"Ми всі травмовані. Але більшість із нас може цю травму подолати". Психологиня про те, як нас змінив рік війни

"Ми всі травмовані. Але більшість із нас може цю травму подолати". Психологиня про те, як нас змінив рік війни

Треба сміливо дивитися в майбутнє, радять психологи, незважаючи на те, яким воно буде під час війни. За останній рік українці дуже обережно "закидають камінці" в майбутнє без конкретних дат. Під час хронічного військового стресу в нашому житті повинні бути активно присутніми смисли, бо якщо ми щось робитимемо задля перемоги, то це і буде нашим сенсом. Кожен нині став спеціалістом зі стресостійкості, із подолання травми, і тому має цінувати це в собі. Бо все одно є життя під час війни, коли треба вміти радіти, вміти грати, проявляти любов, мріяти. Отже, про синдром річниці, про нашу силу, про те, як нас змінив рік великої війни розповіла слухачам Радіо Культура дитяча і сімейна психологиня Світлана Ройз.

0:00 0:00
10
1x

Фото: Юлія Барабаш

Так працює травма

"Синдром річниці" чи "ефект річниці" – це закономірний етап в переживанні доопрацювання травматичного досвіду. Складно, але так працює травма, каже Світлана Ройз. "Нашій психіці, яка опрацьовує цю травму, потрібні умови, в яких це відбуватимеся. Ми маємо зрозуміти, що це все природньо. Минулі переживання мають зустрітися із теперішнім досвідом, інтегруватися в досвід нашої сили. Він інший, бо ми вже відчуваємо більше сили". 

Оплакуйте те, що не було оплакано

Світлана Ройз каже, що у нас є динаміка часів: минуле, теперішнє і майбутнє. "Задача цього етапу – дозволити собі прийняти минуле, оплакати те, що досі не було оплакано і вкорінитися в теперішнє для того, щоби дивитися в майбутнє. Дозволити собі це майбутнє, яке точно буде". Радить нагадувати собі, що це не 2022 рік, а що ми вже маємо 2023 рік. І що ми не йдемо по колу, ми перейшли далі, на інший виток. В ці дні нас точно будуть наздоганяти спогади, наша пам'ять відсилатиме нас до початку подій. У неї є свої "відкати". Нам потрібно завжди ставити собі мітки, позначки поточного моменту. Це треба, щоби не жити в "дні бабака" і спостерігати за процесами відновлення". 

Ми всі травмовані...

Зараз треба бути до свого стану дуже уважним, каже психологиня. "Нами володіє те, чого ми не усвідомлюємо. І все, що незрозуміло нам, треба донести до свого психотерапевта. Бо це може стати нашими тригерами. Ми всі травмовані. Але більшість із нас може цю травму опрацювати і подолати. Для цього лише потрібні умови". Є таке поняття в психології, як посттравматичне зростання, завдяки якому ми змінюємо ставлення до себе, до інших, до роботи, спільноти, до свого внеску в життя. "Я бачу ознаки цього зростання. Будуть, звісно, ті, хто потребуватиме допомоги. Краще трималися люди, у яких були певні смисли в житті. Ті люди, які залучені до допомоги фронту, у них показники стресостійкості більші, ніж ті, хто не відчуває такої залученості". 

Тіло переживає стрес

Світлана Ройз перераховує ті фізичні і психологічні стани, які супроводжують нас під час тривалого стресу: порушення сну, який дуже важливо відновити. "Ми можемо відчувати надмірну чутливість від тривожних звуків, інформації, може бути присутній страх страху, нас може накрити емоціями від спогадів. Може бути відчуття катастрофізації. Змінюється апетит, з'являється або відмова від їжі, або постійне бажання поїсти. Спостерігається роздратування собою та іншими". При цьому важливо нагадувати собі, каже Світлана Ройз, що ніхто не винен в тому, що зараз відбувається. Ми також можемо переживати флешбеки пам'яті. Ми маємо із цим працювати. "Присутня постійна готовність до сліз. Буде відчуття, що ми оплакуємо минулий досвід. І важливо собі це дозволити. Бо без цього не починається процес відновлення. Ми маємо сховати якусь минулу частину нашої ідентичності для того, щоби із неї проросла нова ідентичність. Може бути загострене почуття провини: чи робили ми правильний вибір свого часу". Треба пам'ятати, каже Світлана Ройз про те, що я роблю зараз саме те, що я можу робити. Важливо також і те, щоб рішення, які зараз будуть ухвалені, були продиктовані відчуттям сили, а не провиною. Може бути гостре відчуття апатії, бажання усамітнитися, відчуття, наче все відбувається не з нами і ми весь цей рік дивилися кіно. Головний біль, змінений тиск, проблеми з травленням. Бо саме тіло переживає стрес. 

"Перед тим, як допомогти комусь з болем, я маю обійняти свій біль"

Психіка зможе опрацювати такий травматичний досвід і піти в посттравматичне зростання, якщо матиме вроджену силу і стресостійкість, каже психологиня. "Є доза кількості стресорів і ми нічого з цим не можемо зробити. Все буде залежати від того, наскільки накопичився цей досвід і чи у нас є відповідна підтримка. Якщо ми переходимо в зону виснаження, то це сигнал, що нам треба зараз подбати про себе". Що для цього потрібно? Треба повернути відчуття тілесності, каже психологиня. "Ми повинні вміти відновитися: для цього нам потрібен кисень, вітаміни, відчуття кожного дня, потрібна самопідтримка в дії. Коли ми відчуваємо, що не витримуємо навантаження, тоді важливо їхати в більш безпечне середовище". Нам треба піклуватися про те, щоби не перевищувати навантаження стресовими дозами. А це кількість факторів стресу. Потрібна уважність до себе і до тих, хто поруч. "Нам потрібні люди, які вчать життєстійкості. Бо раціональні знання заземлюють. Ті, хто може попросити про допомогу, перебуває в більшій безпеці. Нам треба надати собі можливість відпочинку і близькості. Ті діти, які переживали надскладні моменти, але були поруч із батьками, вони є більш захищеними і скоріше відновлюються, демонструють більшу стабільність. Ризик травматизації більший у тих, хто самотній. Нам потрібно бути уважними до стану наших дітей. Стан дорослих впливає на стан дітей". Наша система перезбуджена, каже Світлана Ройз. Ми можемо давати непрогнозовані реакції. Треба бути уважними до коментарів і лайків. "Зараз час емпатії, а нам на неї має вистачити сили. Перед тим, як допомогти комусь з болем, я маю обійняти свій біль. Чим більше ми емпатійні, тим уважніше треба до себе ставитися. Емпатія залежить від загальної втоми: якщо ми трохи ввійдемо в паузу, зможемо більше проявляти емпатії". 

Розмови із дітьми. Які вони?

Нам треба вміти розмовляти з дітьми на різні складні і важкі теми, каже психологиня. Діти будуть пам'ятати все одно про дату 24 лютого. Бо вони перебувають у нашому полі і відчувають наш досвід, вербальні сигнали. "На таку складну тему може розмовляти лише той, хто сам пропрацював її. Перед розмовою про складне нам треба думати, чи вистачить мені сил на це. Не треба бути тим, хто провокує ретравматизацію. Ми не знаємо, які спогади це спровокує. Такі тригери нас будуть наздоганяти. Коли у дитини є потреба говорити про 24 лютого, тоді ми слухаємо, це краще, ніж коли вона нічого не говорить. Тоді ми робимо акценти на дієсловах. Є реакція "дій", "біжи" та "заклякни". Коли ми можемо "бігти", тоді у нас є сили, опрацьовані досвідом. "Заклякни" – це травма про завмирання. Бо травма – це подивитися в очі медузі Горгоні, завмерти від жаху".

"Подушка безпеки"

"Коли ми просимо про допомогу, ми можемо на неї розраховувати, бо більшість людей готові стати поруч. Це називається "подушкою безпеки": те, що може бути між мною і травматичним досвідом. Це та близькість, яка може допомогти відновитися". Кожен з нас чомусь служить в своєму житті: хтось хворобам, хтось тривозі, силі або вірі. Говорить психологиня про таку емоцію, як злість. Якщо така емоція є, то це означає, що на неї є сили і ми можемо себе захистити. Помічає Світлана Ройз, як у нас змінилася динаміка люті. У неї з'явилися інші риси. Ми точно відчуваємо, що у нас стоїть за цією люттю. Там є мідь, сила захисту, сила любові до свого."