ілюстративне фото
— Ми живемо понад рік в стані війни. Чи відбулася вже певна адаптація в нашому організмі? Адже ті гострі реакції, які ми переживали на початку війни, теж змінилися? Навіть на обстріли ми вже реагуємо не так, як раніше.
Д.О: Єснує головна теорія стресу, яку майже сто років тому запропонував канадський науковець Ганс Сельє, яку доповнюють і деталізують сучасні вчені і дослідники, від природничників до соціальних психологів. Ми знаємо, що у стресу, у того, що виводить нас з рівноваги, є кілька стадій. Перша стадія — це гостра реакція, коли ми намагаємося завмерти, або втекти, або відреагувати і мобілізуватися. Тут немає "правильних" і "неправильних" реакцій, вони закладені в нас еволюційно від природи: завмирати, тікати або нападати.
— Безумовно, в такому стані неможливо жити постійно, тому далі настає фаза адаптації, коли жива істота, не лише людина, призвичаюється до дії стресу.
Д.О: Так само і з реакцією та обстріли, вибухи та тривоги — ми звикаємо до них. Звісно, кожен звикає по-своєму, відповідно до своєї норми реакції: хтось це робить повільно, а хтось реактивно. Тому не можна сказати, що всі однаково адаптувалися. Але якщо раніше сирена викликала паніку і посилене серцебиття, то нині ми бачимо, що під час сирен люди можуть спокійно вигулювати собак.
І тут настає наступна стадія стресу, яку описав Ганс Сельє — це виснаження. Стресор не може діяти постійно, адаптабельний організм не може жити в такому стані постійно. В експериментальних роботах, коли гризунів замордовували дією стресору, вони могли навіть померти. Втім, це зовсім не означає, що у нас з вами буде все погано і дедалі гіршатиме. Просто треба розуміти, що є така динаміка: спочатку дуже погано, потім трішки краще. Звісно, війна — це дуже нерівномірний перебіг подій. В умовному Києві чи Вінниці зараз неспокійно, але це не можна порівнювати з Краматорськом чи Авдіївкою.
Та й навіть в неспокійній Авдіївці теж є люди, які пристосувалися до тих умов і нікуди не їдуть. Адже для них обстріли тривають вже дев'ятий рік. Для них обстріли вже є нормою. Їхній будинок з обладнаним підвальним приміщенням теж є нормою — безпечним і зрозумілим простором. Виїхати звідти, де не буде обстрілів, але буде інше житло, інші люди, інші умови, це для них більший стрес. Це невідомість, якій організм чинить спротив. Всі реагують по-різному, і це розмаїття реакцій зумовлено еволюційно.
— За цей стресовий рік ми багато разів з вуст експертів почули про кортизол. Як відомо, його виробництво активізується під час стресових ситуацій. Що таке кортизол, і чи шкодить він нам?
Д.О: Кортизол — це стероїдний гормон, який виробляють наднирники. За кілька годин він руйнується ферментами печінки і виводиться. Кортизол нам потрібен, щоб вранці прокинутися бадьорими, щоб ми могли мобілізуватися саме кортизол і адреналін допомагають нам не відчувати голоду, приміром, під час надскладних завдань, коли немає часу зробити ковток води. Вони нам потрібні. У нас змінюються кровообіг, розподіл крові, налаштування мозку — і це все потрібно. Проте, коли кортизолу стає дуже дуже багато, то у нас ламається обмін речовин, а це — високий рівень глюкози, постійна мобілізація жирів. І це може призвести до розвитку хронічних захворювань.
Реакція на хронічний стрес ні до чого хорошого не призводить, але все не настільки погано, як би могли собі уявити. Якщо ми тримаємося і робимо свої буденні справи, це означає, наша система міцності нас тримає.
— Чи є сигнали нашого організму, які не варто ігнорувати?
Д.О: Ці маркери знаходяться на поверхні — це наш сон і наша здатність вранці не бути сомнамбулою. Насправді, з початком війни більшість забула, що таке сон. Безумовно, найважче нашим військовим, адже людина просто фізично не може жити без режиму сну. Вона може пристосуватися не спати щоночі, наприклад, працюючи в нічні зміни. Але спати при цьому вдень. Але, якщо людина поняття не має, коли вона зможе поспати, це ламає абсолютно всі "налаштування". В житті буває різне, але це не має тривати довго. Після таких шалених навантажень потрібен дуже тривалий процес відновлення. Саме тому я теж підписувала петицію про демобілізацію людей, які відвоювали рік.
Волонтери, журналісти, кореспонденти, водії медики, парамедики, рятувальники — всі знаходяться під таким тиском, що, навіть, якщо їм подобається їхня робота і відповідає їхнім цінностям, організм не розрахований на те, щоб постійно жити в таких умовах. Він зношується.так діє стресор, збитий графік сну і неадекватне харчування. Цим людям потрібна тривала реабілітація, як рослині, яку довго не поливали і не виставляли на світло.
— Чи існує на біологічному рівні те, що називається стресостійкість? Не психологічна, а біологічна, фізіологічна?
Є люди на генетичному рівні більш схильні до розвитку стресового розладу і посттравматичного стресового розладу. А є люди, у яких він не розвиватися. Це залежить від того, як нейрони сприймають ту чи іншу інформацію. Але це не означає, що хтось створений для війни, а хтось — ні.
Всім без винятку потрібне відновлення, і воно відбувається, коли ми нормально спимо, у нас сповільнення сердцебиття, глибоке дихання, багато мелатоніну, ми в теплому захищеному "кубельці".
Сон — наш головний маркер. Якщо ви бачите, що ви втратили сон, ви неодмінно маєте це налагодити. Інакше фізіологія скаже "стоп", при чому, в дуже непотрібний момент. Потрібно навчитися працювати з реакціями. Це не означає, що ми навчимося не зважати на смерті і руйнування. Треба зрозуміти, як з цим жити і як опрацьовувати трагічну інформацію в своєму мозку. Для цього, не вагаючись, потрібно йти до фахівців, які вам точно не нашкодять.
