war

"Думала, буде дуже погано. Але було іще гірше", — бабуся, яка пам’ятає Другу світову, розповіла, як знову пережила бомбардування

21.06.2022 р., 13:02

У ці дні ми вшановуємо пам’ять людей, життя яких обірвала Друга світова війна. Старші люди, згадуючи ті роки, часто повторювали "головне, аби не було війни". Та багатьом зараз доводиться переживати її знову — вдруге у своєму житті. Журналісти Українського радіо поспілкувалися з 85-річною Ніною Федірко — жителькою селища Велика Димерка Броварського району Київської області.

Ніна Федірко народилася 1937 року на Чернігівщині. Коли розпочалася війна, була зовсім маленькою, але пам’ятає події тих років.

"Я ще добре пам’ятаю. Ми вночі не спали, а сиділи одягнуті. Якщо летить бомбовоз, то де світиться, він кидає бомби. Ми тоді бігли в окопи. Окоп рили не рівно, а зиґзаґом. Я ще запитувала сестри, а чого не рівно? А вона каже, якщо бомба впаде, то ми отуди підемо. А якщо впаде і буде рівно, то нас уб’є. То я вже знала, що зиґзаґом окопи в нас на городі. До нас сусід біг, як тільки гуде літак, тоді всі бігли одразу. Мені в той час 6 років було і я вже знала: оце летить — не біжимо, а лежимо у хаті, а якщо гуде сильно і важким, то оце бомбовоз і треба тікати, бо може стріляти і бомбити. Оце я згадую про ту війну", — розповідає Ніна Федірко.

Після війни Ніна Федірко закінчила школу, Київський педагогічний інститут, працювала вчителькою. Великим захопленням і справою всього життя стала вишивка. Серед тисяч робіт майстрині — весільні рушники. В одному з інтерв’ю пані Ніна розповідала, що вишиває їх зеленим, щоб поставити молодят на зелену дорогу життя, сповнену радості та сімейного щастя. Ніхто й гадки не мав, якого значення у житті багатьох українців набуде словосполучення "зелена дорога".

У березні 2022 року жителі Великої Димерки, де вже багато років мешкає і Ніна Федірко, були змушені евакуюватися. Селище окупували російські війська. Спочатку пані Ніна не наважувалася поїхати і все покинути: рідну хату, вишиті сорочки, рушники, портрети, ікони, — все своє життя. Каже: не вірилося, що зараз їй буде страшніше, ніж тоді, в дитинстві, під час Другої світової війни.

"Я уже знала, що таке війна. Хоч мені було 6 років, але я добре пам’ятаю ту війну. Я ж думала, так буде і тепер дуже погано. Але було іще гірше. Раніше була одна зброя, а тепер — інша зброя. Я ту зброю відчувала, але то не така зброя, як ця. А цю я вже так відчула… Коли 24-го мені сказали, що війна, то сусід мені каже: Ніно Іванівно, давайте я вас вивезу кудись далеко. Кажу, що не покину я нічого, я так довго будувала цю хату, я буду тут. Пройшло 2 чи 3 дні, я в спальні лежу, коли як гахне в спальні і попадали картини. Я вискочила з хати і побігла, де будувався музей. Попросила, щоб у підвалі нам дозволили ховатися. Сусід зрізав двері, ми туди ховалися із сусідкою удвох. Я побігла туди, заховалася, далі припинилося. Прихожу, а в сусіда якраз повністю хату розбило. Вони відбудовують якраз. Через 3-4 дні я вже до іншої спальні перейшла, лежу і боюся. Рано дуже було, не пізно, то я читаю, включила лампочку, позакривала вікна і двері закрила. Читаю… Коли як гахне на кришу і по криші, то я зрозуміла, що криша вже розбита. Я вискочила і думаю, що зараз вже як впаде і завалить мою хату… Знову вискочила і побігла. Це було 11-та ночі. Надворі 7 градусів морозу. Побігла мерзну і сусідка ще одна. Кажу, Таню, не покидай мене, бо мені самій страшно. Там ще прибігли дві собаки туди. Ми мерзнемо, двері відкриті, а тут за полустанком танки наші стоять, а далі  — рашистські танки. І перестрілюються. Так хвиля іде, прямо вдаряє в підвал, розлітаються уламки. Ми боялися, що нас там поранять", — згадує Ніна Федірко.

Ніна Федірко розповідає: від постійних обстрілів ховалася в підвалі, не було світла і газу, закінчувалася їжа. Пригадує, як знайшла залишки печива і нагодувала ними собак, які рятувалися разом з людьми. Допоміг сусід — прихистив у себе.

"Два дні ми побули у нього, а рашисти запалили поле, там бур’ян. Ми вийшли, я думаю — зараз на мою хату піде вогонь. Ми стоїмо, я так переживаю, бачу рашисти йдуть. Наші були з червоними пов’язками і зброя на плечах. Сусід каже: у погреб ховайтесь, бо можуть застрелити. Ми в погреб заховались, а вони стоять дивляться, бо вони ж там запалили. І вже коли згоріло, то ми побачили, що ракета стоїть в нас одна і вирви великі. Страшне… У нас телефони не працюють. А в сусіда ще телефон робив. Йому родич дзвонить, каже: збирайте речі, що тільки можете взяти і тікайте. Розповідає, що в нього у Богданівці хату спалили, і він туди більше не повернеться. І нам каже, що в більшості ви вже сюди ніколи не вернетесь. Це було 21 березня. Я прийшла в свою хату, прощалася з нею. Я її все життя будувала, щоб жити. А що взяти із собою? Я взяла одні свої вишиванки і поїхала", — розповідає Ніна Федірко.

1-го квітня українські військові звільнили Велику Димерку. Ніна Федірко повернулася додому. Безмежно радіє, що її хата вціліла. А війну у Великій Димерці відтепер пам’ятатимуть не лише старші люди. 

Фото: Українське радіо

"Думала, буде дуже погано. Але було іще гірше", — бабуся, яка пам’ятає Другу світову, розповіла, як знову пережила бомбардування

Новини по темі