Україні треба контратакувати російську культуру в світі — Богдан Логвиненко

Україні треба контратакувати російську культуру в світі — Богдан Логвиненко

Якщо перекласти на військову лексику, нам сьогодні треба контратакувати російську культуру в світі. Це зазначив в інтерв'ю Радіо Культура Богдан Логвиненко – засновник проєкту Ukraïner, журналіст, письменник, мандрівник, громадський діяч. На його думку, росіяни дуже глибоко зайшли проникненням своєї культури в світі. В той час, як українці не мали жодної своєї суб'єктності. Наприклад, якби не Ґарет Джонс, ми, можливо б, і не мали визнання Голодомору геноцидом багатьма державами. Водночас суб'єктність українців під час війни зростає, додає Богдан Логвиненко. Він оцінив – наскільки українці готові відкриватися світові? 

0:00 0:00
10
1x
Програма:

Богдан Логвиненко. Фото: uhsp.edu.ua

— Як ти оцінюєш нині українську журналістику? Її діагноз станом на сьогодні?

З початком повномасштабного вторгнення ми вирвалися з простору переважно олігархічних медіа, і нині незалежні медіа набирають все більше авторитетності й популярності серед українців. Мені подобаються процеси, які відбуваються знизу, від самих читачів, глядачів. Та кількість глядачів, яка підтримує незалежну журналістику, за кілька років збільшилася в десятки разів.

— А ти погоджуєшся з твердженням, що українці поки не готові платити за хорошу журналістику через платформи пожертв?

Проєкт Ukraïner цього року планує зібрати 10 мільйонів гривень, вже зібрано 2 мільйони, минулого року - 3 мільйони. В принципі, це наша базова потреба. Додатково ми беремо участь в різних конкурсах та грантових проєктах. При цьому, ми практично про це не говоримо і не оголошуємо про збори, а скромно згадуємо про це під нашими відео або текстами. Можливо, комусь здається ця сума космічною, але, насправді, ця сума - це мінімальна фінансова потреба, щоб втримати редакцію.

— Ukraïner - нелінійний проєкт, у вас є сайт, який можна почитати, є фільми і невеликі ролики, які ви знімаєте, є книжки, які ви видаєте. Вас складно назвати медіа в класичному розумінні. Люди готові жертвувати Ukraïner через оцю вашу поліфонію?

Ми "перепаковуємо" різноманітний контент: якщо їдемо на інтерв'ю чи зйомку, розуміємо, що це вже якась витрата. Тому ми думаємо одразу, а як ще ми можемо використати цей матеріал. Якщо ми стратегічно обираємо якусь тему, наприклад - українська культура під час війни, і над нею працюємо, то, ймовірно, через рік ми можемо написати про це книгу. Це дає нам можливість захопити додаткові аудиторії. Ми також робили дослідження тих, хто нас фінансово підтримує, і чому вони це роблять. Виявилося, що деякі люди, які жертвують кошти на наш проєкт, навіть нас не читають. Але вони хочуть, щоб у світі було більше інформації про Україну і саме тому нас підтримують фінансово.

— Ukraïner починався як оповідка українцям про Україну. Ви їздили найцікавішими місцями, фотографували, знімали відео, писали про них. Наш колега Павло Казарін говорив, що завдання журналістики - пояснювати країні саму себе. Ukraïner теж виконує  цю функцію - пояснює людям про Україну. Що тебе, як журналіста-мандрівника найбільше в Україні вразило із того, що ти хотів донести людям?

Моє улюблене визначення журналістики - це "дзеркало суспільства". Тобто нам не обов'язково пояснювати щось до кінця. Іноді достатньо просто показати собі самих себе. Ми спочатку це і робили: без коментарів, без закадрового тексту знімали короткі документальні сюжети про життя, з одного боку, простих, і водночас, дієвих українців. Мене особисто найбільше вразило те, що в кожному регіоні ми знаходили "змінотворців", які часом щось робили в минулому, а щось - в майбутньому. Наприклад, один з наших героїв - Юрко Филюк, засновник Promprylad в Івано-Франківську. Це творення майбутнього, яке вивчають в Гарварській бізнес-школі. Інший приклад - активісти, які не усвідомлюють, що вони активісти. І вони зберігають наше минуле: наприклад, у лісах Полісся займаються бортництвом (заготівля дикого меду у вуликах, видовбаних в колоді), яке зникло в 19 столітті. 7Дивовижно те, що, коли ці люди навіть не розуміли, чому вони нам цікаві. Нам доводилося переконувати і пояснювати їм, чому вони важливі й надзвичайно цінні.

— Тобто найбільше тебе в мандрівках Україною здивувало те, наскільки ми самі собі нецікаві?

Саме так! Наскільки ми не здатні бачити якусь цінність, яка лежить у нас буквально під ногами. Приміром, ми знімали історії на Закарпатті, про які взагалі не було жодних згадок ані в регіональних медіа, ані в будь-яких інших. І тільки після нашого приїзду і наших сюжетів вони стали зірками регіональних ЗМІ. Тож, досі ми сприймаємо світ і самих себе через призму зовнішнього визнання. Цінуємо режисерів, які отримали іноземні нагороди тощо. Але для того, щоб ми самі на себе звернули увагу, наш проєкт і виконував, певною мірою, роль провідника. Зрештою, ця ідея Ukraїner в культурному аудіовізуальному секторі надзвичайно поширилася, і 2019 році третина заявок до УКФ була дуже схожою - досліджувати локальні історії в різних регіонах України.

Богдан Логвиненко у студії Радіо Культура

— Наскільки ми уявляємо самі себе, як українці? Як казала Ліна Костенко в одній зі своїх лекцій: щоб презентувати себе світові,  ми повинні, дивлячись у дзеркало, чітко розуміти, кого ми бачимо. Україна не має чіткого відображення в дзеркалі, це дзеркало з дефектом, і воно не показує нам, хто стоїть перед ним. Ми зараз намагаємося цей дефект виправити,  відчистити це дзеркало. Але поки що я не можу сказати, що ми бачимо в ньому дуже чітко.

А мені здається, що проблема не в дзеркалі, а в нас. Ця метафора - дзеркало - знімає з нас відповідальність. Проблема не в тому, що воно криве чи брудне. Проблема в тому, що ми дивимося в нього і соромимося, відвертаємося від нього. Ми постійно це відчували роками впродовж експедицій. Зараз це, звісно, змінюється, адже фокус уваги світовий прикутий до нас, ми, можна сказати, під софітами всього світу. І ми стаємо самі собі цікаві, в тому числі, і завдяки цій увазі. Ми можемо нарешті подивитися на себе і роздивитися себе. Ми значно більше занурилися у власний контекст.

— Наскільки нас вистачить? Чи готові ми на глибокому рівні відкриватися світові?

Як і останні 300 років, зараз ми захищаємо свою землю, і у нас навряд чи є зараз ресурси нести світові інформацію про себе. Якщо перекласти на військову лексику, нам сьогодні треба контратакувати російську культуру в світі. Вони дуже глибоко зайшли цим проникненням своєї культури в світі, й триває це безперервно з 19 століття. В той час, як ми не мали жодної своєї суб'єктності. Дослідження про Голодомор, приміром, це доля випадку. Ґарет Джонс – це випадковість, якби не він, ми, можливо б, і не мали визнання Голодомору геноцидом у багатьох країнах. Кількість держав, які визнали Голодомор геноцидом, зросла вдвічі від початку повномасштабного вторгнення. Тобто, наша суб'єктність зростає. Готовність українців відкриватися світові є в процесі.

— Але ж ми часто, щоб підкреслити українськість, беремо щось архаїчне: серп, сніп, солом'яна стріха. Українство не асоціюється з модерністю.

Тому надзвичайно важливий баланс: урбаністичного і неурбаністичного. Нам не завжди вдається дотримуватися цього балансу, бо наш урбанізм дуже радянський. Наш урбанізм або радянський, або сучасний, якого все ще мало. Через те, що ми часто не можемо побачити свою цінність, ми багато чого втрачаємо.

— Що, за твоїми спостереженнями, було найцікавіше іноземцям в Україні до повномасштабного вторгнення? Чи змінилися ці пріоритети в інтересі іноземців зараз? З чим нам нині виходити до світу? Щоб воно було українським, але не застаріле?

Однозначної відповіді не буде. Є прекрасне дослідження Українського інституту про сприйняття України в різних країнах світу. Відповідь на це запитання можна частково взяти з цього дослідження, адже нам варто виходити в світ з чимось, що вже про Україну відомо. Ми маємо продовжувати контекст війни і нашої армії. Тепер ми маємо стати другою армією світу, в тому числі й інформаційно. В різні суспільства потрібно виходити з різними меседжами про Україну. Наприклад, наша унікальна вузькоколійка буде надзвичайно цікавою німцям. Ми першими запускали трамвай в Східній Європі, тож ми маємо історичну інфраструктурну спадщину, яка може нас поєднувати. Якщо говорити, приміром, про Сакартвело - це зовсім інший контекст. Їм абсолютно не цікава залізниця, але їм цікаве українське виноробство. Ми маємо шукати і знаходити до кожної країни свій підхід.

— З чим українці могли б асоціюватися в світі? Це може бути, наприклад, наша сміливість? Ми бачимо по світу фразу "сміливий, як українець"...

Але сміливість - це не те, за чим ти можеш приїхати. Україна завжди була цікавою тим, що десь вона архаїчна, невідкрита і недосліджена. Сюди можна приїхати і відчути справжні живі традиції. Ми можемо продавати назовні нашу щирість і справжність, чого немає в багатьох туристичних регіонах. Але для того, щоб вона була через 5-10 років, нам потрібно усвідомити її цінність.