"Дуже багато помінялося" — єпископ РКЦ Кривицький про заяви Ватикану щодо війни в Україні

"Дуже багато помінялося" — єпископ РКЦ Кривицький про заяви Ватикану щодо війни в Україні

Як Римо-католицька церква ставиться зараз до подій, які відбуваються довкола Києво–Печерської Лаври? Великдень: чому не можна екуменічно поєднати дати святкування? Чи змінилося впродовж понад року розв'язаної Росією війни ставлення в Україні до Католицької церкви через певні висловлювання Папи Франциска? Про це в ефірі Радіо Культура Вадим Карп’як спілкувався з єпископом Київсько–Житомирської дієцезії РКЦ, заступником Голови Конференції Єпископів України Віталієм Кривицьким.

0:00 0:00
10
1x
Програма:

Єпископ Київсько–Житомирської дієцезії РКЦ, заступник Голови Конференції Єпископів України Віталій Кривицький. Фото: rkc.org.ua

—   Як Римо-католицька церква ставиться зараз до подій, які відбуваються довкола Києво–Печерської Лаври?

 —   Так, як це було навіть у попередніх роках, ми знаходимося дещо осторонь: спостерігаємо, але робимо це активно. Ми дуже молимося, аби ця ситуація в православній спільноті вирішилася мирним способом діалогу, відкритістю один до одного. Бо інакше в нашому суспільстві, тим більше тепер, під час війни, просто неможливо. До ХІ століття ми би, звичайно, дивилися як на одну і ту саму церкву, яка має, як церква східна, певні інші повноваження. Латинська церква на сьогоднішній день має дещо інший устрій, іншу еклезіологію і тому накидати її на православні церкви, звичайно, не можемо. І тому ми спостерігаємо, не виражаємо своєї думки, бо це є справа винятково Православної церкви. Вона має вирішити це питання, а нашим завданням є найбільше говорити, що це має бути в правовому полі. Всі церковні питання мають вирішуватися в самій церкві: вона має вирішувати щодо певних ініціатив, свят чи переходів. Це церква, це люди, які наповнюють цю спільноту – вони мають це слово. Тому ми закликаємо всіх, хто причетний до цього питання, щоб вони мали (як кажуть) холодну кров й правильно оцінювали ситуацію. Щоб атмосфера, яка сьогодні має місце, не накалялася. Також дуже важливим моментом є те, що під час війни, бойових дій властиво робити якісь певні помилки і, наприклад, територію, де сьогодні працюють наші військові, своїми ж силами накрити напалмом.

 

—   Це називається "дружній вогонь".

 

—   Можливо так. І у цій ситуації нам важливо цим напалмом не вбити своїх людей, які розділяють цілком з нами позиції. Якщо є місце для колаборантства, коли порушуються закони держави, тим більше – у військових умовах, то не лише до церкви, а й до будь–якої державної та позадержавної інституції мають бути застосовані ті самі процеси. Ми наголошуємо, що ті всі процеси, які відбуваються, мають бути в правовому полі. Під час війни наше сприйняття речей є чорно-білим.

Єпископ Київсько–Житомирської дієцезії РКЦ, заступник Голови Конференції Єпископів України Віталій Кривицький у студії Радіо Культура

—   Це нормально.

 

—   Це нормально, бо ми не знаємо, чи не сидимо за столом з ворогом, із шпигуном, із людиною, яка, посміхаючись, може зробити завтра мені зле. Тому в тому самому часі, ставлячи крапки над "і", пам’ятати, що певна помилка в пошуках, в правовому полі, в емоційному може зробити кривду, яка залишиться в історії нам на наступні десятиліття. У цьому чорно–білому світі дуже легко наробити помилок. Так, ми всі є втомленими і, звичайно, ми люди, яким властиво помилятися. Але коли ми сьогодні допомагаємо одне одному в такому постійному діалозі, треба зробити все, аби не вчинити помилок. І ще раз повернуся до цього – так, під час війни питання зради, колаборантства виходять на вищий рівень, ці питання розбираються першими. 

 

—   Католицька церква має чітку ієрархію, яка починається від Папи, ієрархічну вертикаль. Натомість Східна церква – православні церкви – має іншу ієрархію. Так, є Константинопольський патріарх. Але церкви і патріархати мають велику частку автономії і є рівними серед рівних. 

 

—   Так, східні церкви мають право на встановлення своєї автономії і в правилах, якими користуються в цьому випадку, було колись зазначено, що якщо церкви не можуть дійти згоди, якщо патріархати не можуть визначитися, то залишалося останнє слово першого серед рівних. Йшлося про єпископа Риму. З ХІ століття його функція вилучена з цього процесу. І тому ми, як Католицька церква, які діє під головуванням єпископа Риму – Папи Римського, не маємо сьогодні юридичного слова в цьому. Ми тільки залишаємося спостерігачами, щоб Православна церква визначилася в своєму колі й тоді ми приймемо що є.

 

—   Стосовно Великодня: чому ми не можемо екуменічно поєднати дати Великодня? Гаразд, із Різдвом усе складніше. Але Великдень щоразу визначається математично – залежно місячно–сонячних циклів, це не є принциповим. Чому досі не вдалося поєднати? У Вас є відповідь?

 

—   Я би сказав, що правдоподібно ситуація складнішає саме з урахуванням Пасхалії. В певних  документах перших століть було ухвалено рішення, що християнський Великдень не може сходитися з єврейською – Песахом. Для перших християн було надто важливо відчути автономію від юдейської спільноти. Зрозуміти, що наша Пасха – це Христос – це абсолютно нові реалії. Сьогодні, коли ми знаходимося в цілком інших державах, коли це не заважає, ми не бачимо в цьому такої великої проблеми. Коли входив Григоріанський календар, він не надто легко входив й до Католицької церкви. Проте в нас є певна вертикаль, рішення, до якого якщо не в перший рік, то на другий чи третій, але приходиться. У випадку з календарем, то мені здається, що в Україні робляться певні кроки. Наприклад, Українська греко–католицька церква визначилася, що вже в цьому році зробить перший крок із переходом на постійні свята від вересня і в 2025 році планується перейти і з Великоднем. Це може бути добрим знаком єдності, коли християни в один день одночасно святкують свято. Інше питання – не всі церкви однаково сприймають слово "екуменізм", тобто рух об'єднання християн. У нас дуже часто повторюється вислів, що екуменізм є найбільшою єрессю останніх віків. Представники деяких церков бояться, що всіх мають зібрати в одну церкву, яку назвуть наприклад "екуменічною" і де буде один голова, одні правила. На сьогоднішній день, і це підкреслює екуменічний рух, внаслідок різноманіття серед християн – у догматиці, управлінні, традиціях – це практично неможливо зробити і екуменічний рух не ставить це за завдання. Коли хтось був на екуменічних молитвах, наприклад, в містечку Тезе у Франції, то там постійно повторюється “ми шукаємо спільних мостів, а не стін”. Якщо подивитися на догматику всіх християнських церков, то більшість догматики у нас буде єдиною. Ми базуємося на тому самому Євангелії, тій самій Біблії. Не можу сказати, що всі догмати ті самі, але більшість в нас спільна. Як, наприклад, у питаннях архітектури, так і в догматиці деякі речі змінювалися. Проте колись я почув у деяких протестантських лідерів церков, що "в деяких питаннях ми з вами, католиками, є ближчі, ніж, наприклад, протестанти між собою". Тобто ми розуміємо, що навіть назва "протестант" або "православний" не є абсолютною. Звісно, серед православних церков ми не бачимо розбіжностей в догматиці, розбіжності є лише в питаннях управління, але якщо церкви будуть йти окремо віками, то десь можуть статися зміни.

 

—   На самому початку, якщо я вірно пам’ятаю зі свого Курсу вивчення християнства, деякі розбіжності були і між святим Павлом та святим Петром, які по-різному могли трактували деякі слова Христа.

 

—   І це, мабуть, є нормальною річчю. Тоді і збирається Собор, кожен висловлюється, кожен показує своє бачення і ухвалюється рішення, яке потім офіційно оголошується та стає правилом для цілої церкви. Такі розбіжності були і у спільноті Ісуса. Коли хтось побачить священика і єпископа, який відступив би від віри, і сказав би, що все, церкву можна перекреслити. Але хочу згадати, що з тих апостолів, вершків, еліти, яку обрав Ісус, біля Христа залишився тільки один. А інших після свого воскресіння він буде збирати. Це нормально, адже людям притаманно помилятися. І людям притаманно сідати за один стіл і провадити діалог. Людям притаманно завжди бути відкритими на краще.

 

—   Чи відчуваєте Ви, що змінилося ставлення в Україні до Католицької церкви впродовж року через певні висловлювання Папи Франциска?

 

—   Кількість людей, які оповілися, що вони є членами Католицької церкви, є найбільшою за останні принаймні десять років. Повертаючись до Папи, хочу Вам у відповідь поставити запитання: хто мав утворювати українську думку у Ватикані, якщо перед самою війною протягом практично п’яти років у Ватикані не було посла? 

Фото: Папа Римський Франциск під час щотижневої аудієнції на площі Святого Петра у Ватикані, Фото: AP

 

—   Прекрасне запитання. Маю на нього відповідь – це, звичайно, недолік. Але я поверну Вам своє запитання. Я не цікавився думкою Ватикану. Я цікавився – чи відчули Ви зміну ставлення людей через неоднозначні висловлювання Ватикану? І чи не погіршує це відчуття (якщо воно є) якість Вашої гуманітарної роботи?

 

—   Так, погоджуюсь. Ця зміна настала дуже швидко: з високого рейтингу падіння практично на останні пункти з огляду на цей чорно–білий світ, про який ми говорили з Вами раніше. Неабияка активна праця теперішнього посла у Ватикані також своє робить. Ті контакти, які має церква з Папою, ті люди, які їхали до Папи, щоб сказати йому, що його деякі слова були, такими, принаймні, неоднозначними. І мені здається, що дуже багато насправді помінялося і це можливо й ті слова, які чекали українці від Папи як, наприклад, назвати агресора агресором, він сказав: навіщо, адже всі про це знають. Але мало хто знає, що наступна позиція Ватикану у цій війні дещо зменшилася, тому що Папа не міг би бути уже незаангажованим посередником і питання, наприклад, обміну наших полонених так само хтось поставив під запитання. Якщо раніше він мав на це вплив, то на сьогоднішній день, називаючи речі своїми іменами, вже ні. Ситуація дещо змінилася останнім часом. Принаймні Папа не є на перших шпальтах наших таблоїдів, але ставлення до римо-католиків і, можливо, греко-католиків, звичайно, проходить через призму конкретної особи, конкретних висловів чи знаків, з якими ми не до кінця самі погоджуємося, але бачили зі сторони Ватикану зміни. Наприклад, у Великий понеділок оголосити роздуми над стояннями Хресної дороги, а в п’ятницю їх уже не читати. Такого ще не було.

  

—   Йдеться про минулорічний Великдень.

 

—   Саме так. Через такі кроки у дипломатів у Ватикані відкривалися очі на деякі моменти і це насправді було потрібно. Цей час, мабуть, він відкрив очі на Україну, на ситуацію в Україні не тільки у Ватикані. Проте в ньому в тому числі.

 

—   Справді, я помічаю цю зміну позиції Ватикану.

 

—   Проте дуже важливо зазначити, що в кожному діалозі є дві сторони і зміна має бути не лише з однієї сторони, в даному випадку – у Ватикані, але й нашого суспільства, яке поза тим, що, можливо, ми протягом останніх років не донесли (не забуваймо, що представництво Росії у Ватикані є дуже великим), має можливість подивитися на цілий контекст того, що апостольська столиця робить для України. Це буде справедливим кроком із нашої сторони. Якщо під час Великого посту ми говоримо, що ми шукаємо гріхи не сусіда, а саме свої, то це чудова нагода, аби кожен подивився, що він не зробив і запланував, що може зробити. І я впевнений, що на завтра ситуація може бути ще краща, ніж на сьогоднішній день – як зі сторони Ватикану, так і зі сторони України.