Фото: особистий архів Н.Нагорної
Коли мене спитають "як тобі було журналістом на війні?", я скажу, що це була найкраща робота в світі
Наталю, Ви з перших днів російсько-української війни перебуваєте в центрі подій і висвітлюєте інформацію від першоджерел до українців. Якщо порівнювати 2014-15 роки і 2022-23 – що для Вас принципово змінилося в журналістиці?
По-перше, нам стало зрозуміло все про того, хто проти нас воює. Тому що в лютому-березні 2014 року здавалось, що це якесь непорозуміння і що все це швидко закінчиться. Зараз очевидно, що це не так. Ми чудово розуміємо, що це повноцінна війна росії проти України.
По-друге, змінився градус напруги. Тобто, якщо раніше ти міг поїхати на Схід, відпрацювати й повернутися в спокійний Київ, то зараз немає місця в Україні, де ти міг би бути спокійним. Раніше ти міг бути спокійним за людей, яких ти любиш. Тому що – так, ти на війні, але вони перебувають в безпеці. А зараз це дуже сильно не так.
Але якщо говорити конкретно про журналістику, то ми стали набагато дорослішими і професійнішими. Війна – найгірше що може трапитись, але окрім всього іншого вона дає розвиток технологій, алгоритмів і механізмів. Тобто, треба не просто зняти сюжет. Треба зняти його так, щоб залишитися живим, і щоб це було цікаво і зрозуміло. І насправді, журналіст починає підвищувати свій рівень за рахунок того, що в нас іде війна. Вчиться, як використовувати інші засоби фіксації – накриклад, відео з камер спостереження. Раніше, на початку війни відео з дронів було нетиповим. Зараз це настільки звичне явище, що не здивує нікого.
Треба не просто зняти сюжет. Треба зняти його так, щоб залишитися живим, і щоб це було цікаво і зрозуміло
В нас дуже складна війна. Ми щодня втрачаємо людей – причому гинуть і журналісти. Як військовослужбовці, так і при виконанні професійних обов’язків. Нам всім дуже нелегко. Журналісти-телевізійники відповідають не тільки за себе. Тобто, ми можеш тисячу разів хотіти поїхати в якесь небезпечне місце, але розумієш, що несеш відповідальність за знімальну групу – свого водія і оператора.
В тому напруження, в якому ви перебуваєте вже не один рік, як психологічно вдається вистояти в штормі побаченого? Знаю, часто журналісти із військовими на передовій, стають друзями. І це також стрес – переживати за своїх друзів, до яких регулярно приїжджаєш.
Так було ще до 2022 року. Але зараз наша армія стала більшою, і майже кожен – не тільки журналіст – має у війську рідних чи знайомих людей. Тому всі ми зараз у схожій ситуації.
Звісно, психологічно це складно. Психологічно війна завжди буде складною – де б ти не знаходився. Ми бачимо як люди гинуть і отримують поранення, як відбуваються якісь бої. Але при цьому у нас дуже велика мотивація побачити перемогу. В яку ми так сильно віримо і на яку сподіваємося. Для мене це в першу чергу звільнення українських територій.
Коли мене запитують "що найголовніше в журналістиці зараз", я відповідаю: нас дуже сильно тримає сподівання на те, що колись ми знімемо сюжети про те, як над окупованими територіями розгортають синьо-жовті прапори.
І це реально настільки тримає! Це відчуття, що в цей момент ти можеш бути поруч – стояти, плакати від щастя і сміятися. Бачити, як люди нарешті можуть відчути себе вільними. Я розумію, що все це не буде як в кіно. Але це обов’язково буде – я в це дуже сильно вірю, і це дає мені мотивацію велику жити і працювати.
І скажу вам, що для журналіста дуже складно не знаходитись безпосередньо на передовій. На передовій страшно, небезпечно, сильно втомлюєшся і недосипаєш. Але коли ти знаходишся в умовно мирному місті, ти відчуваєш, що не робиш ту найголовнішу роботу. А от коли знімаєш війну – ти робиш важливу, класну і круту роботу. І попри все те, що довелося побачити, коли мене колись потім спитають "як тобі було журналістом?", я скажу, що це була найкраща робота в світі.
