, щоб він був українським?

Головною передумовою змін у деокупованій Донеччині, Луганщині, зрештою Криму, має бути чітке антиколабораційне законодавство, яке обмежує можливості тих людей, які співпрацювали з окупантами. Які виконували функції міської влади, які закручували нібито лампочки, але паралельно здавали своїх сусідів на підвал. Усі ці люди мають бути викреслені з громадського і політичного життя. Крім того, що ті, хто вчинив злочин, мають отримати покарання, ще й величезна кількість людей, вбудованих у систему окупаційну, вони мають бути відсунуті. І це, напевно, моя єдина пересторога щодо майбутньої деокупованої Донеччини, Луганщини і, власне, Криму. Тому що, якщо ми не досягаємо справедливості в цій точці, то я не уявляю собі, в який спосіб наші громадяни, які стали вигнанцями по всьому світі, в який спосіб вони повернуться. Щоби жити серед тих людей, які будуть сичати через зуби, мовляв, ми тут страждали в окупації, працювали на окупантів, співпрацювали, і ми тут ледь не герої, а ви тут повернулися з вільної України і розказуєте, як нам жити далі. Щоби уникнути цього конфлікту, на нас чекає великий денацифікаційний процес. Коли місцевому суспільству треба буде втовкмачити шляхом багатьох дій (інформаційних, виховних) те, що таке була російська окупація, які були причини російсько-української війни і власні наслідки. Тому що для мене досі є певною мірою загадкою, чому, маючи таку кількість фактів вторгнення Росії на територію України, діяльності диверсантів, в медійній площині все одно на перше місце виходили якісь місцеві маргінальні групи з тим, що нібито вони мали якусь суб'єктність. Наприклад, той же самий Павло Губарєв, Захарченко, всі ватажки, які приїжджали з Ростова. Тобто, насправді ця історія, вона має однозначно конотацію – всі ці маргінальні проросійські сили, в межах навіть тієї деформованої політичної системи, вони ніколи не набирали жодних голосів притомних навіть на рівні районних рад Донецька. Це були абсолютно маргінальні сили. І тільки російська зброя, плюс російські спецпризначенці, російські агенти змогли сколотити з цієї маси якісь загони, які однозначно були посилені все одно офіцерами ГРУ, ФСБ і власне діючими військовослужбовцями Збройних сил Росії. І ось тоді ця історія набуває сенсу. Тому що ми прекрасно знаємо, живучи в Донецьку, що всі ці російські марші виглядали жалюгідно. Серед значної частини людей було сприйняття того, що Росія – це якісь браття, друзі, ще хтось. Однак, чи існувала якась публічна думка, що Донецьк має бути одірваний від України і переданий Росії? Я такої думки не зустрічав. Навіть від тих очільників Партії регіонів, які пізніше стали одними з найактивніших колаборантів. 

"Я волів би бачити людей, які довели свою любов до України діями, а не просто чергових чиновників, для яких це сходинка в кар'єрі"

— Кадровий резерв для Донеччини і Луганщини держава планує робити чи все буде пущено на самоплин?

Я думаю, що насправді частково цей кадровий резерв уже створений. Тому що об’єктивно як мінімум три ветерани, вихідці з Донеччини, очолювали ОВА – в Мар'їнці, в Зайцевому. Я не думаю, що проблема буде з кадрами. Головне, які це будуть кадри? Бо я волів би бачити тих людей, які довели свою любов до України діями, які стали на захист України, а не просто чергових якихось чиновників, для яких це буде сходинка в кар'єрі. Бо місцева людина, навіть якщо вона там довго не жила, вона прекрасно розуміє виклики, які стоять перед нею – гуманітарні, економічні, соціальні, політичні. Тому що спеціальний режим не буде існувати завжди. Років за 10-15 все одно доведеться проводити місцеві вибори, все одно має відновитися діяльність політичних партій. Зрозуміло, крім тих, які підтримують Росію, які є колабораціоністськими. І ось тут велике питання, а яка ідеологія і філософія буде цих людей? Тому що йдеться про дуже важку працю, в дуже важких умовах. Тому що будемо відверті, є висока імовірність, що під час звільнення значна частка будівель – і промислових, і житлових буде знищена. І ось тут постане питання і відбудови, і порядності тих людей, які будуть здійснювати ці великі проекти відбудови. І людей, які розуміють, що вулиці більше не можуть носити імена радянських диктаторів, імена тих, хто послідовно відстоював антиукраїнську позицію і, нарешті, місто має зрозуміти, що це є правильно. Що Україна приходить сюди системно, що більше не буде жодних олігархів, які зможуть мати кишенькову поліцію  або службу безпеки. Що це місто буде жити за загально українськими правилами, а не буде якоюсь спеціальною резервацією, де можна мати будь-які погляди, можна робити будь-що і демонструвати показну лояльність до Києва, відправляючи туди гінців на святкування якихось державних свят.

Останні новини
Можна поговорити з Сократом і Шевченком, але завжди важливо поставити рамки — Симчич про ШІ
Можна поговорити з Сократом і Шевченком, але завжди важливо поставити рамки — Симчич про ШІ
Американська демократія діє — Огризко про вихід Байдена з виборчої кампанії
Американська демократія діє — Огризко про вихід Байдена з виборчої кампанії
Промінь рекомендує: Dмитро Васильєв із треком "Там"
Промінь рекомендує: Dмитро Васильєв із треком "Там"
Саміт НАТО у Вашингтоні був надзвичайно успішним для України — пані посол Канади
Саміт НАТО у Вашингтоні був надзвичайно успішним для України — пані посол Канади
"Нам можна довіряти" — пані посол Канади про безпекову угоду цієї держави з Україною
"Нам можна довіряти" — пані посол Канади про безпекову угоду цієї держави з Україною
Новини по темі
"Нам можна довіряти" — пані посол Канади про безпекову угоду цієї держави з Україною
Україна має майже 6 місяців, щоб стати у більш вигідну переговорну позицію — Шелест
Просування ворожого війська на Донеччині не є значним — Селезньов
"Не хочу, щоб побачене на фронті в Україні сталося у Польщі" — Альдона Гартвінська
Відхід з Урожайного і Кринок, наступ на Харківщині та вихід на Костянтинівку: Гетьман про ситуацію на фронті